Пані Лізо, а мені це здалося, чи ваш чоловік ревнує вас
до Удовиченка? – спитав Євген.
Ревнує, то й що мені? – знизала плечима Ліза. – Він
якось додумався мені ультиматум поставити: вибирай, мовляв, або я, або він.
Оце так! І що ви йому сказали?
Сказала, що коли він серйозно, то я пішла складати
речі, тим більше, що Сашко на роботі, вдома у нього вагітна дружина з маленькою дитиною, то мені там роботи вистачить.
А він?
Заявив, що пожартував. Відтоді ми про це не
розмовляємо.
Пані Лізо, ви мені даруйте некоректовне запитання, але
чому ви вдруге вийшли заміж, якщо не кохаєте свого чоловіка?
Євгене, Євгене, дитино, який же ви романтик! – Ліза
докірливо похитала головою.
Вибачте…
Трамвай повз через спальні райони. Мешковська стискала торбинку, губи у неї затремтіли.
Вибачте, - прошепотів Євген, - вибачте, я не повинен
був це питати, вибачте…
Здається, Ліза його не почула. З-під опущених вій покотилися сльози. Картаючи себе за недоречне запитання, Маланюк схопив її руку і притиснув до вуст.
Вибачте мені, вибачте!!...
Не забираючи руки, Ліза витерла другою сльози, розмазавши дешеву косметику.
Ви ж знаєте, я ніколи… ніколи нічого не боялася… ні
п’яних матросів… ні бараків… тифозних… тому що був Євген… навіть якщо не поряд, я завжди знала – він є, він… думає про мене… він працює, і я працюю… він так гордився мною… ви пам’ятаєте… яка я хоробра, як я добре працюю… і коли він так казав, я нічого не боялася!
Вона забрала нарешті руку, стала нервово ритися в торбинці, знайшла хусточку і витерла очі.
А потім… я… я залишилася одна, Євгене. Я хотіла
застрелитися… але Євген завжди вважав самогубство… що це боягузтво… вважав боягузтвом, я не хотіла, щоб він вважав мене боягузкою, я пішла до лікаря і сказала… попросила, щоб мені дали роботу… поки ще була війна, я була весь час серед людей, а потім… Євгене, я стала боятися – особливо сама, в тиші, боятися шороху, шепоту, раптового звуку, тиші, мовчання! Я вибігала на вулицю серед ночі, щоб побачити бодай когось!... всі мої подруги були вже заміжні, я часто бувала у них, але ж не сидіти у людей на шиї. Ми з Сашком взяли відповідальність за наших емігрантів на себе, я мала багато роботи, менше часу, щоб думати.
Ліза схлипнула.
Ми з ним тоді і здружилися. Я була така… безсовісна… і
повісила на нього свої біди… і я часто ночувала у нього в хаті… а потім підвернувся Володимир зі своєю пропозицією… руки і серця… і я погодилася… принаймні тепер я не сама… є серед ночі кого розштовхати, сказати, що хочеш поговорити, - Мешковська натягнуто усміхнулася.
А ваш чоловік знає про ваші… страхи?
Ні. Я з ним на такі теми не розмовляю.
Про що ви з ним взагалі розмовляєте?
Про дурниці.
А він вас кохає?
Без пам’яті. І не втрачає надії завоювати моє серце,
уявляєте? Правда, він переконаний, що моє серце зайняте Сашком. Я його не розчаровую. Хай… все одно я кохаю тільки Євгена…
Ліза затулила обличчя руками і заплакала. Маланюк обняв її, і так вони сиділи, доки не підійшов водій і не нагадав, що вже давно кінцева, трамвай далі прямує в депо. Обоє схопилися, вискочили на вулицю.
Сашко нас вже скільки чекає? Годину, мабуть? Що в
мене, туш потекла? Ходімте, он та лікарня! – швидко говорила Ліза, затинаючись від сліз.
У лікарні Ліза забігла до дамської кімнати підправити макіяж, потім обоє пройшли до загальної палати. Євген ще з порогу побачив кремезну постать Удовиченка на стільці біля одного з ліжок. Вони підійшли і тихо привіталися. Генерал відразу запримітив, що Мешковська сама не своя.
Лізонько, що сталося? – спитав він пошепки.
Ні-ні, нічого страшного, просто трохи поплакалася
Євгенові на своє життя. Як наш хворий? Я бачу, він спить, давно він спить?
Вже години три спить, це добре, йому треба спати.
Євген дивився на втомлене обличчя хворого. Якось в голові не вкладалося: Фролов, який з найгіршим пораненням сідав у сідло – і Фролов з туберкульозою лежить в лікарні. Не знати, де вона в нього вчепилася – в таборі інтернованих чи в Зимовому поході?
Як його стан? Як він себе почуває?
Гірше, Галя була у нього зранку, сказала, що йому стає гірше,
казала, що він питав її, чи не можна розшукати Леся.
Лесь… Лесь спить в сирій землі, калина хилиться над ним… а може, ще живий… та все одно, чи мертвий, чи живий, та на своїй землі… на відміну від них в якомусь чужому Парижі… пані Ліза боїться самоти та спогадів, Фролов вмирає… від туберкульози… а він сам? … а він би мав вдряпатися пальцями в рідну землю, зубами вгризтися, врости… але ні… обгорів, тепер як вовк… з обсмаленою настовбурченою шерстю, виє над тілами товаришів… Лесь спить в сирій землі… Фролов вмирає в якомусь чужому парижі… йому, поручнику, лишається тепер складати пісні, про козаченька, що його убито, про товариша, що його поховано в долині…
Фролов продовжував спати, і вони втрьох вийшли до вестибюлю.
Я ще до нього забіжу після чергування, - пообіцяла Ліза, яка
мала йти до себе на роботу в лікарню.
Потім чекаю у себе, - нагадав Удовиченко. – А ви, пане
сотнику, підете зі мною зараз. Галя нас вже чекає. У мене сьогодні вихідний, то ми з нею зранку куховарили.
Скажи чесно: Галя куховарила, а ти, за наказом, продукти
подавав, - обізвалася Мешковська. Євгенові здалося, що вона готова говорити про будь-які дрібниці, тільки не про свої страхи. Голос її ще тремтів розпачем. Удовиченко, навпаки, тримався дуже спокійно, і це раптом зачепило Євгена. А генерал на додачу ще й вийняв цигарку і звикло-врівноваженим рухом черкнув запальничкою. Євген стиснув кулаки в кишенях і докладав усіх зусиль, щоб мовчати.
О, мій трамвай! – Ліза похапцем попрощалася і вскочила до
вагону. Трамвай рушив, а чоловіки дивилися йому навздогін.
Ідемте, сотнику, - покликав генерал.
Як?! – вибухнув Євген. – Як ви можете бути спокійним?! Хіба
ви не відчуваєте, в якому вона стані?! Хіба ви не знаєте, як вона боїться самоти?! Що вона весь час пам’ятає свого Євгена? Та вона от-от розплачеться, а ви їй жодного слова розради не скажете! Їй так важко! А ви! Завжди так: жодного нерву, жодного болю, отой ваш чортів спокій! Ваші люди вмирають, а ви тут палите собі! Спокійно! Ви хоч колись, бодай раз, плакали за своїми друзями, за своїми жовнірами?
Він ще щось говорив, потім раптово затнувся, усвідомивши, що Удовиченко дивиться на нього так само спокійно, як і перед тим.
Взагалі-то ви порушуєте устав, - розважливо заговорив
Удовиченко, - але одно я вам таки скажу. Коли людям тяжко, їм потрібна не тільки розрада, але ще спокій. Хтось повинен зберігати ясну голову серед загального болю. Не знаю, наскільки я чітко висловлююся, я не поет, слова не вмію вибирати. Я знаю, що Фролов вмирає і що його врятує тільки чудо. Я знаю, що Лізі тяжко. Але якщо я буду битися головою об стінку, ні Фролову, ні Лізі це не допоможе. Он наш трамвай. Ідемте, бо Галя вас дуже хотіла побачити і не зрозуміє, якщо я вас не приведу.
Євген вже трошки заспокоївся і дозволив завести себе до трамваю.
Сідайте, - казав Удовиченко. – Ви знаєте, скільки в Парижі тисяч
українських емігрантів? І вони всі – незалежно від того, чи були вони в моїй дивізії – ідуть зі своїми бідами до мене. Якщо я буду плакати з кожним, я збожеволію. Ні, я збожеволів би ще раніше, в таборах. Чи в окопах…