Гірняк Никифор Др. Полк. Василь Вишиваний. Вінніпеґ: Дм.Микитюк, 1956. С. 36-40; Новосад Роман. Як загинув Габсбурґ-Вишиваний // Зона. [Вип.]10. 1995. С. 56-58; Роженко Микола. «Я був таким же патріотом-українцем, як всі українці...» // Зона. [Вип.] 12. 1997. С. 269-273.

Досвід досліджень ідентичності: механізми, дослідники, українська ідея, ерцгерцог та стратегії приховування.

Пропоную, всуміш із необхідним теоретичним матеріалом – огляд основних точок зору на особу ерцгерцога Вільгельма (він же Василь Вишиваний), та певний досвід синхронного аналізу ідентичності – і досліджень цієї ж ідентичності водночас.

Ця синхронність зумовлена самим предметом – ідентичність досліджують так, що часом можна більше сказати про того, хто аналізує, ніж про того, кого аналізують.

Зведення всього багатства людської поведінки до політичних та економічних амбіцій – чи не надто спрощеною виявиться картина? І, до того ж, вся концепція «полювання на корону» розвалюється, досить тільки ознайомитись із послідовністю подій. Але, зрештою – який сенс полемізувати із публіцистикою, коли натомість можна ліпше зробити кілька висновків про ідентичність самого автора? Навіть швидше про спосіб конструювання ідентичності, але не для себе, а для іншого.

Звідки можна «добути» ідентичність ерцгерцога? Є два шляхи, і прямувати краще обома одразу, щоб десь посередині зупинитись на висновках. Перший шлях – виокремлення невіддільних ідентифікацій / ідентифікаторів. У кожної людини нарахується таких з десяток, тут буде і родова приналежність, і рідна мова, і професія, і тд., тобто всі очевидні ідентифікатори, які є відносно об’єктивними та в будь-якому випадку свідчать про особистість. Цей пласт – пласт дослідження біографії та документів, бажано беземоційного наповнення.

До загалу невіддільних ідентифікації належать і самоідентифікації – найваживіше і найцінніше, що дослідники нерідко не поціновують, на жаль. Це те, що сама людина про себе говорить, і як вона сама себе розуміє. Багатство самоуявлень, самоідентифікації. Звідки її брати – з висловлень людини про себе, в першу чергу, із самодекларацій, фіксованих на письмі або свідоцтвах сучасників, в текстах щоденників, біографій. Це – прямі декларації.

Побічні декларації, «свідоцтва» особистої ідентичності не менш сильні – уявлення про ідентифікатори. Грубо кажучи, якщо людина розуміла себе українцем, варто звернути увагу на той зміст, який вона вкладала в поняття «українець», але також і – як розуміла поняття «Україна», що включалося в цей образ, як розумілися основні частини української держави, наприклад [приклад подібної якісної роботи демонструє стаття ...], або культури.

Другий шлях – розгляд ідентифікацій приписаних і наданих. Тобто, як цю людину уявляли інші люди. Не менш яскрава сторінка ідентичності особи – адже в характеристиках інших людей вона оживає і стає багатомірною, розпочинаються суперечності, які можуть свідчити як про протиріччя в характері особистості, так і протилежні уподобання дослідників. Найважкіша операція – відтин ідентифікацій особистості від того, як ці ідентифікації розуміє дослідник.

Зрештою, дискурситвність, як невідірваність від свого дискурсу розуміння, має враховуватись. Досліднику важко відділитись від свого способу мислення та тої дійсності, яка його оточує. А оточує його, не більше не менше, саме та дійсність, яку він уявляє та розуміє. І свої «історичні» оцінки такий дослідник проводить в межах доступної йому дійсності. А це вже нагадує, як радянський психолог лає психоаналіз, знаходячи в ленінській діалектці спростування теорії, на якій, хочемо ми чи не хочемо, стоїть половина європейської гуманітаристики ХХ ст. Зрештою, як говорив чарівний Мерло-Понті, всіх нас сучасниками робить не тільки спільний час, в якому ми живемо, а той факт, що всі ми читали Фройда [цитата недослівна – А.А.].

Тому слід звернути увагу на базові категорії, до яких вдається автор. Політика, економіка і сексуальність. Здається, більше не існує нічого, що могло би вплинути на життєвий вибір австрійського ерцгерцога. Все життя підпорядковане політичному інтересу – полюванням за короною, а залежність «дивних» ідентифікацій від збоченої сексуальності – можливо, Снайдер і не прописує буквально, але читач все одно сприйме все це гамузом і як цілісну пояснювальну систему. Досить згадати залежність «дивності» (ідентфікації) від ще іншої дивності (характеру, особистості і тд.). Тілесність – модна категорія аналізу. І із-за модності часто розуміється спрощено, тоді як в висхідних своїх позиціях «тіло» - категорія феноменології, однієї з найскладніших філософських дисциплін, і категорія ця – одна з найскладніших. Розбирати її тут сенсу немає, досить буде сказати, що в даному тексті феноменології немає, а тіло фігурує як неодмінна категорія жовтої преси, тобто центр маргінальних соціальних ролей і як місце бажання.

Проблеми конструювання національності / національної ідентичності

Механізми ідентичності, вибірковість, відмова. Отказ необходим, так как есть представление, что, к примеру, национальная идентичность должна быть однонаправленной, а двойственность и неопределенность – сродни заболеванию или лишенности. Тем болем сильное представление о уже состоявшейся идентичности по рождению – переход в инокультурное пространство тяжелее дается этому пространству (в которое переходят), так как оно не приемлет инородное «вхождение», подозрительность, нет остаточного доверия инонациональному. Все эти острые углы (о которые бъется каждая сторона) – принадлежность национальной идентичности, с оттенком врожденности. Конструирование на практике – болезненный опыт, острые углы. Базовое понятие – сознание, именно в нем осуществляется конструкт.

Неодмінність відмови (від частини себе) – наслідок однонаправленості політичної національної свідомості. Перебування між – тимчасовість, хвороба, непевність, невизначеність.

острые углы самоконструирования национальности

Ідентичністі можна дати два головних визначення: по-перше, це універсальне поняття, за допомогою якого можна схарактеризувати людину з будь-якої сторони. По-друге, це сфера того, чим людина є, наступний рівень над визнанням самої її бутності (її існування), це сума всіх відповіденй на питання «існування як?» та, вужче, «існування ким?», (тому для філософії питання ідентичності необмінно онтологічне, а для кожної з інших гуманітарних наук дає можливість глибшого або просто іншого розуміння явищ), тому неодмінно включає в себе як сферу внутрішнього (психологію, самосвідомість, декларації себе) та зовнішнього (соціальна позиція, поведінка, думка іншого про особу, зрештою – приписувані ідентичності / позиції). Конфлікт між самоідентифікаціями та наданими / приписаними ідентифікаціями з боку інших відбувається при різниці змісту та побічно ставить питання «кому довіряти?». Зрештою, не можливо не звертати уваги на самоідентифікації, не можливо також і ігнорувати ідентичності приписувані. Хоча ці останні можуть подекуди більше розказати про тих, хто їх надає, а не про того, кому вони надаються (так само і цей текст, для уважного аналітика, щось може розказати про мене).

Серед доступних текстів (які автор цього есе тримав в руках) варто назвати в послідовності важливості: … . В кожному з них вибудуваний певний конструкт ідентичності головного персонажа – відповідно задачі, які виконував текст. Якщо праця Осташко та Терещенко наукова, то в ній увага приділена тій частині біографії, яка стосується політики, військової історії та важливих сторінок історії України, особистому життю приділена мінімальна увага – дослідників цей аспект не цікавить як другорядний, натомість для Снайдера в його «червоному князі» (різниця підходу помітна вже починаючи з назви, адже американський автор обрав для назви своєї книжки зневажливе прізвисько, яке Вільгельм отримав від поляків за свою «політичну ненадійність» і за конфлікти із польськими офіцерами під час Першої світової війни, тоді як Осташко і Терещенко обирають таку назву, в якій поєднано дві важливі категорії ідентичності – українська складова і належність до габсбурзької фамілії, тоді як Гірняк підкреслює чин та українське прізвище ерцгерцога, наполягаючи на цій одній складовій), як і для великої кількості інтернет-статей, важливе щось, що може зацікавити споживача – в області белетристики це, безсумнівно, політичні інтриги плюс збочення – універсальний коктейль для приваблення глядачів, пардон, читачів. І ось – Вільгельм перетворюється на полювальника за українською короною, до того ще й гомосексуаліста. Шкандаль, як сказав би Вільгельм.

Підсилена увага до тілесності, сексуальності та брудної політики – теж оптика сприйняття особистості, і – рамки для неї. Фантазуючи на тему тілесності Вільгельма, Снайдер свідомо чи несвідомо ставить її в основу ідентичності. Втім, науковість (а відтак і вірогідність і висновків, і фактів) белетристики, хай і з претензією на історичність, немає сенсу детельно обговорювати.

Якщо немає жодного годящего свідчення про те, що утримувало Вільгельма в рамках обраної ідентичності, то, можливо, нам щось підкажуть його власні ставлення до ідентичності інших? (Навести його цитату про українців. До життєпису) Як виходить із тексту, він не бачить можливості відмови від національної ідентичності, тільки її декларація видається нормою. При чому – декларація, просякнута гордістю, а не вимушена.

Інше питання, чи усвідомлені складові ідентичності? До якого рівня відрефлексовані всі її частини та механізми? В цьому випадку відсутність декотрих опцій свідомості зумовлює більш цілісну особистість.

Різниця в поданні історії

Якщо в виданні, присвяченому історії УСС від 1955 року ще присутні згадки про Вільгельма (але в списках він відсутній – хоче це спірне питання, чи має він там знаходитись – звання полковника йому надано в межах Української Галицької Армії, сам він при тому підписувався полковником УСС, і, знов таки, – чи має бути в списку старшин УСС їх командир? Франц Кікаль там присутній), то у виданні 1967 року йому уже не знаходиться місця навіть в тексті історії стрілецтва, але не через якусь особисту (виключення, ?), а через загальну стратегію приховування (заперечення) австрійської частини історії – уже само стрілецтво у виданні 67 року бере початок виключно 17 року (в тому-то і юбілей), тоді як видання 1955 року ще відлічує історію стільців з року 14-ого. (За виданням 67-ого року, стрілецтво якраз 18-ого року (який з огляду на пошук інформації щодо Вільгельма цікавить мене найбільше, оскільки саме цього року УСС входили в «групу архикнязя Вільгельма», що знаходилася на Україні) так ненавиділо все австрійське, що було готовим до війни проти Австрії – цитата).

Розділ «Похід на Україну» для видання «УСС» писав доктор Б. Гнатевич, текст видання 67 року – зазначено, на жаль, тільки редколегію (др. Олесь Бабій, Володимир Зарицький, Дмитро Герчанівський, Богдан Білинський та Роман Завадович), автор цікавого нам розділу невідомий (Василь Кучабський). Як зазначено у вступі, Б. Гнатевич писав розділ і до цього видання, але він стосується вишколу УСС у Білій Церкві, тобто зовсім на іншу тему. За логікою цього видання, історія уссусів розпочинається лише із української державності – очевидно, що УСС австрійської армії (галицькі стрільці) та СС української (київські стрільці) – дві різні військові формації, але корпус Січових Стрільців починає свій відрахунок все ж від початків українських військових частин, тобто УСС частково все ж визнається попередниками.

В передмові багато говориться про велику задумку видання про січове стрілецтво (без згадки про попереднє видання), про невдачі та серйозні перешкоди (втрата архіву, першого макету видання у видавництві і тд.), але, зрештою, нас у цьому виданні цікавить не стільки причини його неповноти, скільки декотрі пустоти, які могли би бути заповнені, та ідеологічні підстави загальної позиції (в тім, і ідеологічні підстави цих пустот). У виданні національні ідеї передвоєнного і воєнного часу представлені як примітивізм – адже тут втручається бінаристичне мислення, необхідно відштовнутися від чогось іншого (обов’язково гіршого, нижчого гатунку). В мові уже поселилися такі вирази, як «держави-окупанти» (відповідно, Австрія та Росія – а не Австрійсько-Угорська імперія та Російська імперія), о, тонкощі слововжитку – саме слово «окупант» до Другої світової в ідеологічній літературі мало популярне. Текст розпочинається із ідеологічних розважань, з ретроспективного накидання моделі державницького націоналізму на минулу ситуацію із оціненням її за мірками задекларованого державницького націоналізму як єдино-вірного.

Натомість Б. Гнатевич у виданні 55-го року подає інформацію про «похід на Україну», в тому числі і декотрі подробиці з того періоду, як, наприклад, скандал із генералом Маренці, який «за поведінку 3-ї сотні в Добровеличківці поставив … команданта сотні чет. Гопинського і ще одного старшину під воєнний суд, а за неправильне переведення карної експедиції 2-ою сотнею покликав команданта УСС сот. Микитку до звіту. Тоді командант групи архикнязь Вільгельм вислав скаргу на ген. Маренці до цісарської канцелярії. Внаслідок цього застановили слідство проти стрілецьких старшин, а ген. Маренці опинився на італійському фронті» [102 c.; УСС.]. А причиною скандалу було невиконання карної експедіції (цитата з В.). Натомість уже інша історія презентована у виданні 67-го року – там відсутній не тілький один цей епізод, і не тільки епізод «походу на Україну» у складі австрійської військової групи («групи архикнязя Вільгельма»), але і безліч інших епізодів, пов’язаних із історією стрілецтва до 17-го року – відсутні також. Гортаючи видання 55-го року, щосторінки натрапляємо на героїчні постаті, бої, які навіть в стрілецькому фольклорі возвеличено, а то й анекдоти, на кшталт описаного вище. Всього цього в історії стрілецтва уже через 12 років – немає. Як тоді панове виробники історії могли б пояснити, наприклад, наступним поколінням, з якими подіями пов’язана, наприклад, стрілецька пісня «Маківка»? У виданні 67-го року зміни в національній ідеї держави подано з еволюційної точки зору: «Точка тяжіння в усіх цих українських мріях і комбінаціях лежала на всяк випадок не на Україні та її думці і силі, а на Австрії та її ласці» [12 c.; Корпус Січових Стрільців], уже саме формулювання свідчить про «запобіжливість» української національної думки, наче б то ідея України як окремої дежави існувала, але приховувалася, тоді як точніше було б зазначити відмінність націоналізмів. І навіть не їх генезу, а просто відмінність. Зрештою, ідеологія спрощує світоглядчі моделі, спрощує і націоналізм. Ідеологія надає фарби «правильності» одній обраній моделі і відрізає всі інші. Наслідком – ми тепер маємо в спадок такий спрощений варіант, єдиності націоналізму, тоді як це явище аж ніяк не просте.

Одначе постає питання, яке місце має посідати в історії визвольних змагань ця людина? І ще краще сформулювати питання так: ким він має бути в рецепції українців (яку ідентичність надати)? До впертості послідовним заступником українців перед австрійським ти німецьким командуванням, чи сумнівною особистістю із нез’ясованими уподобаннями в сексуальних орієнтаціях? На яких епізодах слід наполягати: на тому, що він виштовхав у Львів усусів з Черновців хіба не насильно, чи на тому, що йому пропонували стати українським гетьманом? І, якщо визначитись з епізодом, то що підкреслювати: що він був важко хворий, і на вокзал лаятись із залізничниками їздив з госпіталя, чи те, що в цей-таки момент вірні його усуси фактично від нього відмовились, із-за бажаного миру з Антантою, якій він подобатись не міг? Або, якщо зупинитись на другому епізоді, що розказувати: його вічливу і пусту по суті відповідь (яка зводиться до «я згодний в тому випадку, якщо український народ так хоче», тобто перепокладання відповідальності на обставини, по суті це пуста форма вічливості і з неї важко робити якийсь висновок. Висновки були б куди як вагоміші, якби відповідь була позитивною або негативною, натомість вона ніяка), і те, що він для тої приписуваної йому «мрії» нічого не зробив, а чи про те, що барон Василько, його щирий приятель, поспішив письмово відмовитись від будь-якої підтримки Вільгельма, почувши десь у віденських клубах плітки про «акцію Вишиваного», спрямовану на добуття гетьманства в Україні. Цей останній епізод свідчить про те, що така дія, якщо і не мала під собою підстав, була очікуваною, тобто розумілась як вірогідна і можлива. Швидкість реагування видатного українського політика на плітки просто захоплює.

Різниця подання історії

Історія Січових Стрільців розпочинається 17-го року, але в тексті (та й не тільки в тексті) УСС вважаються попередниками, таким собі «передіснуванням» української армії (сотник О. Лисенко та Роман Дашкевич розпочинали восени 17-го року створення Січових Стрільців як військової частини з галичан, а пізніше першою назвою їх була «Галицько-буковинський Курінь Січових Стрільців» [117 стр.; УСС]), тож передісторія стрілецтва стосується легіону УСС. Втім, в тексті відсутні не тільки епізод «походу на Україну» у складі австрійської військової групи («групи архикнязя Вільгельма»), але і безліч інших епізодів, пов’язаних із історією стрілецтва до 17-го року. Гортаючи видання 55-го року, щосторінки натрапляємо на героїчні постаті, бої, які навіть в стрілецькому фольклорі возвеличено, а то й анекдоти, на кшталт описаного вище. Всього цього в історії стрілецтва уже через 12 років – немає. Залишається тільки ідеологічно чиста ненависть до австрійських політик.

Натомість текст ретроспективно проводить ідею взаємної ненависті Австрії та стрілецтва (власне в такій опозиції в тексті: «…Українські Січові Стрільці бували для австрійців лише «рутенськими зрадниками». Боліло це й обурювало цих «зрадників» і в них родився напівсвідомий настрій погірдливої ненависти до Австрії» [16 cтр.; Корпус Січових Стрільців], не заперечують і інші джерела, що без конфліктів не обходилось, але важливо не це, а той факт, що в тексті передусім подані власне такі відомості, в стилі пропагандистського тексту, а не, наприклад, конкретні приклади геройських вчинків стрільців, яких не бракує).

І коли в тексті УСС вісімнадцятому року присвячено чимало сторінок описів подій, то в «передісторії стрілецтва» маємо такі відомості: «найбільше революційні галичани, рішили, що прийшов час їхати до Києва, й хоч би рядовиками зукраїнізованої армії піти зі зброєю в руках проти Австрії за визволення тих українських земель, що були ще під її владою» [24 стр.; Корпус Січових Стрільців]. Не йдеться про заперечення ворожих настроїв щодо Австрії, але – про акценти, що розставлені трохи по-іншому. Ключова ідея змінена, завдання текстів різниться. Текст пізнішого видання докучливістю та очевидністю ідеології нагадує радянські тексти.

Стратегії приховування та зміна національної ідеї

Повертаючись до головної теми,

«Щоб нарід міг жити й розвиватись, він мусить зберігати національну пам’ять..» [????]. Тепер трохи про відмінності національної пам’яті, яка виявляється досить швидкозмінною – від 55-го року до 67-го, за якихось дванадцять років, їй пропонують хіба не протилежні (в декотрих аспектах) тексти.

Тут наявний феномен, що його Наталя Яковенко називає «вибір початків» [стр.263-264; Яковенко Наталія. Вступ до історії. – Київ: Критика, 2007]. Змінилась історія (пам’ять, минуле?), а з ними випали небажані події, постаті, факти. Це не тільки стратегії приховування наявні, це ще й стратегії швидкого забування. О, як тут не згадати психоаналіз, з якого ідентичність як поняття бере початок бути (щоправда, в психоаналізі і в початках своїх – як «ідентифікація»)? Механізми витіснення та сублімації працюють як раз за принципом забування реальних подій чи трансформації пам’яті про них як про позитивні – задля нормального функціонування свідомості. Звичайно, це метафоричне порівняння процесів, але – в цій метафориці є декотре розуміння, оскільки в обох випадках працює людська психологія. Така собі історична сублімація. Задля нормального існування ідеї українського стрілецтва на рік 67-ий.

Адже концепт Східної Європи та потужна ностальгія за «небіжчицею Австрією», як каже моя львівська бабця, сформувався трохи пізніше, і аж ніяк не на еміграції.

Безперечно, легко заперечити (автор краще озвучить цю критику самотужки), що пропонована модель є гіпотетичною і має досить слабке фактажне підгрунтя, але принаймні ця теоретична побудова спиралася на логіку та інтерпретації текстів крізь різні теорії ідентичностей.

Перше, що спадає на думку – погана «вмістимість» цієї постаті в уявлені рамки, та маргінальність, на яке його прирікають всі його можливі соціальні групи – врешті-решт він не належить жодній з них в повній мірі, з кожної з них він частково виключений (і причиною виключення, як правило, є його належність до групи іншої). Ця недостача – зовнішньо-декоративна, суміщається із враженням досить цілісних «нутрощів». Є одна ідея, і їй, цій ідеї, не зраджують. Більшість питань, що виникають самі собою, зводяться до питання, що саме спонукало його самоідентифікуватися як українця? Що змушувало його не зраджувати ідеї (цитата карманського)? Як правило, подібне питання задається разом із сумнівними епітетами – «дивний», «хвора душа», і тд. Тобто, у відповідь на питання, що робило його українцем, шукається якась вада, якась «порченость», «недостача».

Складається враження про очікування, що ця українська ідентичність припиниться, вийде вся із часом, що це тимчасова ідентичність (перформативна? маскарадна?), Вільгельмові заперечують його українську ідентичність як цілісність – швидше, йому пробачать її як тимчасову втіху (цитата карманського). Але ідентичність не виснажується з часом, не перестає функціонувати, отже характеристика тимчасовості тут неможлива (хоча і відомий початок відліку – можна спостерігати ретроспективно за її сформуванням, але завершенням вона не має навіть із фізичним знищенням). Отже – це повноцінна базова складова ідентичності. Просто прийняти її беззастережливо виявляється фактично неможливо.

Залишається озброїтись логікою, доступними джерелами та – критичним підходом до багатьох теорій ідентичності.

Для початку варто означити основні образи щодо ідентичності цієї персони, які наявні в статтях, виданнях. Декторі протилежні нашим висновкам щодо цієї ідентичності, тож велику частину ессе хочу присвячити полеміці із кількома популярними ідеями.

Отже, є дві досить потужні ідеї, які часто попадаються на очі. Обидві пояснюють українськість Вільгельма – перша пояснює крізь планомірну австрійську політику федералізму, згідно якої заздлегідь планувалося українське королівство і один із ерцгерцогівв відповідно до того виховувався (розширена версія), або пояснює крізь особисту ідею Вільгельма щодо української корони (скорочена версія). Друга ідея пояснює все ту ж українськість крізь якусь, грубо кажучи, ненормальність, маргінальність, Вільгельма.

Аргументи проти

Немає особливих підстав вважати, що українськість Вільгельма – наслідок і частина автріської імперської політики, спрямованої на федералізм, на адміністративний переділ імперії на королівства (оскільки ці ідеї оформилися досить пізно, щоб стати основою виховання Вільгельма). Якби припустити таку спрямовану політику, то необхідно і припустити, що імператор (Франц Йосиф) мав би підтримувати такі ідеї (підтверджень чому не зустрічаємо), і також необхідно було б припустити, що Вільгельм змалечку виховувався як майбутній король України. Натомість він вперше почув про українській народ в 14 (?) років, мову вивчав у військовій академії, а головним чином – уже під час війни. Залишається додати останній аргумент – якби ця стратегія належала до габсбурзької політики, то разом із вихованням Вільгельма в дусі українства, мало би бути і позитивне ставлення його батька до українських справ сина, а отже, не міг би і трапитись скандал (1920?) між Стефаном Габсбургом і Вільгельмом на підставі українських симпатій цього останнього.

Отже, ця теорія не має сильного логічного підгрунтя. Хоча, зрештою, сила її полягає в тому, що вона володіє псевдо-пояснюваністю, тобто, в неї неважко повірити. Те саме стосується і її скороченої версії – теорії особистих сподівань Вільгельма щодо української корони. Пояснити підкорення всього життя людини меркантильним та політичним інтересам (бажанню влади) легше, аніж шукати складніших детермінантів. Натомість ця проста в пояснювальній силі теорія також має слабке місце – проект не був успішним і після чергової поразки навіть найнеталановитіший політик переконався б у неспроможності проекту, і людина, що керується в житті максимами вигоди, не залишалась би так довго (постійно) із проектом невигідним. Невигідним у всіх відношеннях – політичному (ще у 1920 році Вільгельма різко засуджує його вчорашній добрий друг Василько, за його виступ проти україно-польського договору, популярність Вільгельма слабшає, а з часом приводить до стратегій приховування (до чого детальніше звернемось нижче), економічному, і тд. Отже, бажанням українського трону сильну українську ідентичність архикнязя не варто пояснювати також. Побічним аргументом буде ще й те, що не відомо жодних згадок про плани української монархії на чолі із Вільгельмом Габсбургом, лише було кілька ідей гетьманату із його особою в якості гетьмана, і ці ідеї були висловлені аж ніяк не його особою, навіть не знайшли сильної його підтримки. Із особистих організаційних справ: українізація (), заснування ордену (), української організації ().

На жаль, мушу визнати, що в українській ментальності є риса самоприниження, яка в кращіх випадках проявляється в анекдотах та доброму гуморі, а в гірших – виходить в ранг самозаперечення (для самозахисту, наприклад), та визнання іншого (яким нерідко буває і ворог) – кращім, натомість визнання свого (будь-кого свого) кращім за інших (або ж і просто достойною людиною) – оця операція свідомості дається українцям важко. Варто згадати слова … «українці не цінують своїх героїв», звернуті до …, але актуальні досить часто.

Відповідно, що і зараз ця постать погано вміщається в наявні рамки – не зараховують ані до еміграції, ані до діаспори українців, ані до числа українців загалом (так, ніби то самосвідомість та самодекларація не грає в просторі ідентичності жодної ролі). Дійсно, щоб зрозуміти багато грунтовніших механізмів, досить озброїтись логікою, критикою та розглянути окрему ситуацію. Властиве ця ситуація демонструє, наскільки мало формування загальної думки (і образу, і відношення) залежить від інтенції об’єкта – від тої-таки його самосвідомості та самодекларації. Ідентифікатор самовизначеної національності нівелюється (в напрямку абсолюту) порівняно з іншими ідентифікаторами (конвенційно об’єктивними).

Якою б не була причина таких дій приховування та небажання – факт лишається фактом – приховування наявного.

Не можна сказати, що постать ця обділена дослідженнями, скоріше ні, хоча ці дослідження протирічать одне одному (порівняти хоча «Червоного принца» Тімоті Снайдера та «Українського патріота» Терещенко і Осташко – вражає не тільки різниця базового бачення персони, вражає і різниця в науковості текстів).

Безпідставність декотрих «фактів», що їх подає Снайдер не дозволяє брати до віри все інше, подане в книжці, зрештою, популярно-художнього плану (не з позицій художньої цінності, а з позицій масштабів уяви автора). Не буду тут детально зупинятись на тому, як Снайдер будує ідентичність для Вільгельма і пристосовує його потім до моделі (Вільгельма до моделі ідентичності, або модель ідентичності – до Вільгельма), зверну увагу тільки на одну із базових установок – Вільгельм не може бути «нормальним» (вписаним в уявлення норми) сам по собі, в ньому неодмінно присутній гандж, але коли його «ненормальність» (в значенні невміщання в норму) отримує підтримку іншої «ненормальності», все стає на свої місця. Очевидно, якби Снайдер не обрав тілесність (сексуальність), то бути б Вільгельму алкоголіком, або ще якимось соціальним маргіналом, щоб була якась соціальна вада, дещо, що би сприймалось (хочеш – не хочеш) як ненормальність. А якщо людина уже володіє якоюсь вадою (в даному випадку соціальною), значить, і інші її вади розуміються самі собою. (це лише ілюзії свідомості, причинний зв’язок між різними соціальними вадами не очевидний, але йдеться про силу пояснюваності).

Це чергова ілюстрація неочевидності реальності та моделі реальності та описово-пояснюваних можливостей цих моделей. Модель реальності – будь то наукова теорія чи ідентичність, яку приписують іншій людині (або, зрештою, собі) – володіє всіма можливостями пояснюваності (а відтак – повноти для реципієнта. Грубо кажучи, достатньо сказати, що Вільгельм все життя мріяв стати королем України і – наче – все стає на свої місця. Це своєрідна вичерпність гіпотези, коли вона наче охоплює своєю силою пояснюваності всі явища. Натомість в даному випадку нас не зовсім влаштовує пояснюваність та очевидність гіпотези і була спроба знайти іншу, порівняно сильну гіпотезу, яка б базувалася на інших складових ідентичності).

Звернемо увагу не на наукову цінність тексту, а на спосіб, яким автор користується, щоб зрозуміти повноту особистості.

Снайдер використовує пояснювальну систему політико-економічну: суто політичні монархічні інспірації. Добре. Але на тому край. Жодної можливості іншого пояснення. Меркантильність як база ідентичності. Можливо, жодне інше пояснення і не володіло би достатньою пояснювальною силою.

Після опрацювать багатьох теорій ідентичності в базових сферах використання поняття (а поняття ідентичності широко використовується в соціології, культурології, психології, філософії, психоаналізі, логіці, не говорячи вже про проміжні науки, як, наприклад, філософія культури чи філософська антропологія, широко входить і в історичні науки. З огляду на такий розмах функціонування поняття і базовий інтедисциплінарний підхід, аналізувати будь-яке явище за допомогою поняття ідентичності бажано із звертанням до кількох дисциплін).

Українське – викривлене? Перша неприємна мить відчуття такої установки була при читанні таких спогадів: (слова карманського). Що це значить, що ви вважаєте, що тільки хвора душа може сприйняти українську ідею? Наступним питанням логічно є: чому тільки хвора душа може сприймати українську ідеї як власну? Тобто в самій цій ідеї є щось таке, якась така її якість, яка або робить душі хворими (після її опанування), або тільки хворим душам дозволяє себе сприйняти. Жодного іншого висновку тут не зробиш. То як ви ставитесь до цієї ідеї?

Підсвідомо в ній вбачається якийсь гандж, коли вона тільки ненормальну персону можє привабити. Якщо ж припустити, що висловлення про хворість душі було частноутвердительным (частково стверджувальним – логічне поняття), тобто стосувалось виключно Вільгельма, воно в будь-якому разі висловлене в контексті зв’язку із вірністю українській ідеї. Можливо і не варто прискіпуватись до красивих метафор, але – там, де немає явного та прозорого, варто стежити за обмовками, метафорами та недомовленостями, в яких де-не-де визирають ідентифікації, уявні, надані, приписані, самоідентифікації (початок наукового життя терміну «ідентифікація» з психоаналізу, напевне, має тут для мене своє значення).

недомовки

Зрештою, щодо недомовок, вартим уваги видаються декотрі моменти, які Вільгельм в своїх споминах оминає – наприклад, згадує про свої нагороди, але змазано, про свою діяльність подає відомості вибірково (як, зрештою, зробив би кожен з нас), і фактично вся ця вибірка (окрім декотрих анекдотичних ситуацій та історії роду) стосується «українського вибору», і тут на перший план виходить контекст українських справ – вибірка демонструє «особисте важливе» – текст надиктовано для українського журналу, тож очевидно, і це зіграло свою роль.

«Особисте важливе» (значимий ідентифікатор) є відображенням актуальних складників ідентичності і за зміною «особистого важливого» можна стежити, який зі складників ідентичності знаходиться в найбільшій небезпеці, яка складова ідентичності найбільше потерпає. Адже почуття небезпеки та недостачі виопуклює та актуалізує ідентичність – скажімо, якщо небезпека загрожує національній складовій, вона детермінує всю особистість, заставляє її гостріше реагувати на все, що стосується національного. Цей наслідок «травматичної скроєності» системи ідентичності, якщо його визнавати, дає змогу припускати / виділяти важливі ідентифікатори в аналізі.

Про Гірняка, зміна української ідеї:

В кожному тексті, окрім сенсу та контексту є ще «акцент» тексту – його інтонація, тон, який помітно по слововжитку, по конструкціях фраз, по виборці фактів. Це те «щось» в тексті, що дозволяє вирізнити, як автор ставиться до персонажу: з симпатіями чи без, чи поважає, чи захоплюється, а чи нічого подібного. І не обов’язково це висловлена або очевидна позиція автора, ці інтонації можуть протирічити заявленій позиції.

Можливо, це варто називати базовою установкою, або настроєм, або відношенням, але яке слово ми б не вибрали, ця «інтонація» не є офіційно задекларованою частиною тексту, а тому може цілком протирічити його змісту. Наприклад, навіщо замість заявленої теми вирішувати в тексті власні проблеми? Н. Гірняк в своєму тексті наче виправдовується за знайомство з полк. В. Вишиваним. Як влучно висловилась моя сестра – «стыдное знакомство». Попри сміх, було все таки поставлене питання: а з яких причин воно – «стыдное»? Гіпотезою виявилась сама українська ідея (її зміна), що на час написання вічливого тексту-некрологу просто уже не впускала в себе таких персон, як Вільгельм. Помітно з тексту Гірняка, що висловлення симпатій Австрії були або неможливими, або гостро несхвальними, або просто небажаним – оскільки порушували збудовану бінарну систему опоненства української ідеї ідеям австрійської імперії.

Завдання тексту:

Через відношення до однієї особи, продемонструвати водночас кілька важливих моментів: по-перше, «механізм будування ідентичності для іншого», по-друге, приховану установку на хибність української ідеї в інтенціях українців, по-третє, стратегії приховування (історії).

Завершення:

Очевидно, що в тексті побічно захоплено дуже багато сфер як науки, так і життя (Вільгельма), так і різних тем – структури та функціонування ідентичності, національної ідеї та її змінюваності, особистих стосунків, врешті-решт. І розвивати кожну тему окремо – захоплююча і важка справа, що нагадує одночасний рух всіма можливими напрямками. І безперечно в такому стані неважко не помітити якогось «слона», тому авторка буде щиро вдячна за критику або дискусію, панове читачі.

Стратегії викреслення, вилучення, приховування:

Про Гірняка, продовження:

Базова установка (такий собі акцент тексту) у Гірняка позитивним аж ніяк не назвеш. Заявлена нагода написання тексту – смерть людини – а солідна (і перша) частина тексту є явним самовиправданням під лозунгом «ні, ми ніколи не хотіли б Вільгельма в якості керівника держави, як можна так про нас подумати!», а в кінці тексту і взагалі з’являються слова «навіть така людина…», так аж ніяк не говорять про кращіх людей, так формулюють фразу тільки про найгірших. Незручне знайомство. Незручне, певно, своєю австрійськістю – неможливість повністю викреслити таке знайомство із власної біографії (або, наприклад, історії УСС) приводить до часткового замовчування – там, де це можливо – наприклад, в списках старшин УСС (посилання).

Знову таки, ставиться питання про цілісність особистостей тих, хто такі стратегії проводив: хіба б завадило славі того ж Гірняка, як героя України та визвольних змагань, визнання, що над ним командувачем декотрий час був австрійський ерцгерцог? Напевно б, не завадило. Визнання чужих заслуг не порушує особистих надбань, але за умов цілісної та самодостатньої психології, або цілісної та самодостатньої ідеї, яка формує поведінку суб’єкта. Не буду і не хочу звинувачувти ані Гірняка, ані кого з його колег в неповноцінній психології, адже тут очевидно йдеться про другий випадок – про зміну основної ідеї, яка детермінує поведінку, і психологію, зрештою, теж. Адже в 1914 році можна було бути свідомим українцем і присягати Австрії, а в 1947 році – ні. Тоді Австрію (як і попередні симпатії до неї – чи варто заперечувати, що вони мали місце? Скажімо, хоча б частково, вони не могли не мати місця) викреслювали із пам’яті, ідеології, стратегій і тд.

Власне, історія з фотографією є тут яскравим символом цією стратегії приховування. Вільгельм, очевидно, підпадає під цю загальну стратегію. Його імені немає в «повному переліку старшин, що служили в УСС з 1918 по 1920 р.» (у виданні «» … року) (була думка, що в списку просто подано лише українців (етнічних), але ні – попередник Франц Кікаль наявний в списку, отже, справа в чомусь іншому). Після перегляду списків, виникло ширше питання: добре, Вільгельм мені відомий, і його відсутність мені відома, але кого ще, невідомого мені, тут немає? Кого ще викреслено із історії УСС власноруч бувшими стрільцями? І які ще ігри ідентичностей (і для себе, і для інших) можуть відкритися при виявленні подібних відсутностей?

Про що може розказати пустота, недомовки?

На початок

Вільгельм вивів мене на роздоріжжя, і кожен зі шляхів демонстрував щось неймовірно цікаве для дослідника ідентичності. На одному шляху були стратегії досліджень – способи, якими дослідники прописують ідентичності своїм об’єктам. На другому шляху були стратегії приховування і промовисті пустоти – при чому як самого об’єкта дослідження, так і тих, хто подає про нього інформацію. І виявилось, що в цих проміжках можна багато знайти припущень і можливих відповідей на питання, що ми їх часто задаємо ідентичностям. Ще іншим шляхом виявилось дослідження опцій свідомості / ідентичності. А протягом простування цими шляхами виявилось, що можна робити декотрі припущення про стан сучасної культури (не втрималась, як культуролог. Культуролог – шалений діагност, що не вміє зупинятись), а також про функціонування суспільних груп.

Насамкінець:

Тепер варто озвучити ще побічний (відносно теми ессе, а не за його важливістю) висновок для соціології культури: неможливість залучення (групою) особи в групу за принципом самовіднесеності і навіть дій, що відтворюють групову поведінку. Тобто, грубо кажучи, сенегалець, що вчиться в українському університеті, говорить українською, встає під український гімн та працює згодом на українському підприємстві, для українців-співробітників залишиться екзотикою-сенегальцем. Хоч ти трісни. Так само як Габсбург залишається Габсбургом.

Відсутня опція в свідомості

Тепер ще одна спроба теоретичної побудови щодо ідентичності. Без іншування (othering, що його Оля Гнатюк пропонує перекладати як іншування, посилання), зосередитись на особливостях саме цієї особистості. Що такого в цій ідентичності, що змусило його залишатися вірним обраній ідеї? Якщо спробувати знайти іншу пояснювальну систему, не викривленість або неправильність. Не пояснювати прихильність до української ідеї через збочення або «хворість душі», а також залишити в стороні меркантильні сподівання – які також насправді-то не мають сильної пояснювальної сили, оскільки в такому разі із тим, як Україна остаточно відірвалася від австрійської політики, втратила монархічні ідеї, а потім і взагалі дісталася по частинах іншим державам – тоді б всякі акції, разом із підтримкою української ідеї, завершилися б, як проект, що себе не виправдав. Тож має бути щось інше.

Якщо Вільгельм не відмовився від української ідеї, бо просто не міг цього зробити? Оскільки в нього була відсутня в ідентичності / свідомості опція перескакування з політики на політику. Це підтверджує, в принципі, певна прямолінійність: якщо неможливий союз з поляками, то такий крок не є правильним, хоч би як він не був випавданий (і це правило стосується не тільки дня сьогоднішнього, але і кожного наступного), якщо не можливо працювати не на благо Україні, то будь-яка співпраця не на користь загальній ідеї – відкидається. Певно, з такими якостями хитрим політиком не станеш.

Спостереження за самосвідомістю ерцгерцога та його діями підтверджує таку цілісність, навіть безкомпромісність, яку важко зрозуміти (і, як видно з подій, сучасникам також важко було те прийняти). Тож гіпотеза полягає в тому, що в кожній ідентичності (тут в значенні, близькому до самосвідомості) наявний набір функцій, які в кожному випадку можуть варьюватися за складом комплекту. Декотрі свідомісні опції очевидно можуть просто бути відсутні, оскільки не були вкладені під час формування свідомості.

Опція «перемикання» – зміни базових установок чи складових ідентичності в даному комплекті відсутня. Вільгельм не відмовляється тому, що для нього не є можливою подібна відмова, як відмова від себе (якщо все-таки визнати, що ідентифкатор «українець» був досить сильним), і як зрада принципів, тобто дія з ряду неможливих.

Без оцінки, чи це корисно, гіпотезою є те, що опція по можливості відмови від власних рішень просто була відсутня. Хоча, як все-таки, як це впливає на особистість? З одного боку, така особистість мусить бути вимушено одномірною, з другого – володіти виключною силою і витривалістю слідувати одній лінії. І перш ніж засудити цю одномірність, варто зауважити, що ця позиція зумовлює рух всього життя – людина із такою позицією знає, заради чого вона живе, або віддає життя. До того ж, ця позиція – свідома. На відміну від мало не природної долі етнічних українців, в цьому випадку вибір все ж існував. Вибір самої основної ідентичності (і з огляду на її постійну актуалізовану травмованість). Отже, в цьому випадку ця односпрямованість є наслідком свідомого вибору, але ця свідомість не допускає подальших коректур.

Варто тут додати ще одну категорію, яку зараз, скажімо, не часто беруть до уваги, – відповідальність. Відповідальність справжню, яка походить від усвідомлення зв’язку між дією та свідомістю, яка, по суті, передує дії. Відповідальність (аристократичне виховання не оминало формування цієї складової свідомості) – складна категорія психологічна і етична, яка проявляє себе по відношенню до інших людей, але базується виключно на цілісності окремої особистості. Про відповідальність складніше говорити, ніж про інші категорії, мабуть, це найочевидніше з того, про що тільки йде мова в цьому ессе, але описати це найтяжче.

Почну з іншого боку. Будь-який артефакт культури варто аналізувати дискурсивно – тобто з урахуванням особливостей епохи. Тому для розуміння особливостей людини з іншого часового проміжку, варто звернути увагу на те, чим той час відрізнявся від нашого. Виховання аристократичного прошарку соціуму відсутнє в сучасній українській ситуації (винищене радянським проектом, а на зараз так звана еліта підтримує явно не аристократичні принципи та цінності), натомість треба розуміти (або уявляти), яким воно було. В першу чергу, виховувалися такі люди, яким такі риси характеру як витримка, почуття відповідальності, честі, вміння поводитись, разом із етикетом та, як правило, досить насиченою освітою, просто «вбудовувались» протягом формування особистості, із раннього дитинства починаючи. Досить тільки подивитись на щоденний розклад молодих аристократів. (На жаль, чи то в спадок всім лівим рухам, чи то в дискурсі доби (чи то інакше просто не можливо), на поверхні знаходиться інформація про скандали чи курйози, на кшталт жовтої преси, замість інформації про кращі риси цього соціального прошарку.

Певне несприйняття несподіваної ідентичності Вільгельма могло частково формуватись і за рахунок його високого походження, його буття аристократом і, особливо, Габсбургом, певно це було сильними подразниками. І тут настає черга висловлення тези, яка прозвучить, безперечно, абсурдно, але, видається, вона десь досить близько до відтворення ситуації: Вільгельм не міг відмовитись від своєї української ідентичності саме тому, що водночас залишався Габсбургом. Аристократична відповідальність виключала будь-яку можливість відмови від власної ідентичності, навіть якщо вона виявилась складнішою, ніж мало би бути. І результатом є відсутність опції по переключенню з однієї позиції до іншої, з пристосувань чи компромісів. На разі маємо постать виключної ідейності, якій, проте, знайшлося мало місця в постійно змінюваних умовах неспокійних часів.

Скажімо, нам варто тут уявити людину із характером, що основується на почутті відповідальності, що свідомо чинить вибір. Що в поєднанні призводить до неможливості відмови від себе та стійкості там, де мала би бути поступка обставинам.

В початок.

Це ессе про те, якими шляхами веде дослідження ідентичності.

Оскільки саме поняття ідентичності корінням своїм виростає з психоаналізу, цінний матеріал будемо шукати не тільки на поверхнях, але і в проміжках, в пустотах – в пропущених прізвищах, стратегіях приховування, в недомовках і несприйняттях – в затіненій частині «історії». (в лапки я це поняття беру не тому, що в ньому сумніваюсь, а тому, що сумніваюсь в тому сенсі, в якому воно тепер було використано)

Недостача української ідеї

Не вбачаю в українськості ерцгерцога жодної хиби, жодного відхилення тільки в тому випадку, якщо не вбачаю ніякого відхилення в ідеї українськості. Поважаючи ідею, поважаю і людину, яка віддавалась їй впродовож життя. Успішно чи ні? Але, зрештою, чий проект виявився успішним за цю добу? Коновальця, чий привабливий портрет можна ставити над написом «Якщо не хочеш, щоб рознесло – не їж багато цукерок», чи радянської номенклатури, що на почтаку 90-тих несподівано вдягла вишиванки та розпочала будувати незалежність?

Зрештою, якщо поважати ідею, то не буде несподіванкою, неправильністю чи хибою, якщо якась інша людина вважає цю ідею також гідною поваги та стає на її бік. І якщо ця людина, стаючи на захист цієї ідеї, втрачає неймовірно більше, ніж будь-хто з її «автоматичних носіїв», то можливо, їм варто уважніше придивитись – ні, не до нього, а до самої цієї ідеї. Цитата.

Чому не вписується в ситуацію? Ще один приклад того, які проблеми можуть спіткати того, хто самим своїм життям запитає «для чого має бути тільки одна національність (ідентичність)»? Соціум не залишає можливості для інших варіантів, доба множинних, або «якірних ідентичностей» (за вдалою метафорою Зігмунта Баумана) настане ще за декотрий час. А доба космополітизму і аристократизму, які згорнуто містились в понятті «австріяк» (цитата з Рота) – залишилась позаду.

І Вільгельм, відтворюючи саме цю (застарілу для «епохи однієї національності») модель, не в повні вписується в нові умови.

(Іван Чмола. Фотографии.)

Спрощення та визнання очевидного – важливі механізми аналізу, що викривають онтологічні засади існування та функціонування тих чи інших явищ (в тому числі людини).

И этот текст пишется не сверху вниз, не последовательно, и даже вовсе не кусками, частями, или беспорядочно – нет, это беспорядок особого рода - текст пишется сразу везде. Заключается это в нервной невозможности заканчивать предложения, в постоянном перескакивании с абзаца на абзац, в развитии нового движения мысли прямо посреди предложения, в обрывочных и добавочных записях тут и там – это прекрасное состояние. Это настоящее вдохновение – когда текст долго сидел внутри, грелся, рос, а потом меня что-то взбесило и этот текст кинулся наружу – сразу весь. Передать его весь – невозможно, а порядки и очередности тут плохо помогают. Труднее всего не забывать прописывать то основное, что для меня – внутри – очевидное.

Позволяю танцевать одной только руке – и что она выделывает!! Как легко одна эта рука заставляет меня вращаться, прыгать, останавливаться, как железно точно она, оказывается, умеет деражть мое вяленькое обыкновенно равновесие! Такая сила инерции движения доселе бывала только с хорошим и храбрым партнером, после которого выходишь с горящими глазами и только и говоришь: уух! Оказывается, то же самое умеет собственное тело с собой. Как это получилось – случайно. Но принцип тут един: позволить инерции, вдохновению, импульсу вести тебя, абсолютно ему не противясь и – на первых порах – не пытаясь хоть сколько-нибудь упорядочить. Внешне, думаю, это танцевание вовсе ничем от других моих «танцеваний» не отличалось.

Сила пояснювальних систем.

Пояснювальні системи – віднайдення максимально комфортного змісту: означає відчуття цілісності, значимості, пов’язаності, певного порядку. Пошуки сенсу мають під собою пошуки зв’язків. Тому найбільшою силою пояснюваності володіють такі моделі дійсності, які найбільш відомі досліднику / реципієнту / читачу. Така модель дійсності твориться на уявленнях про норму, раціональність, про найбільш відомі зв’язки між подіями. З цих причин модель реальності подекуди може більше сказати не про об’єкт дослідження, а про самого дослідника (і з цих-таки причин великою і важкою роботою є відтворення уявлень іншокультурних або іншоепохальних, і з цих-таки причин, щоб пояснити наявну відмінність між ними і сучасністю, досліднику легше за все користуватись метафорами сучасної йому культури). Відтак, накидання на об’єкт пояснювальної схеми є жестом вбудовування його в свій світогляд, систему цінностей та розуміння причинності між подіями, а також уявлень про норму.

Пьотр ВРУБЕЛЬ. Романтичний «Червоний князь» Тимоті Снайдера (Snyder T., The Red Prince. The Secret Lives of a Habsburg Archduke, New York: Basic Books, 2008. 344 р.) // Україна модерна (Марксизм на сході Европи). – Ч. 14(3). – Київ-Львів, 2009. – 360 с.

Очевидно, це погляд не-історика, а культуролога та філософа культури. Отже, і підхід різниться.

Аналізований предмет завжди більше, ніж аналіз. Аналіз – не більше як сітка, крізь яку «виловлюється», базою сітки є пояснювальна стратегія, або, якщо ваша ласка, пояснювальний приницп. Це те універсальне пояснення (не обов’язково підкорене логіці), згідно якого витлумачується весь матеріал. Збідення концепцій відбувається саме за рахунок обмеженості цього пояснювального приницпу. Наприклад, радянська історія обмежувалася принципами еволюційності та історичними формаціями, зрештою факти подаються лише в залежності від базового знання (про формації, наприклад), а все, що у рамки не вміщається – ампутується. Такий простий принцип будь-якої теорії.

Кліфорд Гірц, якого найбільше поважають культурологи, запропонував метод «насиченого опису», який в рафінованому вигляді близиться до філософського методу феноменології – такого наповнення знанням про предмет, яке передує будь-яким висновкам. В роботі із поняттям ідентичності варто розпочинати саме так.

Саме поняття.

Схема тексту:

Початок (зацікавити, шкандаль),

Метод: ідентичність, що таке, які важливі для мене механізми.

Огляд текстів.

І хоч пан Снайдер ставить під сумнів огляд історії з позицій націоналізмів, і показує, що реальні ситуації куди як складніші (та й цікавіші), але все ж сам автор неймовірно спрощує, подаючи розмаїття подій та життя в єдиній оптиці. Зрештою, згадується фраза моєї колеги, яка недавно на тематичному семінарі з питань ідентичності, на зауваження одного польського професора, (що поетові Маланюкові не можна приписувати українську ідентичність, оскільки ідентичність у нього – європейська), спитала: «невже можливо нехтувати тим, як людина сама себе визначала?».

Тепер про соціологію.

Відвідини зоопарку. Не можна сказати, що персона не знана в українському просторі. Відома. Досить-таки. Достатньо набрати ім’я в інтернеті, щоб отримати декотру інформацію. Публікації, які можна надибати в інтернеті, мають широкий діапазон: від повних захвату статей (о, як круто), до поважних наукових розвідок (солідна праця Терещенко і Осташко в вільному доступі наявна) та зовсім вже безпардонних статей, заснованих на фантазіях пана Снайдера щодо вільгельмової тілесності (шкандаль). Більшість публікацій (окрім наукових, щодо яких можу сказати тільки, що поважаю дослідників) все ж нагадують відвідини зоопарку. Попри метафори, екзотику важко відділити від даної особи. Що побічно свідчить про одну проблему для соціології культури (мінімальна роль інтенцій суб’єкта щодо взаємної ідентифікації його з групою).

Из дорожных записок (последние два дня во Львове):

Понедельник – Жовква. Вот это мне понравилось. Хотя пока доехали измучились в духоте, но вот там было неплохо. Цукерня на площади Рынок, совсем другой формат, совсем не похоже на Львов, несколько приземистый стиль, порядочный фасад и вороний хор сзади руины замка, местный белый кот – не желает фотографироваться. Штефан палает в обморок, домой долго и нудно. В последний день – охота на эрцгерцога, о котором никто ничего не знает в книгарне Е, который был в субботу в Глобусе, и который, наконец, находится на проспекте Шевченка. Радуемся ему как родному, празднуем находку кофе и случайно натыкаемся на фирменный магазин Галка. Поезд. Получить постель – и спать. С эрцгерцогом. Вполне удобно. Занимает места меньше Кати, не крутится. Красавец.

Знание нормы, «понимание» как эпистемологическая категория

http://findbook.com.ua/uk/kniga/chervonij-knyaz

«жодної наукової важкості в книжці не відчуваєш» (рецензія «Orbis non sufficit («Світу замало»)» Дмитро Дроздовський, за адресою http://findbook.com.ua/uk/culture_news/orbis-non-sufficit-svitu-zamalo) - а від себе можу додати, що і жодної наукової вартості також не спостерігається.

http://ukr.obozrevatel.com/publication/80537-sumni-prigodi-gabsburzkogo-ertsgertsoa.htm

http://incognita.day.kiev.ua/ukrayinskij-patriot-z-dinastiyi-gabsburgiv.html