Помилка жанру (репліка методолога)

The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke, Basic Books/Random House, 2008.

Липинський В’ячеслав про звернення: коли з формою поводитись як хочеш, то і зі змістом можна робити те саме (В’ячеслав Липинський. Листування. Том 1. А-Ж.)

Й.-А. Люкс (биограф): «мы наблюдаем их заботы, участвуем в их унизительных схватках с повседневностью и утешаемся тем, что дела у великих шли не лучше, че у нас – крошечных»

Густав Шпет: «До сих пор историки и теоретики литературы шарят под диванами и кроватями поэтов, как будто с помощью там находимых иногда «утензилий» они могут восполнить недостаточное понимание сказанного и черным по белому написанного поэтом. На более простоватом языке это нелитературное занятие трогательно и возвышенно называется объяснением поэзии из поэта, из его «души» […]. На более «терминированном» языке это называют неясным по смыслу, но звонким греческим словом «исторического» или «психологического метода» (Г. Шпет Эстетические фрагменты, с. 74-75).

Три рівні тексту: 1. Базові установки (на яких будується наратив тексту та ідентичність персонажу, такий собі каркас тексту, основне, що доноситься до читача). 2. Середній рівень – «дискурс» оповідки, обставини, тло, важливі події, те, що можна назвати «тіло тексту». Сюди відноситься аргументаційна база (аргументи на користь базових установок, спосіб їх доведення). 3. Рівень лінгвістичний, текстуальний (як саме написано, тропи, будова речення і тд.).

1. базові установки. Сторона звинувачення. Снайдер стоїть на стороні обвинувачення: він бере два «вироки», які виносяться його персонажеві, і на підтримці цих вироків будує свій текст, і всю ідентичність свого персонажа. Це «скандальне тіло» і «бажання корони». Розкрити дві підстави ідентичності.

Обвинувачувальне заключения у справі В. Габсбурга-Лотрінгена. Фактично – карна відповідальність за народження: «Следствием установлено, что Габсбург-Лотринген является выходцем из бывшего царственного дома австро-венгерской династии Габсбургов. Разрабатывая планы завоевания Украины австро-венгерские правящие круги готовили Габсбурга-Лотрингена на украинский престол» [посилання]. Походження не обов’язково означає діяльність по здобуттю володінь та монархії. Зв’язок тут суто асоціативний, але напрочуд міцний: він навіть очевидний для НКВД, або для пана Снайдера. Докази на користь «правлячі кола готували Габсбурга-Лотрінгена на український престол» не наводяться, як не виходить такого висновку ані з політики тих правлячих кіл, ані з дійсних свідчень учасників тих події (процитувати Снайдера: цісар поручив В. зайнятися українським питанням). Це перший документ-вирок, на підставі якого конструюється ідентичність. Спосіб встановлення зв’язків – приписування скрізь фрази «від дитинства мріяв стати українським королем».

Другий вирок – образ, сформований для французькою пресою (не без участі поліції) щодо сексуальних орієнтацій. Снайдер пише книжку заради паризького скандалу – це помітно по інтонаціях тексту (процитувати Снайдера, кількість сторінок). Також сексуальність, або навіть своєрідна тілесність, присутня фоново в усьому тексті. Зв’язок тут можна назвати «прив’язка» або й «нав’язування», за відсутністю визначення для створення подібних зв’язків. Досягається шляхом простої вставки. Наприклад, Снайдер переповідає життя у військовій академії у Вінер-Нойштадті, посилаючись на Мемуари Вільгельма, очевидно, коли йдеться про період навчання, їх опубліковану частину, Автобіографія (посилання на Осташко / Терещенко): «Одного разу Віллі з товаришами позичив авто директора на дев’ять вечорів поспіль. Йому подобалося їздити верхи, фехтувати і плавати. Як і в попередній школі, у Вінер-Нойштадті не бракувало гомо еротизму, але тут його виявилося менше, до того ж, він був менш агресивним…», і далі детально про організацію сексуального життя курсантів в академії. Посилання на Мемуари Вільгельма, як вже говорилося. І якщо про епізод з автом, уподобання спортивних дисциплін там йдеться, про сексуальні розважання – ні. Як можливе посилання? Що це – додана фантазія під прикриття документу? Нагадаємо, за правилами академічного письма, посилання має бути на ті цитати і фрази, які взяті з джерела. Більше того, вони мають йти відразу за цитованим текстом, а не десь в кінці великого абзацу (оскільки виникає питання, чому це джерело має «підтверджувати» ті фрази, які взяті не з нього). Втім, така манера цитування характерна для системи цитування Снайдера (прикладів не бракує, можна ще розкривати такі посилання). Наприкінці кожної глави – велика бібліографія, здебільшого на архіви і ті видання, які досить важко перевірити. В тексті виявляються такі дивні посилання, які начебто відразу на весь абзац, і відсилають до певного джерела. Авторка рецензії може розібрати тільки частину посилань, у тих випадках, коли ознайомлена з документом, як у наведеному прикладі. Але, з огляду на таку наукову неетичність, виникає питання «а як з тими іншими посиланнями, де я з джерелом не знайома?». Виникає недовіра до автора, який так поводиться зі своїми джерелами. І побічно окреслюється відповідь на питання «чому жоден документ не опубліковано?». Ймовірно, бо вони можуть дещо не підтвердити? Навести приклад із контактами з моряками.

1. методологія. (можливо це перед двома базовими факторами ідентичності) Чи можливо нехтувати методологією? Тут вставка критики методології. Аналіз ідентичності не полягає в тому, що де-не-де в тексті вставлено слово «ідентичність». Критика тексту була спрямована на те, щоб показати, як саме Снайдер створює зв’язки, за допомогою яких створюється як ідентичність персонажа (варто сказати «підсудного»), так і сам текст. Оскільки пан дослідник заявляє дослідження ідентичності, перерахуємо всі випадки використання слова ідентичності (перерахувати приклади), оскільки їх не багато, то можна окреслити їх всі. (процитувати).

Певна методологія, очевидно, в свій спосіб революційна, в тексті присутня, варто її пошукати у діях пана дослідника (як він прописує ті чи інші зв’язки). Але оскільки вона не виартикульована автором, а, зрозуміло, за нею велике майбутнє, варто виокремити її і познайомити з нею колег науковців, які досі користуються застарілими методами формальної логіки або надають підтвердження своїх слів. Головний методологічний хід пана Снайдера можна назвати «приписування». Також він користується простими бінарними схемками. Далі на конкретних прикладах з тексту «Червоного князя» покажемо, як працює ця методологія. І ще момент – до «червоності». Пан Снайдер користується фразою «червоний князь» як синонімом імені свого досліджуваного. Саме тому так часто в тексті виринає цей «червоний князь», а «не тому, щоби я [Вільгельм про себе – А.Б.] ширив соціялізм» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.].

2. українське тло. в дискурсі оповідки загубилась як Україна, так і українська ідея, так і українці – їх найменше як персонажів. Пан Снайдер детально описує якогось шахрая, з яким Вільгельм один раз привітався (цитата зі Снайдера), але у нього не фігурує фактично жоден український персонаж, тільки ті, які є функціями. Наприклад, Панейко фігурує, оскільки Панейко виступає діючою особою в паризькому скандалі. Згадується (вказ. скільки разів) митрополит Андрій Шептицький, оскільки пан Снайдер претендує на психоаналітичні дослідження і нав’язує своєму персонажеві пошуки символічного батька, яким у пана Снайдера з незрозумілих причин обрано (перерахувати), особливо переконливо в цьому переліку виглядає Павло Скоропадський, з яким Вільгельм поспілкувався один раз в житті.

2. психоаналіз. Методологія. (можна ввести в другий пласт, щоб не переобтяжувати методологією) Зрештою, «психоаналітичні» розважання пана Снайдера насторожують. Психоаналіз – не абищо, не просто собі сказати «комплекс» або нав’язати оповідці фігуру Фройда (цитата Снайдера). Психоаналіз – ряд методологій, які вимагають конкретного інструментарію, це аналітика, а не просте нав’язування слова «Фройд» в той контекст, де йому не зрозуміло чи є місце (процитувати як з’являється Фройд). Йдеться не про те (що предмет не можливий до аналізу через психоаналіз, а про те, що методи психоаналізу дещо відмінні від того, що нам пропонує пан Снайдер), що Вільгельма не можна аналізувати через психоаналіз. Можна, всіх можна. Але це робиться через конкретну методологію. Якої натомість у пана Снайдера не знаходимо. Зрештою, методології праці з ідентичністю також не знаходимо. І історичної також.

2. українське тло. Добре, американський дослідник не розібрався в аборигенах, сплутав дві військові формації (УСС і УГА) (процитувати Снайдера), і правда, навіщо розмінюватися на дрібниці? Однією більше, однією менше, рік засування, особовий склад, діяльність – кого це бентежить? Хоч я і не є істориком, але щось підказує, що таку помилку не вибачили б і першокурснику. Але ж то – першокурсник, а то – історик зі світовим ім’ям. (додати ще про українців, кого згадує, як і тд., порівняти з описами аферистів)

1 (2, як аргументація). Методологія. Бінарна опозиція «хороший – поганий». Підтримка польської ідеї (тому по ходу дійства пан автор загубив середнього брата, Лєо, оскільки трискладова структура не так легко дається. Якщо користуватись бінарною опозицією «хороший брат (син) – поганий брат (син)», то третій виявляється зайвим, а архетипний третій персонаж, трикстер, занадто складний в даній ситуації). Оскільки дослідник віддає перевагу польській національній ідеї, то заявлена структура ідентичності Вільгельма (тріада «польська, українська, габсбурзька») включає в себе польську складову. Саму тріаду варто розглянути уважніше. Сама по собі структура не така погана. Але – в тексті вона заявляється тільки один раз (!) (посилання на Снайдера), і не розкривається спосіб аналізу. Хоч, зрештою, аналіз і відсутній. Є тільки рівень декларації, заявлення, лозунгів, які не розкриваються (заявлення, проголошення дечого ще не є аналізом).

Так само не розкривається і ця «структура». Вона нелогічна. Дві частини – національності, третя – прізвище. Всі нелогічні структури необхідно уточнювати, пояснювати, чому так. Як досліднику ідентичності, мені зрозуміло, з якої причини різні рівні особистості мають свою силу у її формуванні, чому родова приналежність може ставати в ряд з національними (оскільки сама може бути ідентифікатором зі своєю символічною структурою поведінки, саморозуміння і тд.), але все одно такий вибір викликає більше запитань: чому обрано польську національність, а не, наприклад, австрійську? Або чому в цю тріаду не потрапляє така мила Снайдерові тілесність? (адже в кінці книжки, в сильветці, іде окремо «коханець», хоча і ця дефініція викликає декілька питань – чи є це саме по собі визначення суттєвим? Або, іншими словами, чий коханець? Бо дефініція «коханець» без розкриття другої складової нічого не пояснює і не розкриває, оскільки необхідно мусить мати партнерську другу складову (наприклад, через кому йде дефініція «спортсмен», ця дефініція можлива, оскільки саме це поняття вже містить в собі вичерпну інформацію, хоч і до міри абстрактну). Зрештою, чи може саме по собі це визначення бути визначенням конкретної особистості, хіба не фактично кожну людину в певний період життя можна так назвати?).

Також – абсолютно зрозумілий тандем «польська – українська», оскільки у Снайдера це виходить опозиція, а опозиціями напрочуд легко оперувати. (автор заявляє, що ситуації ідентичності складніші, ніж здаються, але складності не показує, тільки спрощує все до тілесної і меркантильно-політичної складових). Але третя складова не розкрита. Вірніше, розкрита в своєрідний спосіб. В першій главі Снайдер збирає всі можливі скандали і балачки, будь-коли пов’язані з прізвищем Габсбург, вся родина виглядає збіговиськом недолюдей, серед яких більш-менш людиною, напрочуд меркантильною і далекоглядною, виглядає Штефан, батько. Тобто ще до появи персонажа очевидно, що справу маємо очевидно не з людьми. Інших сторін не показано абсолютно (поняття «честь» виринає в тексті один (!) раз, процитувати, і то для того, щоб виділити меркантильність). Снайдер згадує двірцевий етикет і церемоніал, але оминає, наприклад, світогляд, або його базові поняття, наприклад, поняття честі і гідності, яке неодмінно було частиною виховання будь-якого аристократа. Снайдер згадує, що дітей в родині Штефана три рази на день перевдягали, але сам по собі цей факт, поданий без нічого іншого, викликає питання «пан Снайдер має дітей? Кого ви хочете здивувати тим, що дітям треба перевдягатись?». Адже система аристократичного виховання полягала не стільки у фактах вставання о шостій ранку (наші діти в школу також встають о шостій ранку) або перевдяганнях, і навіть не у вивченні мов. А в першу чергу – у системі світобачення і поведінки. Але…

2. другий пласт, аргументації, спосіб викладення. Аргументаційну базу можна коротко схарактеризувати як «безпідставність». Тут не просто індукція, як виведення загального із часткового (кілька скандалів гомосексуального характеру приводять Снайдера до висновку про загальну норму гомосексуальності серед австрійського офіцерства, с. 60-61, і тд. Рецензентка не береться судити про саме по собі це явище або про його масштаби, а тільки про те, що написано у тексті пана Снайдера. Всі загальноствердні висновки засновані на окремих випадках, тобто на часткових ствердженнях, що логіка не допускає), ні, тут ще цікавіше – висновки щодо піддослідного робляться на основі випадків, які до нього відношення не мають взагалі (у пошуках визначень, оскільки очевидно пан Снайдер відкриває нові правила наукового писання, назвемо це методом підставляння. Найцікавішими прикладами зв’язків тут є висновок щодо гомосексуального життя Вільгельма у військовій школі, який Снайдер робить на підставі ототожнення Вільгельма і персонажа роману Роберта Музіля «Сум’яття вихованця Терлесія», який був виданий за три роки до вступу Вільгельма до школи [Снайдер, с. 60]. Проведення тотожності просто блискуче, варто взяти на озброєння метод. Це вже навіть не індукція. Це набагато цікавіше. Далі ще краще. Додатковим доказом (згідно побудови речень у системі доведення гомосексуальності) є те, що «Віллі […] був високим, білявим і вродливим» [Снайдер, с. 60]. Доказовість неймовірна. Далі. Зв’язки територіальні визнаються каузальними: наприклад, детально описуючи той-таки сексуальний скандал Редля, Снайдер, детально описує перебіг подій і зауважує: «Куля, що поклала кінець Редлевому життю, була випущена саме тоді, коли Віллі готувався до іспитів, і стала останнім уроком». Виникає питання: «уроком кому?», якщо Редлю, то до чого тут курсант Віллі зі своїми іспитами, а якщо для Віллі – то яким чином? Відношення до справи Редля він не мав жодного, цього не стверджує навіть Снайдер. Чому це має мати до нього відношення? Єдине, що об’єднує його та Редля – обоє на даний момент знаходяться у Відні. Нічого іншого. Але вставкою в сексуальний скандал твердження про іспити Вільгельма, сам він наче долучається до скандалу. Це є логічною хибою «отруєння джерела», що полягає у дискредитації предмету перед тим, як представити сам предмет (або «вина за асоціацією», що є спеціальними випадками argumentum ad hominem (аргументу до людини). Але логічні хиби завжди значать нечинність висновків.). Ствердження подаються не у вигляді «ймовірно», «можна припустити», «на нашу думку», «згідно моєї концепції» і тд., ні, ствердження подаються у вигляді афірмацій, лозунгів, як істини, що не потребують навіть доказів. Лише кілька разів зустрічаємо скидку на наукову ввічливість (навести приклади із паризьким скандалом), але навіть там автор цілком на стороні звинувачення. В принципі, наука – така хитра штука, за допомогою якої можна доводити різні речі, навіть ті, які малоймовірні, але все ж наука – не фантазія, вона має свої закони, правила. Наприклад, правила аргументації. І хоч наука буває тенденційною, завжди є виразом певної культурної ідеології або світобачення, відповідає своїй парадигмі, тобто не володіє абсолютною істинністю, все ж наука – певний спосіб «світогляду» (мислення, діяльності, знання) зі своїми законами, порушуючи які, науковець виходить за межі науки. У світ фантазій. Так навіщо обмежувати свою вигадливість рамками наукового письма?

2. аргументи. Пан Снайдер не публікує жодного документу (в англомовному виданні ще присутні якість карти Європи, в українському – нічого, самі маємо свої карти). З якої причини? Тут авторка рецензії зауважує, що істориком не є, але мала змогу спостерігати істориків «в полюванні», коли вони вибираються, наприклад, в зарубіжний архів, їх веде азартний пошук і постійно стоїть питання «а такий-то документ вже опубліковано?». Здається, це цінується серед істориків найбільше – знайти, опублікувати, опрацювати документ. Нехай мене виправлять. Інтерпретація документу також цінується, але її можна виконати, познайомившись із опублікованими у виданнях документами, і ця праця все одно є рівнем другим, надбудовою над тим, що розуміється як факт.

2. аргументи (десь є повторення) Система повторень для досягнення певної реакції (вродливий – збочений). Під кінець тексту достатньо вже тільки першої складової.

Методи, як бачимо, досить далекі від наукових. Тож – чому це наука?

2. В другий шар. Як нав’язаний дискурс. Виникає несподівано питання єврейства. Ніж стверджувати очевидно нав’язані зв’язки, краще процитувати (процитувати Снайдера), (Вільгельм: «Вступаючи до академії, мріяв я про те, щоб вийти з неї добрим жовніром. З професорів її не зацікавив мене ні один. Були це самі військові люде, сухі, маломовні. Деякі викладали дуже інтересно, як напр. проф. науки про артилерію, капітан штабу Рада і підпоручник жид др. Адлер, який викладав військове й горожанське право. Наука починалася о 6 ранку і тривала до 1 в полуднє, а по полудні від 3 до 6 веч.» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.], «Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі в Бадені, (квітень 1917). [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]» як бачимо, ті згадки досить побічні, набагато більша увага приділена оповідкам про збитки, які чинили курсанти, або про героїчні випадки під час військових дій – цим описам присвячені ці абзаци, тоді як одна побічна згадка – хіба може виступати великим аргументом? Спеціально подаю цитати на речення більше, щоб показати, що далі йдеться про інші події.)

3. верхній рівень – рівень контакту з текстом, має насторожити всіх, хто навіть бодай трохи не знайомий з матеріалом. Вже зазначена нелогічність доказів, навіть нелогічність речень.

2. аргументи Ще одна типова риса – заборона говоріння підсудного. Вільгельмові в тексті слово не надається ніде. Ні в будь-яке своє виправдання, ні щодо якихось подій. Кілька цитат, що подані з його текстів, листів або відразу заперечуються, або так вирвані з контексту, що про них важко судити. Складається враження, що допит продовжено, тільки якщо НКВД вимагало відповідей, то пан дослідник зав’язує своєму піддослідному рота (зі словами «тут відповіді даю я!», але хіба це історична наука?). десь є про сумніви щодо цитати, об’єднати

4. висновки. І ще. Поклоніння західній науці не кожного разу має хороші наслідки. А вкупі із неуважним і некритичним читанням – навіть погані.

Один рецензент пише «жодної наукової важкості не відчувається». Можливо. Але «легкість читання» - чи важливий це критерій, коли йдеться про науку, тобто, варто розшифрувати і це, коли автор претендує на «саме так і було», тобто на відображення певної реальності. Або спитаємо інакше: чи «легкість читання» мусить підміняти собою все інше в науковому тексті? Отже, жодної наукової важливості не відчувається.

Цим текстом рецензентка закликає українського читача уважно і критично читати тексти, а не автоматично визнавати авторитети.

Пане Снайдере, допишіть під назвою «альтернативна історія», або «interesting literature», або «роман», і це дало би змогу написати що завгодно – художня література критикується згідно інших критеріїв, і вона не виключає якість, розкриті сюжети або логіку речень, але принаймні там і правда можна не публікувати документи.

Питання, що залишається (формується) по прочитанні книжки – ні, навіть не «чому ж така дивна ідентичність Вільгельма?», ні, набагато простіше – «чому це наука?». З якої причини даний текст названо науковим?

4. висновки. Який наслідок має ця книжка? Певний дискурс, що не просто твориться, але і підтримується в українському просторі. При чому не тільки дискурс розуміння Вільгельма, про нього вже фактично не йдеться. Дискурс загального настрою. Української ідеї, зокрема. Прикладів не бракує. Досить набрати в інтернеті «Вільгельм Габсбург», і половина, коли не більшість інформації, буде стосуватись дискурсу «червоного князя». Конкретний приклад (тут за необхідності загадаємо іншу книжку, присвячену тій самій постаті): рецензентка на книжку Осташко і Терещенко пише: (процитувати) «Утім, коли читач переконується у щирості намірів героя, він починає ставити питання, відповідей на які не знаходить. […] Зрештою, за що і від кого Вишиваний одержав своє прізвисько «червоний князь» [Григор’єва Т. Ю. Свій серед чужих, чужий серед своїх: рец. на: // Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. – К.: Темпора, 2008. – 382 с. // Наукові записки. Том 91. Історичні науки. 84-85]. Даруйте, дослідники взагалі не ставлять собі такого завдання відповідати на це питання. Одразу зрозуміло, що пані рецензентка читала «Червоного князя», оскільки наведене питання з іншої опери – зі снайдерової (вірніше, з невдалого кабаре). Дослідники такого питання не ставлять, бо, - навіщо? Вони надають слово своєму предмету дослідження. І публікують Автобіографію Вільгельма, в якій він сам відповідає на це питання. (Вільгельм: «Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною, або соціалістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціалістом прозвали мене не тому, щоби я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважалось в Австрії просто зрадою, бо всіх українців уважали русофілами. Те саме робив у своїй батерії мій пізнійший ад’ютант Едвард Рубіш (Лемиренко)287, родом з Підгір’я в Брідщині, якого батарею через те прозивали червоною й закидали йому деморалізацію мужви» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]; «Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він навіть покривджений, не протестує й не жалується, — не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це, — й наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявити своєму комендантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється пильнував я, щоб справа не закрилася. Це була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціалістом» і т. и.» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]; (побічно Вільгельм торкається складного етичного питання: людяне відношення до своїх солдат, відповідальність, відстоювання їх інтересів розуміються як соціалістичні настрої. Ця тема досить таки цікава для дослідження, але ж ані дослідження, ані аналізу все ж у пана Снайдера не знаходимо. Він некритично приймає зневажливе прізвисько як одну з базових ідентичностей); «Я особисто й по-товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се не смачним. За таке відношення до Австрії мусив я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обов’язкам і на тім скінчилося — досить комічно: мене також почали уважати політично-підозрілим (з чого я мав сто потіх)» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]; «Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю грунт більшовизмові в народі й війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати» [Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС. Автобіографія // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]). (тут можна вставити та об’єднати – як Снайдер його фарбує, десь є, щоб без повторів) Але свідчення особи про саму себе не враховується у методах вельмишановного пана Снайдера. Підсудному довіряють щонайменше.

2. аргументи. Слово підсудному. Те помітно по цитуванню у снайдеровій праці. Охоче і розлого цитує паризькі таблоїди, але самому Вільгельмові слова не надається. Ті цитування, які є, піддаються жорсткій критиці (вірніше, не критиці, а запереченню), чого не відбувається із жодною іншою цитатою. (навести приклад про стрільців. Вільгельм: «Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні, здорові, молоді хлопці, — велика дисципліна, краща ніж в австрійськім війську» [Вільгельм Габсбург. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Осташко, Терещенко, вказ. стор.]). Снайдер уточнює: «Попри те, що Український Легіон набрано з солдатів занадто юних, або ж застарілих для строкової військової служби, і до його складу входило багато молодших офіцерів в окулярах, Вільгельм волів бачити своїх солдатів як «прекрасних, здорових, молодих хлопців …» [Снайдер, с. 97], тобто Снайдер ясно дає зрозуміти читачеві, що характеристика, яку дає ерцгерцог своїм солдатам, не більше ніж «йому так хотілося думати і бачити». «Засновники Легіону (всі до одного інтелектуали)» [Снайдер, с. 98.]. На відміну від декотрих документів, які перевірити важко, тут можлива і перевірка. Де шукати докази, хто правий, Вільгельм чи Снайдер? Наприклад, фотографії можуть дещо розказати. Дякувати Івану Чмолі і іншим стрілецьким фотографам, на стрільців можна подивитись і самому відповісти на питання, хто ж має рацію. Дякуючи ресурсам (посилання на різні. Наприклад, видання «УСС» 1955 року [УСС, Монреаль, Вид-во І. Федіва, 1955.], з яким можна познайомитись через ресурс http://diasporiana.org.ua (http://diasporiana.org.ua/istoriya/939-ukrayinski-sichovi-striltsi-1914-1920/) ), можна побачити стрільців у 18-ому році. Ряд фотографій чомусь не демонструє нам «дідуганів» та «хлопчиків», навіть, як не диво, мало окулярів. Хоч Снайдерові і не до вподоби інтелігенція в окулярах, фотографії показують і зовнішність, та й вік (який можна перевірити в інших документах). Отже - ? необхідно заперечити Вільгельмові, значить, і фотографії також викреслимо. Можливо, це фотографу так хотілося бачити. Але ж підсудному слова не давали.

Але, підкреслимо, інші цитати не піддаються критиці, не заперечуються. Всі інші цитати з Вільгельма (наприклад, з листів) вирвано з контексту, що в загалі важко робити жодні висновки. Про наукову неетичність такого «цитування» знають навіть першокурсники. В Йельському університеті бракує курсів академічного письма?

1. До методології. Загальний метод роботи пана науковця можна назвати «методом жовтої преси»: йому необхідний скандал. Тілесність, яка наскрізно проглядає у тексті, не є тілесністю феноменології або, наприклад, гендерних досліджень, ні, це є «тіло бажання» і «тіло світського скандалу». Скандальність соціального тіла полягає у самій його наявності, згідно методів жовтої преси: є тіло – є скандал. «Бестселлерність» створюється за допомогою скандалу, на якому будується текст.

1. Основи ідентичності. Дві основи ідентичності – політична меркантильність (бажання корони) і скандальна тілесність. При чому якщо перше супроводжує персонажа від народження (процитувати Снайдера), то друге (у вигляді сексуальних стосунків) розпочинається з (вказати) віку. Шкандаль, як сказав би Вільгельм.

1. висновок з першого пласту. Очевидно, що поставивши головними фінансову успішність і політичну меркантильність, Снайдер не добивається демонстрації всієї особистості. Натомість, є тільки збіднення особистості. більше того, такій особі взагалі немає місця у системі, де єдиним критерієм є фінансовий успіх.

4. загальні висновки. Одним з висновків є той, що наукові тексти мусять бути академічними. Вони спершу мусять бути академічними, підкорятись правилам формальної логіки, і спиратись на конкретну методологію, нехай це буде психоаналіз, або якийсь з методів дослідження ідентичності, але він має бути.

3. Третій рівень. Текстова матерія. Тут говоримо виключно про форму, і ні про що інше. Насправді досить тільки однієї цієї фрази: «чи був він граційним принцом, чи може, жертвою наруги?» [Снайдер, с. 60], щоб закрити книжку. І йдеться тут не про зміст, а про форму. Є норми мови, логіки. Через «чи» (так само як через «або») в реченні-альтернативі йдуть взаємовиключні речі. Даним питанням, його формою, порушуються правила логіки (вказати скільки і які. В першу чергу правило неможливості протиставлення двох часткових тверджень як невичерпних. По суті, тут наявні два твердження («Вільгельм – граційний принц», «Вільгельм – жертва наруги»), з однаковим суб’єктом («Вільгельм») і предикатами («граційний принц» і «жертва наруги»), явно сумісними поняттями, оскільки одне не заперечує іншому. Отже, два твердження мають відношення …, тобто можуть бути одночасно хибними і одночасно істинними, або одне з них може бути істинним, друге – хибним. Згідно правил силогізму, з двох часткових тверджень жодного висновку зробити неможливо – четверте правило силогізму. Ні, загальноствердні твердження, одиничне судження, отже А., з описовими предикатами «граційний принц» і «жертва наруги», між суб’єктом і предикатом – відносини підкорення, (Darapti: Все фрукты питательны. Все фрукты вкусны. Некоторые вкусные продукты питательны), поняття не розподілене, тобто можна питати «граційний принц або ні?», «жертва наруги або ні?», оскільки члени розподілення мусять взаємовиключатись. Не вичерпується присудково зміст підмету, суб’єкта. синтетичне судження Канта (предикат висловлює щось, що є за межами суб’єкта)? Через «або» йдуть диз’юнтктивні твердження, які виключають одне одне, тоді як тут маємо два індивідуальні вислови із різними обсягами предикації (атрибуції), які між собою н співвідносяться. Тут наявний модус (darapi), але він не є диз’юнктивним. Є твердження, з яких не роблять заключення, оскільки вони підтверджуються наглядно. Наглядне, фактичне підтвердження відсутнє. Тож – наступний крок за логікою. По суті, у пана Снайдера йде таке заключення «отже, він є і тим, і тим», де в «отже» мало би бути випущене логічне твердження. Натомість воно неможливе. Стверджуючи щось, науковець спирається на щось – саме по собі ствердження не є доказом. Підтвердження може бути фактичним (якщо дослідник його і знайшов, то читачам не продемонстрував), або виходити з логічних законів доказів. ), мовлення, здорового глузду. І, якщо говорити простіше, буття граційним принцем не є перешкодою для наруги, і навпаки. Тим більше, різні об’єми понять можуть як суміщатися (він може бути і тим, і тим. Саме цей варіант пропонує Снайдер: «Можливо, він був і одним, й іншим водночас»), якщо така хиба є свідомою, то це називається «фальшивою дилемою» (коли беруться як альтернатива два випадки, які, втім, не вичерпно описують ситуацію), тобто є частиною забороненої риторики і порушеної аргументації), або взагалі бути відсутніми обидва (Снайдерові можна заперечити: він може не бути ані тим, ані іншим). Одна позиція не виключає іншу, і не підтверджує її. Але – у тексті Снайдера – виходить, що підтверджує єдність двох позицій.

2. Методологія. Спосіб встановлення зв’язків. Поза логікою. Ознака «вродливий» у тексті неодмінно пов’язана зі «збочений», оскільки в кожному місці натяку на сексуальні орієнтації з’являється епітет «вродливий». І коли такий епітет з’являється у описі зовнішності імператора Карла, очікується і друга складова (думається: «і цей – також мав сексуальний контакт з усім, що рухалось?!»), хоч пан Снайдер на диво оминув скандалами постать останнього імператора (можливо тому, що той рано помер). Питання зовнішності є цікавим з методологічної точки зору огляду побудови текстуальних зв’язків. Наприклад, Снайдер в жодному місці не подає опису зовнішності Альбрехта – старшого брата-опозиції. А фотографії свідчать, що брати настільки схожі, що без підписів часом проблема їх відрізнити. Схожі як близнята. Але жодного разу Снайдер не користується словом «вродливий» у відношенні до Альбрехта. Більше того, Лєо, якого загубили під кінець оповідки, мав таку само зовнішність. І ще більше того – цей тип зовнішності був суто родинними рисами, (Донцов описує Вільгельма: «Молодий чоловік, літ 24-ох. Типовий Габсбурґ» [Донцов Д. Рік 1918. Накладом видавництва «Гомін України», Торонто, Онт. — Канада, 1954.], Новосад про відвідини його у Відні: «І ось у неділю, в домовлений час, - делікатний стук у двері. Відчинивши, наша господиня так розгубилася, що не могла вимовити й слова. "Вилитий кайзер Франц-Йосиф!" - розповідала нам згодом» [Роман Новосад, Василь Вишиваний: боротьба за волю україни. «Кримська світлиця», №30-31, 13 червня 1997р.]). Так чому ж Вільгельм – «вродливий», а інші – ніякі (позбавлені зовнішності)?

Відповідь на питання полягає у полі функціональності. Снайдер користується простою бінарною опозицією «хороший брат (син) – поганий брат (син)» (де Лєо декотрий час виконує функцію безкоштовного додатку до позиції «хороший брат», яку виконує Альбрехт, а потім випадає, оскільки переобтяжує систему). Відповідно, якщо ознака «вродливий» відноситься до позиції «поганий брат», то застосована у відношенні до першої позиції просто не може. Очевидно, що тут особистості стали функціями, складовими опозиції. І все, що в опозицію не вміщається – відтинається. Наприклад Лєо, або людський рівень стосунків братів. Так само, як і схожа зовнішність, так і відносини братів розвалюють всю систему Снайдера. А ці відносини можна назвати звичайними родинними стосунками підтримки, як не диво (польська пані: «Ojciec też go wspierał finansowo, gdy ten zachorował, bodajże na zapalenie płuc. Robił to, bo był jego brat i nie mógł go pozostawić w potrzebie» [«тато [Альбрехт – А.Б.] також його [Вільгельма – А.Б.] підтримував фінансово, коли той захворів, здається, на запалення легень. Робив те, оскільки був його братом і не міг залишити його в …»] [Habsburg Maria Krystyna (1923-2012). Księżna: wspomnienia o polskich Habsburgach/ z Marią Krystyną Habsburg rozmawiali Adam Tracz, Krzysztof Błecha. Żywiec: Bonimed, 2009., с. 32], «Stryja Wilhelma poznałam w Wiedniu, był bardzo sympatyczny i miły. Było bardzo przyjemnie. Zdaje się, że był chory na gruźlicę i wydaje mi się, że rodzice go tam w Wiedniu po wojnie odwiedzali, ale nie wiem nic na pewno, bo było tajne, a ja byłam wtedy smarkulą» [З дядьком Вільгельмом познайомилась у Відні, був дуже доброзичливий і милий. Було дуже приємно. Здається, він хворів на туберкульоз, і, здається, там у Відні після війни батьки його відвідували, але не знаю напевне, оскільки то була таємниця і я була ще малеча], [Habsburg Maria Krystyna (1923-2012). Księżna: wspomnienia o polskich Habsburgach/ z Marią Krystyną Habsburg rozmawiali Adam Tracz, Krzysztof Błecha. Żywiec: Bonimed, 2009., с. 33]). І вони не вкладаються у просту схемку. Прості схемки взагалі погано працюють з живими людьми.

4. висновки, широта особистості, збіднення особи, невиконане завдання. І, повертаючись до рецензентки Григор’євої, яка зауважує «немає потреби робити з «червоного» князя «сніжно-білого» [Григор’єва, 85], варто уточнити: жодна особистість не буде ані «червоною», ані «сніжно-білою», якщо брати її у всій її повноті. І доведення виключної «червоності», або виключно артикулюючи тілесність, або визнаючи лише одну причину будь-якої поведінки, є збідненням самої концепції особистості. Більше того, такі одномірні особистості не існують. І, поставивши собі високу мету показати все таємне, цікаве, приховане, витрушують тільки брудне (або забруднене по ходу «витрушування»?). Що ж, для жовтої преси непогано. Для досягнення мети – недостатньо.

4. висновки. Мірою можливості всі посилання давалися на ті джерела, які інтернет-читач міг би сам перевірити, за виключенням декотрих джерел.

Дана критика стосується виключно книжки «Червоний князь».

4. висновки. Навіть хороша пропозиція щодо пам’ятнику у світлі того образу, що малюється в даній книжці, виглядає непривабливо: навіщо ставити пам’ятник якомусь безсоромному гультяю з Парижу? Хоч, зрештою, публікація пана Снайдера не є першою щодо даної персони, не він вводить «в пантеон героїв України» Василя Вишиваного, зрештою такими методами пантеони героїв і не творяться. Мені заперечать, що показати особистість не має зводитись до її героїзації, але, зрештою, хіба демонстрація багатогранності і складності особистості має зводитись до поливання брудом? Хіба «показати істинне або таємне, приховане» – це має бути скандал? Хіба це не є більшим збідненням особистості ніж будь-яка героїзація?

4. висновки. Можна заперечити, що книжка здебільшого писалася як популярне викладення. Але хіба за популярним викладенням ховають весь цей ненауковий багаж: неетичне цитування, інтерпретації згідно власних бажань, брудні натяки на пусте місце?

Словник:

making history – означает создание, написание, творение истории

«Отруєння джерела» – полягає в негативному описі особи що її представляють аудиторії, з наміром дискредитувати все, що може бути надалі цією особою сказано.

«Фальшива дилема» – полягає у розгляді двох альтернативних точок зору так, наче вони вичерпують всі можливості, хоча це не так.