Кожен з нас уявляв сонячну Італію (сонячну неодмінно!) по-різному. Я думала про моду, музику і маленькі затишні кав’яренкі, де можна випити капучіно. Юра думав про море, піцу і мафію, Євген – про вино, Ватикан і фашистів.
Ще ми вчили, при допомозі Чезаре, італійську мову. Юра вже так файно шпрехав, що міг говорити з Чезаре про футбол. Я читала італійські журнали мод: актуальний фасон, капелюшок на вихід, сукня цього сезону. А от Євген!... Євген вчився найгірше. Він вже міг сказати «Скільки коштує мило?», «Дайте, будь ласка, каву» або «Яка погана погода!», але далі цього посунутися не міг.
Тату, а як ти будеш з фашистами розмовляти? – дражнився
Юрась.
Ти міг би взяти когось з дармоїдів за тлумача, - знущалася я.
Євген лишень зідхав.
Шарлотта сказала, що методика вивчення мови спирається на заохоченні. Я обдумала її слова й передала це Євгенові:
Коханий, мудрі люди кажуть, що треба заохочувати того,
хто вчиться мови. Я буду цілувати тебе за кожне нове вивчене слово, добре?
Мій чоловік одразу пожвавішав.
Правильно кажуть мудрі люди! – і схопив мене в обійми. Я
легенько відхилилася.
А нові слова?
Amore mio, ti amo! – випалив Євген. Цього я ще від нього не
чула і підставила губки.
День від’їзду. Виходимо караваном: попереду Бровко, за ним, на повідку Генек-молодший, поряд з ним Юра з наплічником і Люсі, за дітьми Євген, Грицько і Євген Бачина, кожен з великою торбою, потім Оксана з валізою, я зі своєю торбою і Тося без речей. Це ще ми з багатьома вже попрощалися – от Юрчик зі своїми пластунами позавчора робили прощання. Оксана перелічує все, що може трапитися в дорозі: ми загубимо якусь торбу, Юру вкрадуть цигани, Бровка не впустять до Італії, поїзд злетить з рельс.
Оксано, не каркай! – сердиться Гриць. Ліземо до автобуса.
Ми виглядаємо як кочовики-монголи, - озивається мій
Євген. – Тільки вони їздили на верблюдах, а не на автобусі.
У них не було верблюдів, - виправляє Бачина.
А на чому вони своє добро возили? На віслюках?
Чому віслюках? На конях.
На пероні нас вже чекають Чезаре та Аманда з Мар’яною. Аманда підозріло шморгає носом, Мар’яна плаче. Я теж починаю плакати.
Хрещена, ти будеш плакати? – питає Юрко Тосю.
Не буду, бо Гриць заридає.
Тоді я теж не буду.
Як ми без вас будемо жити? – розпачливо питається Бачина
в Євгена.
А ми як будемо? – сумно відповідає мій Євген. Всі
обнімаємося, плутаємося, хто з ким вже прощався. Над’їжджає поїзд. Заносимо речі. Полковник перевіряє: дружина, дитина, пес (якого довелося заносити, бо він відмовлявся сідати до чудовиська на колесах), три торби, валіза, наплічник і торба поменше. Здається, все. Знову обнімаємося. Спокійна тільки Оксана – але ж вона через місяць приїде!
Ось всі перецілувалися, проводжаючі виходять на перон, ми вихиляємося з вікна й махаємо їм. Постаті рідних людей розпливаються в сльозах. Стільки років прожили ми разом! Так, Швейцарія не була до нас доброю: негаразди фінансові, негаразди політичні. Але тут я жила з коханим чоловіком, з нашою дитиною, тут знайшла чудових друзів, і це переважує будь-які негаразди. Я пригадала, як Євген вперше катав нас з Юрчиком по озеру!
Мій чоловік ніжно пригортає мене. Ховаю обличчя у нього на грудях, щоб доплакати…
Швейцарський кордон. Покажіть пашпорти. Куди їдете? Це ваша дитина? Де є його документ? Ваша вівчарка? Документи на неї маєте? Що вивозите зі Швейцарії? Відкрийте оцю торбу. Щасливої дороги.
Італійський кордон. Мета поїздки? В яке місто їдете? Дитина ваша? Пашпорти, будь ласка. Документи на в’їзд. Пес ваш? Документи на нього. Щось везете? Покажіть, що у вас в валізі. А в цій торбі?
Це точно ваша дитина? Ні, ми вкрали його у циган. А собака ваш? Ні, його ми теж вкрали. Це вже не прикордонники, це Євген їх перекривлює.
Але нас впустили. Італія!
Мамо, на пероні пиріжки продають, я куплю!
Не можна!
Чому?
Гидоту всяку продають, ще ся струїш!
Мрук, най дитина купить пиріжок, я теж з ним куплю.
Обоє ся струїте, а мені потім вас лікувати?
Люди он їдять, і все гаразд. Не переймайся!
Обоє виходять на перон, Бровко з ними. Він вже звик до чудовиська і хоче розім’яти лапи. Я дивлюсь у вікно, як полковник італійською мовою, обережно вимовляючи чужі слова, купує пиріжки. Здається, він підкрадається до слів навшпиньках. Так само ми з ним колись вчили французьку.
Мамо, пиріжки смачні! І Бровко теж їсть!
Мрук, дійсно смачні. Хочеш?
Нуу… хочу!
Рим. Ранок. На пероні натовп і галас. Небо таке саме, як вдома! Синє-синє! Волошкове! Як наді Львовом!
Генку, дивись, яке небо! Як українське!
Таке, як було, коли ми з дядьком Андрієм їздили! – кричить
Юрко. Бровко і собі гавкає.
У Відні теж один раз було таке небо, - вголос думає Євген, -
коли ми з тобою на ковзанах їздили.
Натхненні, ми пакуємо речі, все перевіряємо. Зустрічати нас має Олег – ага, он його голова в капелюсі набакир стирчить над людьми. Побачивши нас, археолог радісно щось вигукує і підбігає до вагону. З ним двійко фашистів в одностроях. Вони витягають наші речі. Олег допомагає вилізти Юркові та Бровкові, Євген знімає мене.
Доброго ранку! Як доїхали? – вітає нас Олег. – Шановні
панове офіцери, це пан полковник Коновалець, це пані полковникова. Пане полковнику, пані полковникова, це капітан Містреллі, це поручник Вальяно.
Офіцери стукають підборами, віддають салют. Полковник теж салютує. Я присідаю в реверансі. Юрчика теж знайомлять зі старшинами. Олег з’ясовує, що його друзі нам допоможуть з речами, а капітан Містреллі живе в нашому домі і буде нашим сусідом.