Бузун Догетьманський Батурин

олег Бузун,

голова Бахмацької районної ради

догеТьМанСький БаТУрин

УДК 929:82–97 (051) 15/17

Анотація. На основі архівних джерел і опублікованих документів у статті розкрива-

ються історичні обставини виникнення міста Батурина, етапи та версії його заснування,

запровадження магдебурзького права, простежуються російсько-українські стосунки.

Ключові слова: заснування, магдебурзьке право, зв’язки, версії, містобудування,

виникнення.

ернігово-Сіверські землі займали обширні території вздовж бере-

гів Десни та Сейму і сягали аж Курська. Частина Сіверської землі,

що знаходилась по обидва боки Сейму і захоплювала верхів’я Су-

ли, Псла і Ворскли, одержала назву Посейм’я. Саме в цьому регіоні, де

знаходиться сучасний Батурин, виникли перші стародавні поселення.

Землі ці були освоєні людиною щонайменше 7 тис. років тому — ще

за доби неоліту

. Матеріали археологічних досліджень на території Бату-

рина за 1995–1997 рр. свідчать, що перший і найдавніший будівельний

період високого мису лівобережної тераси річки Сейм репрезентований

рештками культурного шару доби бронзи, ранньозалізного віку та Київ-

ської Русі

. Щоправда, на дослідженій ділянці так званого урочища Ли-

товський Замок цей шар виявився абсолютно гомогенним, а це поки що

не дозволяло розчленити його на окремі прошарки, які відповідали б

хронологічно кожній із зазначених епох. Але поряд з цим науковці від-

мічають поєднання з ним також декількох споруд раннього залізного ві-

ку юхнівської культури і висловлюють думку, що в цей час тут уже існу-

вало городище

У «Повісті минулих літ» літописець, описуючи розселення слов’ян-

ських племінних союзів, зазначає: «А другі ж сіли на Десні і по Сейму, і

по Сулі і називалися сіверянами»

Сіверяни, що заселяли Поріччя Сейму, при княгині Ользі (Х ст.) були

осілим народом, мали свої поселення. Це вже був племінний союз, посе-

лення якого виникали вздовж Сейму та інших річок, а їхні городища для

свого захисту використовували оточуючі вали і рови.

З половини ХІ століття все Поріччя Сейму належало роду Ольгови-

чів — чернігівських князів. Та по мірі того, як розпадалися їхні володін-

З вІдСТанІ СТолІТь

Пам'ять століть № 3–4, 2009

ня, ця територія переходила з рук у руки. Спочатку вона становила час-

тину Новгород-Сіверського князівства, а потім, розділившись на части-

ни, ввійшла до Путивльського, Трубчевського, Рильського уділів

Наприкінці ХІ ст., коли за рішенням Любецького з’їзду вотчина за-

сновника Чернігово-Сіверської князівської династії Святослава Яросла-

вовича була поділена між його нащадками, пониззя Сейму стало при-

родним кордоном між Задесенням, що входило до складу Чернігівського

князівства, та Новгород-Сіверськими землями. Це змусило чернігівських

князів вжити термінових заходів для укріплення кордону. На південно-

східних рубежах Задесення виникають літописні міста Бохмач, Біла Ве-

жа, Глебль та інші, які перекрили «степовий кордон»

Саме в цей час, 900 років тому, з метою контролю за північно-східною

ділянкою кордонів Задесення та Сейму, і було засноване городище в цен-

тральній частині Батурина

Дослідження його оборонних споруд показали, що під підошвою ва-

лів початку ХVІІ ст. вціліли рештки укріплень кінця ХІ–ХІІІ ст. з типови-

ми для давньоруських міст дерев’яними конструкціями — клітьми в

основі. Причому картографування знахідок давньоруської доби, пошире-

них на площі в кілька десятків гектарів, дозволяє стверджувати, що тут

існував досить значний населений пункт

У фондах Батуринського історико-культурного заповідника «Гетьман-

ська столиця» знаходяться перекази старожилів, які називають це по-

селення «Чорним городищем», трактуючи походження назви від річки

Чорної, яка брала свій початок з бахмацьких боліт, протікаючи через то-

гочасне поселення, впадала в річку Семь (сучасна назва – Сейм)

Порубіжне положення Посейм’я зробило його постійною ареною

війн то одних удільних князів з іншими, то руських дружин з кочівника-

ми та іншими ворогами-нападниками.

Надійний захист тогочасні поселенці Посейм’я могли знаходити за

укріпленими стінами сакральних споруд — переважно монастирів.

У цей період на лівому березі р. Сейм такий захист міг надати Кру-

пицький монастир (пізніше Батуринсько-Крупицький монастир, точна

дата заснування якого невідома). Проте у справах монастирського архі-

ву за 1767 рік є свідчення одного з ігуменів про походження назви мо-

настиря і укриття населення під час Батиєвого погрому: «…словесно изъ

престарелых нашего монастыря монахи и мирские старики сказывають,

что оный монастырь Крупицким называется потому, что во время разо-

рения Батыева монахи и многолюдство мирского народа укрывались отъ

нападения въ монастыре кой ныне именуется ветхимъ, и гладомъ иста-

евали; въ тогдашнее де время столь множество крупъ съ неба спало, что

все могли въ гладе себе довольствовать…»

Як бачимо, своєрідне трактування назви монастиря, схоже з біблій-

ною легендою про падіння з неба крупи — благодаті Господньої, мабуть,

не має більше аналога не тільки в Україні, а й за її межами. А згадка про

монголо-татарського хана Батия (1239 р.) є підтвердженням того, що Кру-

пицький монастир має давнє походження

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Український історик О. Лазаревський, посилаючись на опис укрі-

плень монастиря в 1654 р., висловлює думку, що старий Крупицький мо-

настир було засновано раніше самого Батурина, оскільки ці укріплення

були б, мабуть, не потрібні, якби монастир знаходився під захистом вже

існуючих укріплень самого Батурина

Дмитро Ростовський (Туптало), ігумен Батуринсько-Крупицького

монастиря (1682–1683, 1686–1692), писав: «… что Крупицкий монастырь

существовалъ издревле и что монахиня Макрина по давнему места того

опустошения, жила тамо сама в пустыне долгое время, при церкве ма-

лой деревянной, ветхой, запустелой, а потомъ иноки стали жить и пома-

лу место распространять и монастырь заводить...»

Погоджуючись з поселенням Мокрини на території скиту, батурин-

ський краєзнавець В. Задко припускається версії про те, що названий

пізніше Батуринським монастир був тому, що на багато верств навколо

не було жодного населеного пункту, ім’я якого він міг би взяти

Маючи різні точки зору, продовжимо розгляд історії розвитку бату-

ринського поселення взагалі, торкаючись мірою необхідності монастир-

ського життя зокрема.

Найбільших нападів наші предки зазнавали з боку печенігів та по-

ловців. Після невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Свято-

славича проти половців (1185 рік), оспіваного в безсмертному епо-

сі «Слово о полку Игоревім», кочівники спустошили і сплюндрували

Посейм’я

У 1239 році Поріччя Сейму, як і інші землі Київської Русі, були спус-

тошені монголо-татарськими полчищами Бату-хана

. Восени цього ж

року Батуринське городище, напевно, розділило сумну долю переважної

більшості інших поселень краю. Після монголо-татарської навали життя

тут, імовірно, перемістилось, як і в багатьох інших місцях, до річкової за-

плави, більш безпечної за умов постійних нападів степовиків. У всякому

разі, матеріали другої половини XIII – XVI ст. на території самого горо-

дища поки що не виявлені, хоч на його Подолі та на околицях міста во-

ни відомі.

До цього додамо, що на території сучасного Батурина й до нашого

часу збереглося урочище з відповідною назвою — «татарське поле», міс-

це, де в запеклому поєдинку тогочасне населення захищало свої землі

від загарбників.

Менше розорена була північна, лісиста частина Чернігово-Сіверської

землі. Міста Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Рильськ, Путивль

продовжували розвиватись як великі торгові і політичні центри. У наба-

гато гіршому становищі знаходилась південна частина нашої області

Майже всі природно не захищені поселення були спалені монгола-

ми. Лівобережна частина Сейму, що безпосередньо межувала з лісосте-

пом — слабо заселеною територією — не раз зазнавала нападу монголів.

Особливо страждали князівства, розташовані у верхів’ях Сейму. В 1224–

1285 роках вони були спустошені татарами баскака Ахмата. Населення

частково загинуло в боротьбі з ворогом, частково переселилось ближче

до Брянських лісів.

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Великого горя наші предки зазнали в 1283 році. Баскак Ахмат, що

взяв на відкуп у хана Ногая посеймську данину, заснував у володіннях

рильського князя Олега дві слободи, заселивши їх татарами та всяким

ворожим людом. Ці поселенці вчинили таке страшне розорення всьому

краю, що Олег, порадившись з липецьким князем Святославом, відпра-

вився скаржитись Телебузі — хану Золотої Орди. Хан дав князю загін та-

тар, який незабаром розорив Ахматові слободи. Але хан Ногай за напо-

ляганням Ахмата послав сильне військо, щоб відплатити за це Олегу та

Святославу. Весь край було безжалісно розграбовано. З цього часу розпо-

чалось запустіння краю, що тривало майже триста років. Незначні посе-

лення, які залишились тут, ховались у найглухіших місцях

На початку XIV ст. регіон Посейм’я, як і вся Чернігівщина, підпадає

під експансію Великого князівства Литовського. Особливо розширюєть-

ся ця територіальна політика опанування за часів князя Гедиміна, який

свідомо став на шлях збирання руських земель і титулував себе «королем

литовським і руським»

Життя було занадто тяжким і неспокійним. Тому населення шукало

більш спокійні місця, де не було татарського гніту. Наші предки емігру-

вали в Велике Литовське князівство. В останній чверті ХІV ст. литовські

князі тримали вже всі головні столи Чернігівщини: окрім Брянська, ще й

Чернігів і Новгород-Сіверський; крім того, звісні ще й волості литовських

княжат Трубчевськ, Стародуб, Рильськ

За Ольгерда на території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство

вступило на шлях конкуренції з Московським князівством

. Протисто-

яння тут тривало століттями, перемінні успіхи спонукали до нових і но-

вих військових дій, від яких особливо потерпали північно-східні землі

Чернігівщини. Не виключено, що в цей період батуринське поселення,

завдяки своєму географічному положенню і високому рельєфу, не могло

не використовуватися з оборонною метою.

Підтвердженням того може бути урочище Литовський Замок, яке до-

сліджувалося археологами і свою назву, на нашу думку, отримало в пе-

ріод литовської доби.

Литовсько-московські військові кампанії 1493–1494 і 1500–1503 рр. ра-

дикально змінили стан справ на користь Московського князівства. За

свідченням М. Грушевського: «Вкінці стало на тім, що уложено перемир’є

на 6 літ (1503–1509), на основі status possidendi. За Москвою зістався

Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Стародуб, Брянськ, Гомель,

Мценськ, Дорогобуж — превелика територія з 319 містами й 70 волостя-

ми, в тім ціла давня Чернігівщина»

. На берегах Сейму появились десят-

ки оборонних поселень. В кінці XVI ст., крім існуючих укріплених міст

Рильська і Путивля, виникли нові міста, в тому числі і Бєлгород. Нові по-

селення знаходились біля лісів, що разом з Сеймом і Остром захищали

їх від набігів ворогів.

З поступовою втратою Литвою свого панівного становища заселення

Посейм’я продовжувалося і йшло тепер відповідно: з півночі — велико-

росами (росіянами), з південного заходу — малоросами (українцями)

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Наступний період в історії Батурина пов’язаний з литовсько-

польською добою українського державотворення: діяльністю польського

короля Стефана Баторія, польською колонізацією початку XVII ст., учас-

тю у визвольних повстаннях, отриманням привілею магдебурзького пра-

ва та рядом інших подій.

Розпочнемо з Баторія, оскільки з його прізвищем поєднується засну-

вання Батурина як гетьманської резиденції, що ось вже протягом чоти-

рьох століть по-різному трактується істориками.

С. Баторій і його реформа козацького устрою, за відсутності бага-

тої документальної бази, метрик і архівів того часу, послужила пізніше

опор ною точкою для різних легенд, переказів про генезу козацьких прав

і вольностей. Найстаршу редакцію реформи маємо у літописі гадяць-

кого полковника Г. Грабянки, де думка автора опирається, очевидно, на

польську літературну традицію Бєльського, Пясецкого, Твардовського і

додає до неї лише кілька штрихів

: «Баторій дає козакам клейноди, вій-

ськові запаси, наставляє їм гетьмана,.. від нього ведуть початок всі козаць-

кі часи…»

. Далі в історичних працях ця думка розвивається. До неї до-

дається твердження про козацьку резиденцію, побудовану для козаків

Баторієм і названу по його імені «Батурином»

В «Кратком летоизобразительном описании» читаємо: «И от того вре-

мени козаки в лутший порядок приведены, при короле польском Сте-

фане Баторие, который сам им определил гетмана и старшину между

ими учредил, и дал гетману булаву, корогву и бунчук и печать с гербом

войсковым, то-есть рыцар с мушкетом, на голове колпак перекривленый

и рог набоку. Тот же король Стефан Баторий опроч города старинно-

го козацкого Чигирина, дал козакам Терехтемиров с монастирьом для

зимовых квартир, а для резиденции гетманской устроил над рекой Сей-

мом город новый и назвал его, от своего прозвания, Баторин, кой ныне

называется Батурин; а платил всякому козаку в городе по червонцу и по

кожуху»

. Хоча далі іде поправка: «Сей город не для резиденции гетман-

ской построен, но король для себя его построил, яко свою маетность, ибо

в сие время в Малой России на сей стороне Днепра еще не было козаков,

ни гетмана, а он стал резиденцией гетманской уже при гетмане Игнато-

виче, в 1670 году»

А. Стороженко в праці «Стефан Баторий и днепровские козаки»

стверджує, що в опрацюванні зазначеного уривку помітна участь двох

авторів: «…первый сообщал, что Батурин основан Баторием для ре-

зиденции гетманской; читатель его первоначальной рукописи, более

осведомленный в истории, на поле вероятно приписал, что не для ре-

зиденции гетманской Батурин построен, но для короля, яко его мает-

ность». І далі пише Стороженко, що шанувальник старовини, який пізні-

ше переписував рукопис, помістив у свою копію і першочерговий текст,

і доповнене в результаті зауваження, не звернувши увагу на те, що заува-

ження заперечувало першочергове повідомлення. Саме з такого роду ру-

кописної копії було здійснено видання «Краткого летоизобразительного

описания» М. Білозерським

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Таким чином, припускаємося думки, що в 1576 році Баторієм було

закладено нове місто, назване його ім’ям, тобто – «Батурином». Ми гово-

рили вище, що місцина ця зручна для побудови фортеці, і ця обставина,

швидше за все, могла спонукати Баторія до заснування тут власного фор-

посту; він бачив, що Батурин в подальшому буде важливим і укріпленим

пунктом. Заснувавши на Сеймі місто, Баторій запрошував на проживан-

ня сюди козаків і давав кожному із них в рік по червонцю і по кожуху

для початку. Очевидно, що козаки раніше в цих місцях ще не селилися.

Джерела свідчать, що першим таку думку вніс в історичні розвід-

ки поляк Веспасіан Коховський, який записав свідчення учасників по-

ходу короля Яна Казиміра проти українського війська (1663–1664 рр.)

Неприступ ність фортеці, співзвучність слів «Батурин» та «Баторій»

сприяло виникненню і поширенню серед учасників походу легенди про

заснування міста. Її В. Коховський сприйняв не критично, а як істинну

версію походження славного міста

Освічені українські хроністи, літописці XVIII ст., ознайомившись з

цим авторитетним польським джерелом, зважаючи на те, що Батурин

все ж таки був з 1669 по 1708 рік гетьманською резиденцією, залишають

думку про заснування його у 1576 році Баторієм, роблячи її в подальшо-

му панівною. Літописці масово редагують попередні польсько-українські

перебільшення в трактуванні грамоти С. Баторія. Так, у дослідженні зби-

рача старовини М. Сементовського вже читаємо: «Підтверджуючи цією

грамотою права і привілеї козаків Гетманських, Баторій дає Малоросія-

нам столицю Батурин, замість давньої столиці козаків Черкас»

Стефану Баторію приписують заснування Батурина авторитетні істо-

рики, літописці та краєзнавці XVIII–XIX століть: О. Ригельман

, М. Мар-

кевич

, М. Домонтович

, Ф. Гумілевський

, М. Ісаєнко

, Н. Тр...ій

, зна-

ходимо підтвердження цьому і в словниках Сулимірського

, Брокгауза,

Ефрона

та товариства братів Гранат

, автора «Історії Русів»

, фундамен-

тальної праці «Россия. Полное географическое описание нашего отече-

ства»

, у ряді інших джерел.

Нову версію дав легенді автор «Історії Русів»: замість старої військо-

вої козацької — шляхетсько-козацьку, за якою Баторій признає за ко-

зацтвом шляхетські права, рівно зі шляхтою, польською й литовською,

наділяє значних товаришів маєтностями, заводить суди земські, ґрод-

ські, трибунальські, зі статутним правом, а для резиденції гетьманської і

всього Малоросійського Трибуналу «…спорудив на ім’я своє над річкою

Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого намісни-

ка…»

. І хоч була ця версія, на думку М. Грушевського, фантастичною й

штучною, прожила вона довго і була повторена еn toutes lettres не тіль-

ки Марковичем та його польськими приклонниками

, але в деяких сво-

їх елементах була затримана ще в курсі Д. Яворницького: «…у місті Бату-

рин козаки отримали дозвіл мати власний судовий трибунал»

. Подібне

твердження, висловлене Д. Яворницьким, знаходимо і в «Историко-

статистическом описании Черниговской епархии»: «Трибуналу русскому

должно отправлять дела свои в новоустроеном городе нашем Батурине;

а если надобность укажет, то и в Черкасах; также гетману русскому сто-

Пам'ять століть № 3–4, 2009

лицу иметь в Батурине, а в Черкасах держать наместника своего»

. Ав-

тор єпархіального опису, посилаючись на працю Маркевича «История

Малороссии»

, зазначає, що приведену думку С. Баторій висловив сам

через два роки після заснування Батурина. Цю ж позицію займав і чер-

нігівський дослідник М. Ісаєнко, який у нарисі «Батурин» опубліковано-

му в «Чернігівських губернських відомостях» за 1860 р., висловлюється

досить цікаво: «Батурин, точно также как и всякий другой город, не мог

назваться постоянною гетманскою столицею ни теперь, ни после до не-

которого времени, как потому что и в Черкассах мог жить гетман, так и

потому что при Баторие и после него гетманы были постоянно в похо-

дах и переходили с одного места на другое, так что столица их немогла

иметь определенного места»

Старша ж версія — Грабянки-Симоновського — з повним довір’ям по-

вторювалася істориками України до найновіших часів (у Костомарова, у

вступі до Б. Хмельницького І с. 20-1, вид. 1884, у Антоновича в його бесі-

дах, у Яворницького в згаданому курсі й ін.), не зважаючи на скептичні

застереження, що з’являлися вже від 1870-х років

Але ж окрім Батурина в згаданій грамоті мова йде й про інше козаць-

ке місто — Терехтемирів (Трахтемирі). Деякі науковці, відкидаючи мож-

ливість заснування саме Батурина польським королем, поєднують з ді-

яльністю С. Баторія виникнення Трахтемирова.

«Тот же король Стефан, — пише Лизогубівський літопис, — опрочь

старинного города козацкого Чигирина, дал козакам Терехтемиров с

монастырем для зимовых квартер й платил всякому козаку в год по «чер-

вонцу й кожухе»

. Ці слова майже дослівно взято з літопису гадяцького

полковника Григорія Грабянки

. Про те, що не Ба турин, а саме Терехте-

мирів призначений Баторієм головною ко зацькою резиденцією, пишуть

Василь Рубай у «Короткому літописі Малої Росії» (1777 рік)

, Самійло

Величко в «Літописі» (початок XVIII століття)

, Станіслав Зарульський в

«Описі про Малу Росію та Україну» (XVIII століття)

. Згадане стверджує

у 1760-х роках російський історик Г. Міллер. «Тоді, — зазначає він, —

Трахтемирів учинився козацьким головним містом, як спочатку ним бу-

ло місто Черкаси, котрого честь згодом дісталась місту Чигирину»

Проте й ці свідчення вторинні і загалом не відповідають дійсності,

перебільшуючи заслуги С. Баторія. А. Стороженко доводить, що поль-

ський король заснував Трахтемирів не як козацьку столицю чи головне

їхнє місто, а всього-на-всього для «облаштування в ньому лазарету» для

хворих і поранених реєстровців. Першим підняв статус цього містечка

до «столичного» польський літописець Павло Пясецький в 1646 році у

своїй «Хроніці»

. За ним називає Трахтемирів «військовим центром» ко-

заків у виданій в 1663 році в Парижі «Історії війни козаків проти Поль-

щі» П’єр Шевальє, який відвідав Україну в середині XVII століття і був

знайомий з польськими хроніками. Далі заслуги містечка зростають під

пером історика Самуїла Грондського, поета Самуїла Твардовського

Помилкова історично-літописна гіперболізація статусу Трахтеми-

рова, мабуть, виникла небезпідставно, адже з 1576 по 1672 рік місцевий

Трахтемирівський монастир був головним для Запорозької Січі, він при-

Пам'ять століть № 3–4, 2009

значав духовних осіб у навколишні парафії, козацькі церкви

. Ну а що-

до столичного статусу, то у своєрідному «суперництві» між Батурином і

Трахтемировим стосовно Баторієвої реформи, на нашу думку, все ж та-

ки частіше перемагає в історичних джерелах місто, яке дійсно стало геть-

манською резиденцією.

Оскільки версія заснування Батурина польським королем домінува-

ла в літописах, перших історичних розвідках, то вона, на думку черні-

гівського дослідника С. Павленка, безперешкодно потрапляла в сучасні

історичні дослідження

. Прикладом цього є праця М. Янка, автора «То-

понімічного словника-довідника Української РСР», виданого у 1973 році,

який вважає, що назва Батурин походить від прізвища польського ко-

роля Стефана Баторія, «який заснував місто в 1576 році»

. З його ім’ям

пов’язує походження гетьманської столиці і сучасний дослідник В. За-

млинський

. Ще ранішими часовими рамками обмежує виникнення Ба-

турина фахівець з назв населених пунктів Ю. Кругляк

, до думки якого

ми ще повернемося.

Наведеним вище аргументованим підтвердженням реформи є по-

зиція дослідників, які не розділяють думку, що виключає заснування

гетьманської резиденції Батурин польським королем С. Баторієм. Про

це в своїх історичних працях пишуть: М. Грушевський, О. Лазаревський,

О. Стороженко, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, сучасник С. Павленко

та ін.

П. Куліш, ліпше очитаний в польськім історичнім матеріалі XVІ ст.,

на думку М. Грушевського, перший підніс голос проти Баторієвої леген-

ди. Правда, в історії возз’єднання він думає, що сучасні історичні мате-

ріали «подтверждаютъ, въ известной степени, летописное сказаніе о Ба-

торіевской регуляціи козацкаго войська»

, тільки не хоче йти за всіма

по дробицями традиції ХVІІІ ст. («едвали следуеть понимать эту регуля-

цію въ смисле разделенія козаковъ на полки й проч.»). Але через кілька

років, в «Матеріалах до історії возз’єднання Русі», 1877, публікуючи уні-

версал Баторія до козаків 1579 р., він уже рішуче не хоче вірити в якусь

«реґуляцію» козаччини Баторієм. Ці скептичні гадки, продовжує далі

М. Грушевський, були розвинені докладніше в 1890-х рр. Так, в 1896 р.

з’явилась стаття Ол. Яблоновського «Kozaczyzna а legitymizm, dwie

legendy polityczno — historyczne Ukrainy — batoryanska i baturynska», де

він, зупиняючись детальніше на легенді про Батурин, зачіпає і Баторієву

легенду взагалі. Слідом, у 1897 р., вийшла стаття О. Стороженка «Свод да-

них про Яна Оришевського», запорозького гетьмана часів Стефана Бато-

рія, де він збирав деякі короткі документальні звістки про розпоряджен-

ня Баторія щодо козаків, не вдаючись до оцінки традиційних звісток про

них. Роком пізніше, з приводу «Бесід» професора Антоновича, де під-

тримувався традиційний погляд на Баторієву реформу (шеститисячний

ре єстр, організація козацької верстви), М. Грушевський дав коротку істо-

рію козацької організації й Баторієвої реформи в своїй статті «Примітки

до історії козаччини». Потім в 1903–1904 роках вийшло наразі ще кілька

праць, присвячених Баторієвій реформі: В. Яроша «Legenda Batoryanska.

Krytyczny szkic z dziejow Zaporoza», О. Яблоновського «Тrесhtуmіrow»,

Пам'ять століть № 3–4, 2009

згадувана вже книжка Стороженка «С. Баторій й дніпровські козаки».

Праці Яроша і Стороженка збирають звістки про Баторієві розпоря-

дження й руйнують традиційне твердження про організацію Баторієм

козаччини; в цій війні з традицією обидва йдуть навіть задалеко, силку-

ючись довести, що Баторієві реформи нічого не дали для правного ста-

новища козаччини, а Ярош доводив навіть, що Баторій спеціально хотів

знищити козацьку автономію, визнану реформою Язловецького. Пізні-

ше з’явився критичний огляд Доманицького «Чи була реформа Бато-

рія?». Потім згадана вище критична стаття Любавського з приводу книги

Стороженка, і статейка останнього «Нові подробиці до біографій запо-

рожського гетьмана Яна Оришевського». Нарешті, названа вище стаття

І. Крип’якевича «Козаччина і Баторієві вольності», де автор, відкидаючи

Баторієву легенду, старається оцінити те значення, яке мала Баторієва

реформа в житті козаччини

Але найбільш ґрунтовним запереченням, на нашу думку, є позиція

О. Лазаревського. Аналізуючи історичні джерела, піддаючи критиці за-

снування Батурина в 1576 р., він пише: «Такі відомості про Батурин, тим

більше недоречно читати на сторінках «Словника» п. Сулимирського, у

співавторстві якого брав участь і п. Е. Руликовський, як відомо, майже

найкращий знавець історії заселення Правобережної Малоросії і якому

була відома також історія заселення Лівобережної Малоросії, в усякому

випадку виникнення Батурина. Близьке знайомство п. Руликовського з

архівом Росцишевських дало йому можливість зберегти для нас безсум-

нівне підтвердження про час заселення Батурина»

Цікава думка стосовно цього й чернігівського дослідника С.Павленка,

автора книги «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.»: «…насправді ж,

Баторій ніколи не засновував Батурина»

Можна це пояснити тим, що польські джерела про діяльність С. Ба-

торія мало відомі вітчизняним історикам. Все ж спростувати «баторієв-

ське» походження Батурина легко іншим чином. Справа в тому, що тери-

торія Чернігівщини і в (1576) 1578 році, і в 1600-му належала Московській

державі. Після російсько-литовської війни 1500–1503 років до Москви ві-

дійшли Сіверські землі з містами Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-

Сіверський, Чернігів. Про це вже йшла мова раніше. За картою Мос-

ковії Гесселя Герритса 1613 року

російський кордон доходить аж до

Остра і Моровська, що майже за 60 кілометрів від Києва. Але на ній не-

має Батурина. У той же час картографом позначені Путивль, Новгород-

Сіверський, Остер. Не бачимо Батурина ні на карті Росії Т. Меркатора

1594 року

, ні на мапі І. Магіна 1596 р.

Хоча, знову ж таки, на них зобра-

жено Стародуб, Новгород-Сіверський, інші більш-менш значні міста. Ні-

чого дивного у цьому нема. Батурин, якщо він вже тоді й був, швидше за

все, на думку С. Павленка, являв собою невеличкий хуторець переселен-

ців. На південному прикордонні Московії з Польщею Посульську пусте-

лю отримав для колонізації лише у кінці XVI століття магнат Олександр

Вишневецький

Заселення Прилуччини, Ніжинщини, Конотопщини почалося ак-

тивно в основному після Деулінського перемир’я 1618 року між Поль-

Пам'ять століть № 3–4, 2009

щею та Московією

на 14 літ

. Москва відступила польсько-литовській

державі землі Смоленщини і Сіверщини, в останній: Чернігів, Новгород-

Сіверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ, Путивль, Рильськ, Сівськ. Ці

міста стали прикордонними форпостами

Досліджуючи появу населених пунктів на території Ніжинського

полку, О. Лазаревський прийшов до висновку, що основний пік колоніза-

ції цієї місцевості настав у другій чверті XVII століття

, коли тут почали

оселятися Песочинські, Оссолінські, Паци, Киселі та інші польські маг-

нати

. Поселялася польська шляхта в новозбудованих містечках.

У 1625 році Ніжин в одній з грамот називається «новооселым горо-

дищем», приблизно в ті ж роки з’явилися Конотоп, Борзна, Кролевець та

інші прикордонні міста «Путивльського рубежу»

У цей же час був заснований і Батурин: «В это же время садился и

Батурин»

. Майбутня резиденція українських гетьманів заснована за ко-

ролівським дозволом у 1625 році осадчим, розпорядником лівобережних

маєтностей Олександра Песочинського Матвієм Стахурським. Повідо-

мляючи цей факт, автор Руликовський посилається на уже згадуваний

архів Росцишевських

Назва ж Батурина, на нашу думку, походить від старослов’янського

слова «батура», що у відомому словнику В. Даля тлумачиться як: калан-

ча, башня, фортеця, містечко

. Цю думку розділяє і згаданий вище до-

слідник топонімів Ю. Кругляк

. Інша думка в дослідника І. Родаченка,

який, спростовуючи походження назви Батурина від імені польського

короля, вважає, що вона виникла від прізвища козака Батури

. Можли-

во, Родаченко запозичив це твердження в О. Стороженка, котрий писав:

«Что касается городка Батурина, ..то он получил название, вероятно по

тому урочищу, на котором был помещен, которое в свою очередь так

называлось по имени бывшего своего владельца какого-нибудь севрюка

Батуры»

«Ботура чи Батура, — продовжує думку О. Стороженка та І. Родачен-

ка С. Павленко, — наважився поселитися за кілометр-півтора від давньо-

го монастиря, щоб у годину небезпеки мати надійний захист за його обо-

ронним частоколом». Як повідомляє синодик Крупицько-Батуринського

монастиря, «зде сама

жила в пустине долгое время при церкве малой де-

ревяной, зело ветхой й опустелой» інокиня Мокрина

Проте повертаємося до думки, що походження назви Батурин саме

від слова фортеця цілком відповідає тій меті, якій мало служити новоут-

ворене поселення поблизу монастиря на кордоні з Московією. Польська

влада, захопивши Придесення, нашвидкуруч створювала надійні фор-

пости, які б перешкоджали поверненню царського війська на нещодавно

малозаселену територію. Тому фортеця і помешкання осадників довкола

неї були збудовані за досить короткий час. Перші поселенці — будівничі

Батуринської фортеці — покинули батьківщину, Правобережну Україну,

у надії на краще життя. Вони наважилися на доленосний крок, прагнучи

бути вільними від податків, панщини та вберегтися від свавілля дедалі

нахабніючої шляхти. Розпорядник лівобережних маєтностей Олексан-

дра Песочинського Матвій Стахорський, як і інші осадчі, міг заманити

Пам'ять століть № 3–4, 2009

на Присейм’я сотні родин лише надавши їм права на землю без оплати

оброку на 10—20 років та інші податкові пільги

Прикордонний форт Батурин напочатку — сільське поселення за ду-

бовим частоколом. Він належав Олександру Песочинському, котрий був

зацікавлений, щоб тут оселилось дедалі більше переселенців. Вони через

певний час мали дати йому великі прибутки

М. Грушевський підкреслює, що в 1620–1640-х роках на Сіверщині

з’являється нова хвиля польських латифундій. Історик називає Олексан-

дра Песочинського (польською — Пясечинський) старостою Новгород-

Сіверським

. Автор «Очерка колонизации. Левобережная Украина в

XV–XVII вв.»

, беручи матеріали для свого дослідження з архіву Песо-

чинських і характеризуючи Новгород-Сіверський повіт, що належав ка-

штеляну київському і старості Новгород-Сіверському Олександру Песо-

чинському, посилається на список володінь, який зберігся в зазначеному

архіві та був представлений в акті варшавської комісії 1668 р., хоча список

цей був досить заплутаним.

Нова документальна згадка про місто датована 1631 роком: «Й не ездя

в Ботурин, поехал в Путивль» — свідчив 31 липня 1631 року реєстровий

козак П. Худий

. Укріплення заснованої в 1625 р. потужної фортеці зміц-

нювалися і в наступні роки. Зрозуміло, що викликано це було порубіж-

ним розташуванням і постійною небезпекою нападу.

У 1632 р. московський боярин Михайло Борисович Шеїн, виконуючи

царську волю «…польскому и литовскому королю отмстить, и города,

которые отданы Польше и Литве за саблею, поворотить по-прежнему

Московскому государству», розпочинає військові дії, рухаючись із Доро-

гобужа до Смоленська. Саме під час цієї військової кампанії князь Про-

зоровський підкорює міста Почеп, Новгород-Сіверський, Стародуб і да-

лі, поміж з іншими, — Батурин (1632 р.)

, Мену і Борзну

. Російський іс-

торик С. Соловйов пише про це: «…посады были взяты и выжжены»

С. Павленко також описує події початку 30-х років XVII ст.: «Москов-

ському боярину Шеїну двічі у 1633 і 1634 рр. вдалося взяти місто Бату-

рин і очистити його від польського гарнізону»

. Отак довільно він трак-

тує взяте у М. Ісаєнка твердження: «Поляки занимали многие крепости в

Украине и между ними Батурин. Но в 1633 и 1634 гг. русский полководец

боярин Шеин очищал от них эти крепости»

Але успіхи Москви були тимчасовими, перемир’я 1634 р. дало змогу

полякам повернути свої володіння в Сіверщині і остаточно закріпити їх

за Польщею

. Всі землі, на які не було доказів, були роздані польським

шляхтичам та магнатам. Після чергового розподілу Батурин, за матері-

алами Д. Бантиша-Каменського, перейшов у власність придворного ко-

ронного підскарбія Юрія Зтечини

, а за М. Грушевським, який посила-

ється на витяг із записок Освєнціма, Батурин, разом з Конотопом і на-

вколишніми землями, отримав коронний канцлер Ю. Оссолінський

Н. Полонська-Василенко цей факт датує 1634 р.

В історичних джере-

лах Зтечина і Оссолінський володіли Батурином не водночасі. Так, на-

приклад, М. Ісаєнко

і підполковник М. Домонтович, збирач матеріалів

для географії і статистики Росії по Чернігівській губернії, вважають, що

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Ю. Зтечина оволодів Батурином після повстання Павлюка у 1637 р.

100

Ма-

буть, такі казуси виникають саме через згадувану вже раніше плутанину

у списку володінь з архіву Песочинських.

Після 1634 р. батуринські землі як посаг перейшли магнатам Любо-

мирським

101

, згодом — до інших польських господарів. В одних історич-

них джерелах 1635 р. Батурин входив до складу Чернігівського воєвод-

ства, в інших — до складу Київського

102

20–30-ті роки XVII ст. в історії України характеризуються піднесен-

ням національної свідомості населення України, визвольними рухами

та завершенням формування і виокремленням козацької суспільної вер-

стви, яка під проводом гетьманів-ватажків очолює боротьбу проти поль-

ського панування. На цей же період припадає завершення терміну на-

даних пільг і «свобод» колоністам, які вже мали сплачувати податок за

надану землю і поступово ставали залежними. Це викликало прояви

спротиву і невдоволення українського селянства та міщан і спонукало їх

до підтримки козацьких повстань. Як і по всій Україні, міщани Батурина

та навколишнє селянство активно підтримали антипольські повстання

першої половини XVII ст., очолювані в 1637 р. Павлюком (Павло Бут)

103

, а

в 1638 р. Остряницею (Яків Острянин)

104

. Це викликало відповідну реак-

цію польської влади. Багатьом батуринцям, рядовим учасникам народ-

них заворушень 1637–1638 рр. довелося рятуватися від репресій втечею

у Путивль, який на той час перебував під московською владою

105

. А для

остраху населення на майбутнє у Батурині, Ніжині, Умані та Черкасах

було виставлено на палях голови козацької старшини, що згодом були

привселюдно спалені під час ярмарків

106

Наступне десятиліття (1638–1648 рр.) дало змогу Батурину поступово

відбудовуватися і налагоджувати економічний розвиток. У місті розви-

валася торгівля, різні ремесла та промисли. У 1643 р. Батурин отримав

привілей «На вольное отправление купечества»

107

, що збільшило пред-

ставництво купецького стану в місті. Купці шукали вигідної торгівлі і но-

вих ринків збуту товару. У 1646 р. російський полковий воєвода Н. Одо-

євський скаржився у Посольський приказ, що «…черкасы литовского го-

рода Батура»

108

перетнули кордон з вином і тютюном, а він їх повернув

назад. У цей період Батурин, Ніжин, Глухів, Чернігів, Кролевець, Перея-

слав у торговельному відношенні називаються значними містами

109

. З Пу-

тивля через Конотоп, Батурин, Борзну проходив головний шлях

110

, який

з’єднував більшість міст України з Московською державою. У внутрішній

торгівлі батуринські купці також брали активну участь, відвідували база-

ри та ярмарки в Стародубі та інших містах України

111

. Користувалися ав-

торитетом і батуринські ремісники. Прикладом є «поташник» з Батури-

на І. Бугай, який зі своїми земляками у 1652 р. погоджується працювати

на поташних промислах боярина Б. Морозова в Московії

112

У 1647 р. Батурин відвідав коронний канцлер Юрій Оссолінський

113

який крім турботливого ставлення до Батуринсько-Крупицького монас-

тиря і надання йому в 1636 р. привілею християнської обителі виділяє

земельну ділянку ченцям для нового будівництва на правому березі Сей-

му

114

і звертає увагу на сам Батурин. Польща хотіла перетворити Батурин

Пам'ять століть № 3–4, 2009

на укріплений форпост для захисту своїх порубіжних земель. Було до-

кладено багато зусиль, аби належним чином укріпити вали, частоколи,

поглибити вали. Невдовзі фортеця мала розгалужену сітку підземних

комунікацій — порохові погреби, схови, вилазки, колодязі.

Зберігся опис Батурина 1654 року, в якому зазначається, що на Че р-

нігівщині з’явився досить міцний опорний прикордонний пункт: «г. Ба-

турин стоит подле реки Семи. Под городом течет в реку Сем озеро По-

повка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал;

по обе стороны того валу огорожено дубовым бревеньем. В том зем-

ляном городе сделаны три вороты проезжие; на двух воротах башни

покрыты тесом, на третьих воротах башни нет; глухих наугольных шесть

башен; башни без верховь. Около того ж земляного города, с трех сторон,

к горе сделан ров, а с четвертые стороны по горе от того земляного горо-

да, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башень по той острож-

ной стене нет. Межи той острожной стены, к воде, ритвиною, сделаны

ворота. Да в том же городе, по башням и по стене, 9 пищалей, чугунные,

железные. Да в том же городе поставлена цер ков древеная во имя светит.

вел. Николы Чудотворца... Да в том же городе Б-не над озером на горе

сделан панской двор; около того дво ра сделана изо рву осыпь земляная,

на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым,

меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротях башня, да три

башни глухие, покрыты тесом; около того двора, подле острожные

стены, с трех сторон сделан ров; а тот острог перегорожен на-двоє стоя-

чим острогом й сделаны два рва подле тех стен»

115

Отож тодішній Батурин являв собою дві потужно укріплені частини:

саме місто і гетьманський палац, який був оточений подвійним захис-

том. Укріплення міста і палацу (замку) становили єдину фортифікацій-

ну систему. Із опису батуринських валів і башт, споруджених на високо-

му березі Сейму, можемо зробити висновок, що вони відрізнялись, на-

приклад, від тодішніх конотопських

116

і мали стратегічне значення.

Другою чвертю XVII ст. (від початку 1620-х до 1648 р.) археологи дату-

ють другий будівельний період, на високому лівобережному мисі Сейму

і називають його литовсько-польським

117

. Ознайомившись з історичними

джерелами, зробивши огляд території разом з місцевими краєзнавцями,

вчені продовжують досліджувати вже згадуване урочище Литовський

Замок. Саме з останнім пов’язується нове заселення давнього городи-

ща, яке розташоване в центрі сучасного Батурина. У наш час територія

Замку обмежена двома уривчастими ярами, до яких раніше виходив рів.

План замку нагадує прямокутник із заокругленими кутами (100 х 130 м).

Південно-східна частина його має урвистий край. Це може свідчити про

те, що частина краю тераси зруйнована ерозією. Східний кут майданчи-

ка на цьому місці має видовжену форму (15 х 30 м) і з півночі обмежу-

ється невеликим рівчаком, можливо, проваллям на місці підземного хо-

ду. Археологи роблять висновок, що за формою та місцезнаходженням

ця територія якнайліпше підходить для розташування однієї з трьох

«глухих» башт. За 50 м західніше від неї фіксується невеликий пагорб у

південному куті Замку, біля рову та краю рівчака — ймовірно, це місце

Пам'ять століть № 3–4, 2009

розташування другої «глухої» башти. На північно-західному краю, де по-

чинається рів, що обмежував Замок з північного заходу, ймовірно, зна-

ходилась третя «глуха» башта. Башта з воротами, або брама, могла бути

там, де і зараз проходить стежина на Замок

118

До Замку, як зазначалося, прилягала власне фортеця. Її укріплення

на окремих ділянках ще й досі добре помітні. Ми вже ознайомилися з

їх описом, зробленим у 1654 р., згідно з яким батуринська фортеця мала

три проїзди та шість «глухих» кутових (наугольных) башт. Загальний ви-

гляд фортеці у плані дещо подібний до овалу, витягнутого по осі з пів-

денного сходу на північний захід, з баштами, що виступають назовні, за

лінію валу, на 15–20 м. Башти та брами розташовані з південно-західного

боку фортеці через приблизно рівні відрізки; південно-східну ж частину

фортеці займав Замок. Розміри фортеці по лінії південний схід — північ-

ний захід — 600 м; по лінії південний захід — північний схід — 440 м

119

Батурин належав до яскраво вираженого типу міст-фортець, розта-

шованих на високих правих берегах річок. На відомій народній гравюрі

XVIII ст. зображені Чернігів, Переяслав, Глухів і Батурин — адміністра-

тивні центри возз’єднаної тоді частини України. Вигляд цих міст не до-

кументальний, а схематичний: міста зображені умовно у вигляді старо-

давніх руських фортець-монастирів або кремлів XVI–XVII ст.

120

Друга половина 40-х років XVII ст. характеризується черговим

національно-визвольним підйомом народних мас. Боротьбу за визволен-

ня України (1648–1657 рр.) очолює гетьман Б. Хмельницький. Повсталі ко-

заки і селяни у 1648 році напали за наказом Б. Хмельницького на шляхту,

яка знаходилася у батуринському Замку

121

. Оволодівши фортецею, коза-

ки запроваджували свої порядки в місті і в цьому ж році утворили бату-

ринську сотню. Батурин отримав статус сотенного містечка, яке спочатку

входило до Чернігівського полку (1648 р., на півночі обмежувався міста-

ми: Чернігів, Сосниця, Батурин, Конотоп), а з 1649 року — до Ніжин-

ського

122

. На думку І. Корбача, батуринська сотня до Чернігівського полку

ввійшла з 1649 р.

123

, а до Ніжинського Батурин з навколишніми селами:

Митченки, Красне, Обмачев — було віднесено аж у 1654 році

124

З 1648 р. розпочинається третій, козацький, період забудови на тери-

торії батуринської фортеці, який закінчується у 1669 році обранням Ба-

турина гетьманською резиденцією

125

У січні 1654 року 1391 батуринець (в тому числі 640 козаків, 31 пред-

ставник старшини, 715 міщан, 7 земських старост і бурмістр) присягну-

ли на вірність Московії, яку вони через незнання вважали «державою-

охоронницею» православ’я, країною більших «вольностей», ніж Річ По-

сполита

126

. З Присяжних книг Ніжинського полку 1654 р. видно, що «…к

вере приведены всего 1392 жителей города Ботурина»

127

, у місті знахо-

диться церква та монастир, а також три церкви в батуринський окрузі.

1654 р. в історії Батурина пов’язаний ще з однією важливою для міс-

та подією — отриманням привілею магдебурзького права. Цей акт в

історичних працях оцінюється по-різному. Одні науковці, серед них

Д. Бантиш-Каменський, Г. Швидко та ін., перераховуючи магдебурзькі

міста на Лівобережній Україні, не вносять у перелік Батурина, інші —

Пам'ять століть № 3–4, 2009

М. Слабченко, В. Дядиченко, Н. Полонська-Василенко, В. Панченко —

вважають, що Батурину все ж таки було надано магдебурзьке право. Зо-

крема, Н. Полонська-Василенко пише: «В XVII–XVIII ст. Магдебурзьким

правом користувалися такі міста як: Київ, Почеп, Ніжин, Чернігів, Пере-

яславль, Стародуб, Глухів, Погар, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Березне,

Гадяч, Новгород-Сіверський, Полтава і пізніше Батурин»

128

. Автор праці

«Гербовник міст України» В. Панченко зазначає, що магдебурзьке право

сотенне містечко Батурин отримало у 1654 р. від польського короля Яна

Казиміра

129

. Ця дата підтверджується і в довіднику «Чернігівщина»

130

Цілком можливо, що після Білоцерківського договору 1651 р., коли

Батурин знову відійшов до Польщі (держава Б. Хмельницького обмежу-

валася лише Київським воєводством, а Чернігівське і Брацлавське відхо-

дили до Польщі)

131

, структура управління містом на польський лад зно-

ву повернулася. Про це свідчить пункт № 4 Білоцерківського трактату:

«Обивателі а також старости, самі особисто і через своїх урядників — мо-

жуть вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою вла-

ду всі доходи, корчми, млини і судочинство…»

132

. Можемо зробити при-

пущення, що в цей період, починаючи з 1651 р., під час повернення поль-

ської влади у місто, Батурин і отримав у 1654 р. привілей магдебурзького

права. Цей чинник, мабуть, використовувався Польщею для залучення

населення українських міст на свій бік і збереження свого панування і

розширення колонізації України.

Магдебурзьке право надавалося містам під впливом важелів еконо-

мічного характеру, тобто збільшення кількості мешканців міст і сіл. Мі-

щани звільнялися від всякої іншої юрисдикції і були тільки піддані ні-

мецькому міському праву (Jus magdeburginse).

Магдебурзьке право (Jus Teutonicum Magdeburgense) — середньовіч-

не міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної ад-

міністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали ор-

гани місцевого самоврядування.

Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права за-

проваджувати модель місцевого самоврядування на зразок управлін-

ня німецьким містом Магдебургом (де воно було започатковане 1188 р.)

і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського

права

133

Норми цього права регулювали організацію управління містом,

суспільно-правничі відносини, порядок судочинства, судовлаштування,

визначали заходи кримінального покарання, а також регламентували

внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких це-

хів і торгівлі

134

За магдебурзьким правом міста звільнялись від управлін-

ня й суду феодалів; воно закріплювало права міських станів — купців,

міщан, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів місь-

кого самоврядування, ним регулювались питання опіки й успадкування

майна.

Магдебурзьке право забезпечувало місту певну самостійність, а на-

селенню — міщанам, купцям, ремісникам — різні пільги й переваги.

Одержання містами права самоврядування перетворювало їхніх жителів

Пам'ять століть № 3–4, 2009

на окрему, замкнуту, корпоративну групу. Усі міщани об’єднувались у

цехи: купців, ремісників, лікарів, аптекарів. Цех був самоврядною грома-

дою з власними статутом, судом і виборним майстром на чолі. Всі важ-

ливі питання обговорювались і вирішувались на зборах членів цеху.

Міста, що мали магдебурзьке право, відрізнялися кількістю урядов-

ців: у більших містах, з розвиненішою торгівлею, їх було більше, в мен-

ших — навпаки. Взагалі, в містах не дотримувалися порядків магдебурзь-

кого права щодо розподілу функцій між війтами і лавниками, бурмі-

страми і «райцями»

135

Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було

скасування звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої

адміністрації (феодалів, воєвод, намісників) та запровадження власного

органу міського самоврядування — магістрату, який складався з двох ко-

легій — ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган).

Ради в складі від 3 до 6 радців обирались на один рік, як правило, на-

ступного дня після свята Нового року. Членами ради обиралися тільки

ті городяни, які були «осідлими», володіли певним майном, «були добрі,

розумні, віком від 25 до 90 років, охороняючи справедливість та правду,

ті, що не мають жадібності та злості, законно народжені, не двоєженці

тощо». Раду очолював бурмистер, повноваження якого по черзі викону-

вали радці.

Лава складалася з 3–12 лавників, які обиралися довічно і складали

присягу. Очолював лаву війт. У містах з повним магдебурзьким правом

війт обирався жителями міста із чотирьох кандидатур з наступним за-

твердженням королем польським, пізніше — гетьманом. Влада війта була

довічною

136

. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначав-

ся королем польським або на його обрання суттєво впливали старости.

Слід відмітити, що, на думку Д. Багалія та інших дослідників, після

утворення держави Б. Хмельницького козацька адміністрація (полково-

сотенна) стримувала розвиток магдебурзького права в українських міс-

тах, більше того, займала місце колишнього польсько-шляхетського

управління

137

Населення Батурина в 50-х роках XVII ст. розділялося на верстви.

Справами міщан займався виборний магістрат, очолюваний війтом. На

козаків розповсюджувалася влада сотника.

Давній міський устрій був порушений тим, що частина міщан ста-

ла козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городово-

го отамана. Козацька адміністрація вважала себе співгосподарем міста

і намагалася взяти у свої руки керівництво всім населенням. Міський

патриціат захищався і, своєю чергою, прагнув узяти під свій контроль

козацтво

138

У середині XVII ст. укріплений батуринський форпост, який мав

зручне географічне розташування, викликав зацікавленість не тільки Ре-

чі Посполитої.

Московська держава також намагалася розширити свої володіння в

Україні. Різними діями, розігруючи політичну карту, спекулятивно піді-

грувала українським перебіжчикам і втікачам. Користуючись державо-

Пам'ять століть № 3–4, 2009

творчою слабкістю української влади, сприяла процесові добровільного

закабалення визволеного від польського гніту українського населення під

жорсткий царський контроль. Проте, як і полякам, північному «союзни-

ку» нелегко було запроваджувати свої кріпосницькі порядки як в Україні

взагалі, так і в Батурині зокрема.

Близько 30 років Батурин був неприступним містом-фортецею.

У 1655 році його спіткала страшна доля: будівлі міста-фортеці були май-

же повністю знищені величезною пожежею. Про це свідчить хоча б та-

кий факт. Наказний гетьман Іван Золотаренко, що відзначився при заво-

юванні Білорусії (1654–1655. На його сестрі був одружений Б. Хмельниць-

кий третім шлюбом), в 1654 р. просив російського царя дати йому «місто

Батурин з усіма волостями»

139

. Прохання його тоді було задоволене. А че-

рез рік Золотаренко повідомляє царю, що «местечко Батурин попущени-

ем божьим всё сгорело» і замість нього просив Борзну і Глухів

140

Проте місту все ж таки вдалося знову, в досить короткий час, відбу-

дуватися. Міська адміністрація дбала про належне дотримання законів

громадянами, забезпечувала порядок у населеному пункті, захищала

інтереси батуринців. Дух свободи, волі, незалежності на довгі роки за-

лишався у свідомості міщан. У 1662 році призначений царем гетьман

І. Брюховецький, заїхавши в Батурин, розпочав репресивні дії стосовно

прибічників Сомка і мало не був сам позбавлений життя батурянами

141

З Батурина Брюховецький надсилає подарунки князю Ромодановсько-

му і зустрічає тут «Государевых посланных наблюдать за радою в Не-

жине»

142

. У 1663 році, після Ніжинської так званої Чорної ради

143

, Брюхо-

вецький разом з боярином Велигоганом, стольником Хлоповим, дяками

Башмаковим і Флоровим, а також зі старшиною повернувся до Батурина

для обговорення та підписання «Батуринських договірних статей»

144

. До-

вести справу до логічного завершення завадило повідомлення про на-

ступ татар з польського боку на Україну

145

. Того ж року московський цар

знову посилає в Батурин дяків Дементія Башмакова і Євстафія Флоро-

ва із завданням з’ясувати, кого ж, нарешті, козаки хочуть собі за гетьма-

на. На що деяка старшина, що зібралася в Батурині, дала таку відповідь:

«… теперь ничего подобного принимать некогда, а что должно заботится

о спасении себя, семейств и Украины; …что король Ян Казимир идёт на

них с войском»

146

Багато українських міст почали готувалися до війни з поляками:

«… крепости сколько возможно были приведены в лучшее состояние. Ба-

турин же в это время был укреплен гораздо сильнее других городов и

надеялся устоять против войск Казимира, имея при том и значительный

гарнизон, оставленый здесь Брюховецким»

147

. У 1664 р. Я. Казимир всту-

пив із військом на українські землі. Похід припав на зимовий час, але

король просувався доволі швидко, підкоряючи українські міста одне за

одним

148

. Після захоплення Нових Млинів

149

польська розвідка наблизи-

лася до Батурина. Королю доповіли: «Батуринская крепость очень силь-

но укреплена, и что не только к нему, но даже и к предместиям его, так-

же укреплённым, не было возможности подойти, …а в самой крепости

имеется много войска, казаков и московских солдат»

150

. Мабуть, саме ці

Пам'ять століть № 3–4, 2009

обставини і спонукали Яна Казимира, не штурмувавши Батурина, обми-

нути його і рухатися далі до Глухова

151

. У цей час Брюховецький з’єднався

біля Батурина з московським військом Ромодановського і рушив на від-

січ польському війську

152

. Після підтвердження 1665 року в Москві свого

гетьманства і заключення московських договірних статей Брюховецький,

повернувшись наступного року в Україну, запроваджує в багатьох містах

царських воєвод

153

. З 1666 року у Батурині, разом із загоном московських

стрільців, збирачами податків та переписувачами населення, оселився

воєвода Тимофій Клокачов

154

Воєводи виконували царський наказ — здійснити облік українсько-

го населення. Переписувачі з числа російських урядовців були направ-

лені в усі полки Гетьманщини

155

. У ході проведеної роботи з’явилися пе-

реписні книги 1666 року. Ці важливі історичні документи були цінними

об’єктами для багатьох дослідників. Найвагоміший внесок у цю справу

вніс вчений В. Романовський, який у 1933 році видав Київську, Ніжинську

та Батуринську переписні книги

156

За статистичним описом Батурин 1666 року

157

мав 365 дворів, 679 чо-

ловік. З них: міщанських людей — дворів 72, ремісничих — 36, промис-

лових — 75, торгових — 15, решта «малотчих» дворів — 167

158

До міста Батурина були приписані Бахмач, Конотоп і Нові Млини, де

всього проживало міського населення — 2649 чоловік. У Батурина з при-

писаними містами було 11 сіл, 5 хуторів і 1 гута і відповідно селянства —

2616 чоловік. І всього в Батурині, приписних містах, селах, хуторах і гуті:

дворів — 2818, людей — 5265 осіб

159

Приведені дані у згаданих нами Батуринській присяжній книзі та

Переписних книгах свідчать про те, що Батурин відносився до міст, які

мали більше 500 дворів (Батурин — 710 дворів )

160

і був одним із значних

торговельно-ремісничих центрів Лівобережної України. Ремісники і тор-

гові люди становили в Батурині 45 відсотків населення

161

, з них купців —

24 відсотки

162

. В Батурин свої товари завозили російські купці, а батуряни

торгували в Москві, Рильську, Брянську, Осколі та інших російських міс-

тах. На батуринські ярмарки, які проводилися чотири рази на рік,

купці

з’їжджалися з різних країв.

Серед різних промислів провідне місце в Батурині займало

млинарство.

Цінні дані перепису 1666 р. свідчать, що Батурин за кількістю водя-

них млинів (з 12–13 млинів: 7 — міщанських, 5 — козацьких) займав тре-

тє місце на Наддніпрянщині після Остра і Києва. Мав краще, ніж в за-

значених містах, устаткування млинів, які мали по 2–3 мукомельні кола,

а деякі — і ступи

163

. У місті розвивалося винокуріння, де діяло два шин-

карі, працювали ювелірні майстри, популярним було бджільництво.

Розвивалося ремесло і в навколишніх селах. Так, 1666 р. у с. Митченках

Батуринського повіту працювали ткач, кравець і швець

164

Цей же перепис свідчить, що в місті було значне соціальне розша-

рування міщанства, яке поділялося на три «статті» (міщани-власники,

купці, ремісники, бобилі й ін. ) за податком, який вони зобов’язані були

Пам'ять століть № 3–4, 2009

платити з кожного двору. Так, 47 відсотків міського населення в Батурині

складали бобилі та інші верстви, які мали випадкові заробітки.

Міське населення Батурина, як і навколишні селяни, займалося зем-

леробством, яке для нього відігравало досить важливу роль. Більшість

батурян мали одного-двох волів або одного-двох коней і тільки в небага-

тьох було по шість–вісім волів чи коней

165

У 1668 р. жителі Батурина взяли активну участь в народному повстан-

ні на Лівобережній Україні 1667–1670 рр. Вони виступили проти зроста-

ючого царського гніту і свавілля батуринського воєводи Клокачова. Його

пограбували, взяли під варту і переправили до Чигирина козаки, а мос-

ковських солдат, які були при воєводі, — знищили

166

. Після цих завору-

шень влада воєводи дещо обмежувалась.

Коваленко В. Чи розвіється пил забуття // Голос України. — 1999. — 7 серпня. — С. 11.

Науковий звіт. Археологічні розкопки 1996 р. смт Батурин. — Чернігів, 1996.

Там само.

Літопис Руський. Повість минулих літ. — К.: Дніпро, 1989. — С. 3.

Дорошенко Д. Нарис історії України. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — Т. І. — С. 59–60.

Літопис Руський. Київський літопис. — К.: Дніпро, 1989. — С. 216.

Науковий звіт. Археологічні розкопки 1996 р. смт Батурин. — Чернігів, 1996.

Там само.

Батуринський історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». — Ф. Перекази краєзнавця

Шкляра, 1970–1971 рр.

Крупицкій Батуринській третье-классный мужескій монастырь Св. Николая. — Одесса, 1906. —

С. 5.

Белоусович Н. Крупицкій Батуринскій монастырь. — Чернигов, 1859. — С. 5–6.

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Полк Нежинский. — К., 1893. — Т. 2. — С. 267.

Синодик Крупицько-Батуринського монастиря // Чернігівський історичний музей імені В. Тарновсько-

го. — Інв. № АЛ-12-21. — С. 40.

Задко В. Неподалік від Батурина // Радянське село. — 1993. — 30 квітня. — С. 2.

Васьків В. Переспів «Слово о полку Ігоря» з історичним довідником. — К., 1996. — С. 48.

Воїнов С. Новгород-Сіверський. — Чернігів: Сіверська думка, 1999. — С. 48–50.

Павленко С. Князь Михайло чернігівський та його виклик орді. — Чернігів, 1996. — С. 30; Каргалов В.

Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. — М., 1974. — С. 113, 114.

Бондаренко В. Минуле нашого краю // Радянське село. — 1971. — 6 липня.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К.: Наукова думка, 1993. — Т. IV. — С. 18–19.

Там само. — С. 67.

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — С. 310–312; Грушевський М. Зазнач.

праця. — С. 68–73.

Грушевський М. Зазнач. праця. — С. 278–280.

Левобережная Украина в XV—XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. — 1896. — Апрель–

июнь.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К.: Наукова думка, 1995. — Т. VII. — С. 578.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К.: Знання, 1992. — С. 26.

Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и его народе и о козаках вообще. — Мо-

сква, 1846. — Часть І. — С. 24.

Южнорусские летописи открытые и изданные Н. Белозерским. — К., 1856. — С. 54, 55; Ригель-

ман А. — Зазнач. праця. — С. 24.

Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 138.

Южнорусские летописи… — С. 54, 55.

Волк-Карачевский В. Борьба Польши с козачеством во второй половине XVII и в начале XVIII ве-

ка. — К., 1899. — С. 117; Літопис Самовидця. — К., 1991. — С. 90–92.

Лазаревский А. Исторический очерк Батурина. 1625–1760 гг. // Чтения в историческом обществе Не-

стора Летописца. — К., 1892. — Кн. 6. — С. 106.

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожская и Донская. — СПб., 1846. — С. 2.

Ригельман А. Зазнач. праця. — С. 24.

Маркевич Н. История Малой России. — Москва, 1842. — Т. І. — С. 61–63.

Материалы для географии и статистики России. Черниговская губерния. Составил генерального

штаба полковник М. Домонтович. — СПб., 1865.

Гумилевский Ф. Историко-статистическое писание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. —

Кн. 6. — С. 335.

Исаенко М. — Зазнач. праця. — С. 2.

Тр…ій Н. Местечко Батурин // Московитянин. — 1881. — № 12. — Кн. 2.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — С. 253, 254.

Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. — СПб. — 1891. — Т. 3. — С. 187.

Товарищество «Бр. А. и И. Гранат и К

». Энциклопедический словарь. — 1913. — Т. 5. — С. 82, 83.

История Русов или Малой России. — Москва, 1846. — С. 26.

Россия. Полное географическое описание нашего отечества. — СПб., 1903. — С. 340.

Історія Русів. Український переклад І. Драча. — К.: Радянський письменник, 1991. — С. 67.

Грушевський М. Зазнач. праця. — Т. 7. — С. 578.

Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 47.

Гумилевский Ф. Зазнач. праця. — С. 335.

Маркевич Н. История Малороссии. — Москва, 1847. — Т. 5. — С. 236.

Исаенко М. Зазнач. праця. — С. 2.

Грушевський М. — Зазнач. праця.

Летопись или описание краткое знатнейших действий и случаев, что в котором году деялось в Укра-

ине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким (Лизогубов-

ская летопись) 1506–1737 // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. —

К., 1988. — С. 3.

Грабянка Г. Зазнач. праця. — С. 26.

Рубан В. Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год. — СПб., 1777. — С. 8.

Величко С. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 1. — С. 306.

Зарульский С. Описание о Малой России и Украине с приложениями. — Москва, 1948. — С. 3.

Миллер Г. Историческое сочинение о Малороссии и Малороссиянах. — Москва, 1846. — С. 4.

Стороженко А. Зазнач. праця. — С. 124.

Там само. — С. 125–128.

Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року. — Чернігів, 1994. — С. 5.

Павленко С. Золотий вік Батурина (1625–1707) // Сіверянський літопис. — 1995. — № 4. — С.54.

Янко М. Топонімічний словник-довідник Української РСР. — К., 1973. — С. 19.

Замлинський В. Богдан Ружинський // Дніпро. — 1990. — № 4. — С. 132.

Кругляк Ю. Ім’я вашого міста. — К., 1978. — С. 10.

Грушевський М. Зазнач. праця. — С. 578.

Там само. — С. 578.

Лазаревский А. Зазнач. праця. — С. 253, 254.

Павленко С. Золотий вік Батурина... — С. 54, 55.

Рыбаков Б. Русские карты Московии XV — начала XVI века. — Москва, 1974. — С. 59.

Материалы по истории русской картографии. — К., 1899. — Вып. 1. — Карта № XXVIII.

Там само. — Карта XXVII.

Павленко С. Загибель Батурина... — С. 6, 7.

Полонська-Василенко Н. Зазнач. праця. — С. 441.

Соловьев С. История России с древнейших времен. — Москва: Мысль, 1990. — Т. 9–10. — С. 111.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — С. 2.

Там само.

Там само; Левобережная Украина в XV–XVII ст. Очерк колонизации. — С. 377.

Ригельман А. Зазнач. праця. — Ч. 1. — С. 138.

Бондаренко В. Історія виникнення Батурина // Радянське село. — 1970. — № 116.

Лазаревский А. Исторический очерк Батурина 1625–1670 // Киевская старина. — 1892.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — Москва: Русский язык, 1978. — Т. 1. —

С. 54.

Кругляк Ю. Зазнач. праця. — С. 10.

Родаченко І. Батурин // Україна. — 1969. — № 5. — С. 10.

Стороженко А. Зазнач. праця. — С. 139.

Пам'ять століть № 3–4, 2009

Белоусович Л. Николаевский Батуринский монастырь. — Чернигов, 1859; Синодик Крупицько-

Батуринського монастиря // Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського. — Інв. № АЛ-1221. —

С. 40.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии…

Там само.

Грушевський М. Зазнач. праця.

Левобережная Украина в XV–XVII ст. Очерк колонизации.

Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожская и Донская. — СПб., 1846. — С. 2.

Соловьев С. Зазнач. праця. — С. 156.

Там само.

Там само. — С. 154–156.

Павленко С. Золотий вік Батурина. — С. 57.

Исаенко М. Зазнач. праця. — С. 2.

Полонська-Василенко Н. Зазнач. праця. — С. 456; Грушевський М. Зазнач. праця. — Т. 6. — С. 286,

288.

Бантиш-Каменский Д. История Малой России. — К., 1993. — С. 129.

Грушевський М. Зазнач. праця. — С. 286–288.

Полонська-Василенко Н. Зазнач. праця. — С. 456.

Исаенко М. Зазнач. праця. — С. 3.

100

Материалы для географии и статистики России. Черниговская Губерния (составил генерального

штаба подполковник М. Домонтович ). — СПб., 1865. — С. 669.

101

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — К., 1990. — С. 47.

102

История городов и сел Украинской ССР. Черниговская область. — К., 1983. — С. 21.

103

Дорошенко Д. Нарис історії України. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — Т. 1. — С. 224.

104

Там само. — С. 225; Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — Чернигов, 1872. —

№ 23. — С. 589.

105

Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание. — С. 352; История городов и сел. — С. 164.

106

Історія Русів. — С. 94.

107

Швидько А. Источники по истории городских поселений Левобережной Украины в начале XVII — се-

редине XVIII века. — Днепропетровск, 1986. — С. 40.

108

Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 томах. — Москва, 1954. — Т. 1. —

С. 428.

109

Полонська-Василенко Н. Зазнач. праця. — С. 460.

110

История Украинской ССР. В 10 томах. — К., 1983. — С. 67.

111

Там само. — С. 138.

112

Там само. — С. 69.

113

Лазаревский А. Исторический очерк Батурина.

114

Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка (1729–1730 гг. ). — Чернигов,

1901. — С. 224, 225.

115

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1878. — Т. 10. — С. 816.

116

Бондаренко В. Батуринська старина // Радянське село. — 1970. — № 117.

117

Науковий звіт. Археологічні розкопки 1996 р. смт Батурин.

118

Там само.

119

Там само.

120

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. — Ф. 278. — № 6172; Цапен-

ко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII вв. — Москва, 1967. — С.61.

121

Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 52.

122

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — С. 47; Крип’якевич І. Адміністративний поділ України

1648–1654 рр. — К., 1966. — Вип. 2. — С. 137, 147.

123

Корбач І. Шляхами століть. — К., 1992. — С. 46.

124

Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. — К., 1972. — С. 145.

125

Археологічний звіт 1995 р. смт Батурин.

126

Воссоединение Украины с Россией. — Т. 3. — С. 538.

127

Кравець М., Мицик Ю. З присяжних книг Ніжинського полку 1654 р. (Батурин) // Сіверянський

літопис. — 2001. — № 5. — С. 36.

128

Полонська-Василенко Н. Зазнач. праця. — С. 163.

129

Панченко В. Гербовник міст України. — Київ; Нью-Йорк, 1996. — С. 76.

130

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — С. 47; История городов и сел. — С. 164.

Пам'ять століть № 3–4, 2009

131

Аркас М. Історія України-Руси. — СПб., 1908. — С. 199; Дорошенко Д. Нарис історії України. — К.: Гло-

бус, 1992. — Т. 2. — С. 30.

132

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст. — К.: Основи, 1996. — С. 22.

133

Гошко Т. Магдебурзьке право центрально-східної Європи XIII—XVIII ст. в українській та польській

історіографії: Дисертація кандидата історичних наук. — Львів, 1999. — Розділ 1.

134

Ігнатович Е. Магдебурзьке право в Україні // Урядовий кур’єр. — 1993. — 2 вересня.

135

Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобережній Україні. — Львів, 1904. — С. 390–397.

136

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1878. — Т. 10. — С. 614; Крип’яке-

вич І. Богдан Хмельницький. — Львів: Світ, 1990. — С. 241.

137

Багалій Д. Зазнач. праця. — С. 401, 402; Слабченко М. Малорусский полк в административном отно-

шении. — Одесса: Техник, 1909. — С. 177, 178.

138

Крип’якевич І. Зазнач. праця. — С. 241.

139

Акты ЮЗР. — СПб., 1875. — Т. 8. — С. 94.

140

Дорошенко Д. Коротка історія Чернігівщини. — Чернігів: Сіверська думка, 1918. — С. 19, 20.

141

Исаенко М. Зазнач. праця. — С. 3.

142

Там само.

143

Дорошенко Д. Нарис історії України. — С. 67.

144

Маркевич М. История Малороссии. — Москва, 1842. — Т. 2. — С. 83, 84.

145

Исаенко М. Зазнач. праця. — С. 3.

146

Дорошенко Д. Зазнач. праця. — С. 67, 68.

147

Маркевич Н. Зазнач. праця; Исаенко М. Зазнач. праця.

148

Дорошенко Д. Зазнач. праця. — С. 68.

149

Руїна, друга половина XVII ст. Літопис Самовидця. — К.: Україна, 1996. — С. 360.

150

Ригельман А. Зазнач. праця. — С. 73; Літопис Самовидця. — С. 360.

151

Дорошенко Д. Зазнач. праця. — С. 68.

152

Там само.

153

Маркевич Н. Зазнач. праця; Исаенко М. Зазнач. праця.

154

Ригельман А. Зазнач. праця. — С. 97.

155

Мовою документів. Переписна книга Чернігова 1666 р. // Сіверянський літопис. — 1997. — № 3. —

С. 167, 168.

156

Переписні книги 1666 р. / Підготовив до друку і зредагував В. О. Романовський. — К., 1933.

157

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. — ІІ.1478. Статистичний

опис Батурина 1666 р. — С. 17

158

Переписні книги... — С. 28.

159

Там само.

160

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький... — С. 197.

161

Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. — К., 1963. — С. 168, 244.

162

Крип’якевич І. Зазнач. праця. — С. 200.

163

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький... — С. 200.

164

Там само. — С. 168; Переписні книги... — С. 30–32.

165

Там само. — С. 199.

166

Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 160.

Wyszukiwarka

Podobne podstrony:

więcej podobnych podstron