Помилка жанру: тіло бажання в межах нелогічних фраз.
Рецензія-критика на: Снайдер Т. Червоний князь: монографія / Тимоті Снайдер. – Київ: Грант-Т, 2011. – 296 с. (The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke, Basic Books/Random House, 2008.)
Книга відомого американського історика, професора Єльського університету Тимоті Снайдера присвячена непересічній постаті в історії Центральної та Східної Європи – Вільгельмові фон Габсбургові. Ерцгерцог, родич австрійського цісаря, він обрав собі українську ідентичність і став легендарним полковником Василем Вишиваним, Червоним Князем, який боровся за незалежність України в часи Першої і Другої світових воєн. Хто ж був цей дивний чоловік, який змінив свою ідентичність і вирішив боротись за чужу державність? (взято з анотації в монографії)
З моменту виходу в світ книжки пройшло 5 років, в українському перекладі – 2 роки, але досі в українському просторі не існує критики, спрямованої на даний текст. Всі наявні рецензії на книжку схвальні і часом захоплені. Критика тексту наявна, але не в українському дискурсі. Наприклад, у виданні «„Ostatni król Polski” Karol Stefan Habsburg»1, або у інтерв’ю із сучасними Габсбургами, які не висловлюють щастя з приводу книжки2, або в інтерв’ю «Habsburgowie mówią o sobie. Od Szwajcarii do Bestwiny»3. Критичний погляд на даний текст ставить ряд питань, які варто задати пану Снайдеру, видатному американському історику. Головне з яких «чому це наука?».
Текст заявлено як науковий. В популярному, напрочуд цікавому викладенні. Але науковий, отже спробуємо прочитати його як науковий. Розділимо текст на три рівні: 1. базові установки, на яких будується наратив тексту та ідентичність персонажу, головні дослідницькі методи; 2. «дискурс», обставини, тло, важливі події, персонажі, все те, що можна назвати «тіло тексту». Сюди віднесемо аргументаційну базу та методології; 3. рівень текстуальний (як саме написано, тропи, будова речення і тд.), сюди відноситься також стиль та інтонації тексту.
1. Базові установки: сторона звинувачення, «скандальне тіло» і «бажання корони», метод жовтої преси і «робота» з поняттям ідентичності
Сторона звинувачення. Дослідник заявляє, що через розкриття таємниць життя ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга він пояснить його «дивну» ідентичність. Для пояснення ідентичності дослідник зупиняється на двох категоріях: на політичній меркантильності (яку можна охарактеризувати як «бажання корони») та на тілесності (назвемо цей варіант тілесності «скандальне тіло»). Політична меркантильність супроводжує персонажа від народження («Від народження призначення Вільгельма полягало в тому, щоб стати відповіддю на польське питання»4, Снайдер вважає, що свою шосту дитину ерцгерцог Карл-Штефан, батько Вільгельма, народив задля того, щоб той став польським королем; «Віллі народився, щоб його [престол – А.Б.] створити»5, і правда, навіщо ще дітей народжувати?). «Скандальне тіло» вперше з’являється у вигляді натяку на сексуальні стосунки дітей ерцгерцога Карла-Штефана, в тому числі і Вільгельма, із моряками батьківської яхти. На момент брудного натяку пана Снайдера його персонажеві 9 років. Шкандаль, як сказав би Вільгельм.
Чи можливо за допомогою цих двох категорій показати складність ідентичності або пояснити її – цим питанням дослідник не переймається. Як не переймається і необхідністю аргументації своїх слів. Натомість він бере два вироки, що виносяться Вільгельмові, і на підтримці і доведені цих вироків будує як свій текст, так і всю ідентичність свого персонажа.
Перший вирок, обвинувачувальне заключения у справі В. Габсбурга-Лотрінгена яке виноситься в 1948 році НКВД у Лук’янівські в’язниці м. Києва слід навести: «Следствием установлено, что Габсбург-Лотринген является выходцем из бывшего царственного дома австро-венгерской династии Габсбургов. Разрабатывая планы завоевания Украины австро-венгерские правящие круги готовили Габсбурга-Лотрингена на украинский престол»6. Підставами для подібного рішення були численні плітки щодо планів обвинувачуваного посісти український престол, які ширилися від 1918 року, а також єдина пропозиція очолити українську державу, яку висловили того ж таки року представники соціально-демократичної партії, на яку ерцгерцог дав відповідь «тільки у випадку, якщо на це буде волевиявлення українського народу»7. Відповідь, по суті, ні «так», ні «ні». Зрештою, даної фрази пан Снайдер не наводить, але доводить монархічні інспірації Вільгельма. Чи є дійсні підстави їх доводити? Зв’язок Вільгельм Габсбург – «бажання корони» тільки асоціативний, оскільки імператорське прізвище асоціюється з короною. Не відомо жодної діяльності ерцгерцога Вільгельма по здобуттю української корони. І прізвище саме по собі не може бути аргументом, не обов’язково означає діяльність по здобуттю володінь та монархії. Але цей суто асоціативний зв’язок напрочуд міцний: він навіть очевидний для НКВД, або для пана Снайдера. Докази на користь «правлячі кола готували Габсбурга-Лотрінгена на український престол» не наводяться, як не виходить такого висновку ані з політики тих правлячих кіл, ані з дійсних свідчень учасників події («Цісар Франц-Йосиф звернувся до єдиного можливого кандидата. Він попросив Віллі зайнятися українським питанням восени 1912 року»8, хотілося б побачити якесь підтвердження даної фрази. Очевидно, що у цісаря більше не знайшлося нікого, крім 17-річного курсанта в помічники… тим більше, що ніхто подібних епізодів чомусь не згадує, навпаки, українські уподобання Вільгельма створюють йому численні проблеми протягом його військової кар’єри9).
Це перший документ-вирок, на підставі якого конструюється ідентичність. Спосіб встановлення науковцем зв’язків полягає у дописуванні скрізь по тексту фрази «Вільгельм виразно прагнув бути українським монархом»10 (на жаль, дослідник не подає дефініцій як можна прагнути «виразно» або «невиразно»). До політичної меркантильності додається меркантильність фінансова, яка є традиційним мірилом життєвого успіху. Наприклад, як пан Снайдер описує ситуацію, коли ерцгерцог Карл-Штефан позбавив Вільгельма спадку через відмінні політичні погляди: «та йшлося про більше, ніж любов і честь. На кону стояли також родинні статки»11. Зрештою, слово «честь» зустрічається у цій книжці про шляхетну родину, лише один раз, а як поняття – відсутнє взагалі.
Другий вирок виноситься французьким судом (у 1935 році в 16-му кримінальному суді Парижу12) у справі фінансового скандалу із фальшивими чеками, коли аферистка Полет Куйба підставила і звинуватила свого знайомого Вільгельма Габсбурга. Вироком він визнається винним у фінансових аферах. Додатковим аргументом морального виродження слугує обвинувачення у гомосексуальності. Пан Снайдер напрочуд детально розказує про цей скандал, судове засідання, повідомлення преси і, зрештою, показує, як і для чого була зроблена ця афера (зусиллями кількох аферистів з завданням дискредитувати особу ерцгерцога Вільгельма в момент можливої реставрації Габсбургів в Европі). Всупереч поданим даним, пан дослідник залишається на стороні обвинувачення, протягом всієї книжки час від часу дописуючи натяки на гомосексуальність. Снайдер зауважує, що образ скандаліста і розпусника – створений журналістами (і частково навіть поліцією)13. Тим не менш, сам дослідник охоче залишається в цьому створеному полі жовтої преси і продовжує її роботу. Те, що книжка писана заради паризького скандалу, помітно по розлогому цитуванню паризької преси (жодна інша подія у Снайдера не удостоїлась такого щедрого цитування), детальних описах аферистів, а також загальних інтонаціях. Навіть кількість сторінок у цій главі найбільше – аж 34.
Таким є каркас книжки, основні її посили, що доносяться до читача. Але, зрештою, якщо кожен автор має право виробляти про свого піддослідного будь-яку опінію, набагато цікавішим є спосіб, в який автор цю опінію доводить. Його методи дослідження, роблення висновків і система аргументації.
«Робота» з ідентичністю та метод жовтої преси. І тут вперше ставиться питання: чи можливо нехтувати методологією (навіть у популярному викладенні)? Заявлено аналіз ідентичності, але аналіз ідентичності не полягає в тому, що де-не-де в тексті вставлено слово «ідентичність». Оскільки таких випадків не багато, то можна окреслити їх всі: слово «ідентичність» з’являється в тексті 22 рази, здебільшого у значенні національності (13 разів), а процес формування ідентичності у Снайдера виходить несподіваною подією («несподівано він [Вільгельм – А.Б.] отримав повну українську ідентичність і став Василем Вишиваним» 14), або чимось дискретним і легко змінюваним («Вільгельм знову ставав українцем»15, і що можна легко набути, як одяг на розпродажі (про патера Бонна: «прийняв греко-католицький обряд і українську національну ідентичність»16). Все це можна виокремити з тексту, але методу праці саме з поняттям ідентичності немає, використання самого цього слова є переобтяженням і в даному тексті невиправдане.
Один раз в тексті з’являється «тріада ідентичностей» піддослідного: «польська, українська, габсбурзька»17. Оскільки дослідник віддає перевагу польській національній ідеї, то заявлена структура ідентичності Вільгельма включає в себе польську складову. Сама по собі структура має право на існування. Але в тексті вона заявляється тільки один раз і не пояснюється. Не розкрито не тільки спосіб аналізу, але і сенс обрання саме цих трьох складових з усіх можливих. Структура не розкривається, а робити це необхідно, оскільки вона не є логічна (дві частини – національності, третя – прізвище). Всі нелогічні структури необхідно уточнювати, пояснювати, чому вони дієві і тд. Наприклад, з яких причин обрано польську національність, а не, наприклад, австрійську? Або чому в цю тріаду не потрапляє така мила Снайдерові тілесність?
Дві частини тріади утворюють опозицію «польська – українська», а опозиціями напрочуд легко оперувати. Третя складова (габсбурзька) не розкрита. Вірніше, розкрита в своєрідний спосіб, і в який – тут можна робити хіба припущення. В першій главі Снайдер збирає всі можливі плітки, будь-коли пов’язані з прізвищем «Габсбург», вся родина виглядає збіговиськом недолюдей з яскравими ознакам виродження, серед яких більш-менш людиною, напрочуд меркантильною і далекоглядною, виглядає ерцгерцог Карл-Штефан, батько Вільгельма. Ще до появи персонажа очевидно, що справу маємо очевидно не з людьми. Тож метод роботи пана науковця із історичними фактами можна назвати «методом жовтої преси»: йому необхідний скандал, який забезпечує «бестселерність» і цікавість читача. Пізніше ще детальніше оглянемо цю «історичну методу».
Автор слушно зауважує, що ситуації ідентичності складніші, ніж здаються, але складності не показує, тільки спрощує до опозиції, або до тілесної і меркантильно-політичної складових. Тобто заявлене завдання явно ширше того, що маємо в результаті. Тим більше, що дослідник абсолютно не враховує культурну, світоглядну відмінність. Визначивши головними фінансову успішність і політичну меркантильність, Снайдер не добивається демонстрації всієї особистості, є тільки її збіднення. Більше того, цій особі взагалі немає місця у системі, де єдиним критерієм є політичний або фінансовий успіх.
2. Матерія тексту: діючі особи, спосіб встановлення зв’язків, аргументація та допоміжні методи
Українське тло і діючі особи. Розпочнемо з дієвих осіб і українського дискурсу. Заявлено, що у книжці дається відповідь на питання «чому ж ідентичність було змінено на українську?». Що відбувається із поняттям ідентичності, було окреслено, тепер черга подивитись, що відбувається із українською складовою. Оце має зацікавити кожного українського читача. Українці як такі фактично відсутні в тексті. Українська ідея (в будь-якому розумінні) зводиться до монархічних інспірацій Вільгельма (з тексту виходить так, що він заснував власну націю, щоб справдити мрії про власне королівство), і відтак ставиться під великий знак питання. Наявні в тексті українці є функціями. Митрополит Андрій Шептицький – ще один політичний меркантиліст, і ніяк інакше, з’являється в тексті разів п’ять, Мельник з Коновальцем – два рази, один раз щоб нагадати, що полковника Коновальця вбито бомбою в Амстердамі, другий раз – щоб відзначити, що вони служили у 1918 році разом із Вільгельмом18. Хоч вони у 1918 році разом із Вільгельмом не служили (вони фундували військову формацію Січових Стрільців у Києві, а Вільгельм представляв австрійську армію, керував «групою Ерцгерцога Вільгельма» до якої входили Українські Січові Стрільці. Але, здається, пан дослідник не розділяє дві військові формації, які хоч і мали подібні назви, але все ж належали до різних армій станом на 1918 рік, хоч – кого це бентежить? Пан дослідник не розібрався в аборигенах), і правда, навіщо розмінюватися на дрібниці?
Натомість пан Снайдер напрочуд детально описує аферистів різного штибу. Наприклад, такий собі Требітш Лінкольн і його походеньки детально описуються на п’яти сторінках19, а наприкінці виявляється, що він один раз привітався з Вільгельмом. Або Анрієтта Кайо, яка описується на кількох сторінках20, але відношення до оповідки має тільки те, що з нею порівнюється інша аферистка, Полет Куйба, яка здійснила паризьку підставу з фальшивими чеками. Ще досить часто згадується один з ад’ютантів Вільгельма, Едвард Ляришенко, але тільки тому, що французька преса натякала на гомосексуальні стосунки двох чоловіків21. Або, наприклад, фігурує Панейко22, оскільки Панейко є аферистом і виступає діючою особою в паризькому скандалі.
Повертаючись до українського виміру, варто навести кілька цитат: «химерна мрія про незалежну Україну»23; «у стодолі народилася Україна»24, а також натяки на відповідальність українців за голокост і купу інших злочинів, традиційно не підтверджені документами. Але «найкраща» цитата книжки стосується не України, і навіть не Вільгельма, а Польщі, до якої пан Снайдер протягом всього тексту виявляв певну прихильність: «неймовірним чином Польща стала чимось дуже схожим на нормальну європейську країну»25. Судячи з усього, американський науковець подає приклад толерантності.
Бінарні схеми. Звернувшись до діючих осіб, треба зауважити, що дослідник послуговується простими бінарними схемками, а всі персонажі є тільки функціями в цих схемках, і все, що в схемки не вкладається – ампутується. Прикладом слугує модель родинних відносин, яку будує Снайдер і яку можна показати, розпочавши з прикметника «вродливий».
Опозиція «Вільгельм (син) – Карл-Штефан (батько)» (або у вигляді «Вільгельм (брат) – Альбрехт (брат)») будується на факті політичних розбіжностей у поглядах батька й сина, результатом чого Карл-Штефан вилучив Вільгельма зі спадкоємності. Перша редакція опозиції (батько – син) зрозуміла, на цьому політичному протистоянні батька і сина Снайдер будує частину оповіді, вдаючись до спримітизованого «психоаналізу». Але друга редакція опозиції (брат – брат) створена Снайдером штучно. Оскільки Альбрехт був поляком, то він протиставляється Вільгельмові. Все просто.
Ознака «вродливий» у тексті неодмінно пов’язана зі «збочений» (застосована, відповідно, до Вільгельма), оскільки в багатьох місцях натяку на сексуальні орієнтації з’являється епітет «вродливий». Питання зовнішності є цікавим з методологічної точки зору огляду побудови текстуальних зв’язків. Наприклад, Снайдер в жодному місці не подає опису зовнішності Альбрехта – старшого брата-опозиції. А фотографії свідчать, що в молодості брати настільки схожі, що без підписів проблема їх відрізнити. Схожі як близнята. Але жодного разу Снайдер не користується словом «вродливий» у відношенні до Альбрехта. Більше того, Лєо (середній брат), якого пан дослідник взагалі загубив під кінець оповідки, мав таку само зовнішність. І ще більше того – цей тип зовнішності був суто родинними рисами26. Так чому ж Вільгельм – «вродливий», а інші – ніякі (позбавлені зовнішності)?
Відповідь на питання полягає у полі функціональності. Снайдер користується простою бінарною опозицією «хороший брат (син) – поганий брат (син)» (де Лєо декотрий час виконує функцію безкоштовного додатку до позиції «хороший брат», яку виконує Альбрехт, а потім випадає, оскільки переобтяжує систему). Відповідно, якщо ознака «вродливий» відноситься до позиції «поганий брат», то не може бути застосована у відношенні до першої позиції. Очевидно, що тут особистості стали функціями, складовими опозиції. І все, що в опозицію не вміщається – відтинається. Наприклад Лєо, або людський рівень стосунків братів. Так само, як і схожа зовнішність, так і відносини братів розвалюють всю систему Снайдера. А ці відносини можна назвати звичайними родинними стосунками підтримки27. І вони не вкладаються у просту схемку. Прості схемки взагалі погано працюють з живими людьми.
Аргументаційна база і метод встановлення зв’язків: «приписування», ототожнення, індукція, бажання. За допомогою стверджень і декларацій досягається певний ефект. Метод роботи, як вже було сказано, можна назвати «приписуванням». І хоч цей метод діє повсюдно, варто детальніше познайомитись з аргументаційною базою, яку можна коротко схарактеризувати як «безпідставність».
Загальна методологія не виартикульована автором, а, зрозуміло, за нею велике майбутнє, варто виокремити її і познайомити з нею колег науковців, які досі користуються застарілими методами формальної логіки або надають підтвердження своїх слів. Головний методологічний хід пана Снайдера можна назвати «приписування». Наприклад, момент «червоності» князя. Пан Снайдер користується фразою «червоний князь» як синонімом імені свого досліджуваного, а часом – як синонімом професійної діяльності. Саме тому так часто в тексті виринає цей «червоний князь», а «не тому, щоби я [Вільгельм про себе – А.Б.] ширив соціялізм»28.
Тілесність, яка наскрізно проглядає у тексті, не є тілесністю феноменології або, наприклад, гендерних досліджень, ні, це є «тіло бажання» і «тіло світського скандалу». Скандальність «тіла бажання» полягає у самій його наявності, згідно методів жовтої преси: є тіло – є скандал.
Ця своєрідна тілесність присутня фоново в усьому тексті. Зв’язок тут можна назвати «прив’язка» або й «нав’язування». Досягається шляхом простої вставки. Наприклад, Снайдер переповідає життя Вільгельма у військовій академії у Вінер-Нойштадті, посилаючись на його Автобіографію: «Одного разу Віллі з товаришами позичив авто директора на дев’ять вечорів поспіль. Йому подобалося їздити верхи, фехтувати і плавати. Як і в попередній школі, у Вінер-Нойштадті не бракувало гомо еротизму, але тут його виявилося менше, до того ж, він був менш агресивним…»29, і далі детально про організацію сексуального життя курсантів в академії. Посилання на Автобіографію Вільгельма, як вже говорилося30. І якщо про епізод з автом, уподобання спортивних дисциплін Вільгельм у своїй Автобіографії пише, про сексуальні розважання – ні. Як можливе посилання? Що це – додана фантазія під прикриття документу? Нагадаємо, за правилами академічного письма, посилання має бути на ті цитати і фрази, які взяті з джерела. Більше того, вони мають йти відразу за цитованим текстом, а не десь в кінці великого абзацу (оскільки виходить, що джерело наче підтверджує інформацію, яка в ньому міститься, і інформацію, яка в ньому не міститься). Така манера цитування характерна для системи цитування Снайдера. Також методом встановлення зв’язків (подачі інформації) є «натяк», здебільшого натяк брудний. При розкритті посилання виявляється, що натяк був на пусте місце, такий собі спосіб пустого посилання.
Наприклад, той таки випадок непристойного натяку на сексуальні контакти дітей з моряками є натяком на пусте місце (як часто і буває в жовтій пресі). У натяку також є посилання. Посилання на мемуари гувернантки маленьких ерцгерцогинь. Текст спогадів знайшовся в інтернеті. Відповідна посиланню пана Снайдера сторінка, як і весь текст, не містить жодної скандальної інформації31. Гувернантка згадує романтичну історію старшої доньки Карла-Штефана Елеонори і його капітана Кльоса, з яким вона взяла шлюб. Жодних скандалів, непристойних натяків, нічого.
І з огляду на таку наукову неетичність, виникає питання «а як з тими іншими посиланнями, де з джерелом ознайомитись неможливо?». Виникає недовіра до автора, який подібним чином поводиться зі своїми джерелами. І побічно окреслюється відповідь на питання «чому жоден документ не опубліковано?». Ймовірно тому, що вони не підтверджують текст шановного пана Снайдера.
Усюдимісні загальні висновки робляться з окремих випадків і подаються у формі лозунгів. Наприклад, кілька скандалів гомосексуального характеру у довоєнному Відні приводять Снайдера до висновку про загальну норму гомосексуальності серед австрійського офіцерства32. Але коли б тільки індукція, але тут все цікавіше – висновки щодо піддослідного робляться на основі випадків, які до нього відношення не мають взагалі. У пошуках визначень назвемо це методом підставляння. Найяскравішими прикладами зв’язків тут є висновок щодо гомосексуального життя Вільгельма у військовій школі, який Снайдер робить на підставі ототожнення Вільгельма і персонажа роману Роберта Музіля «Сум’яття вихованця Терлесія», який був виданий за три роки до вступу Вільгельма до школи33. Проведення тотожності просто блискуче, але далі ще краще. Додатковим доказом гомосексуальності є те, що «Віллі […] був високим, білявим і вродливим»34. Доказовість неймовірна. Далі. Зв’язки територіальні визнаються каузальними. Детально описуючи сексуальний скандал офіцера Редля, Снайдер смакує перебіг подій і зауважує: «куля, що поклала кінець Редлевому життю, була випущена саме тоді, коли Віллі готувався до іспитів, і стала останнім уроком». Виникає питання: «уроком кому?», якщо Редлю, то до чого тут курсант Віллі зі своїми іспитами, а якщо для Віллі – то яким чином? Відношення до справи Редля він не мав жодного, цього навіть Снайдер не стверджує. Тож яким чином куля Редля мала відношення до Вільгельма? Єдине, що об’єднує його та Редля – обоє на даний момент знаходяться у Відні. Нічого іншого. Але вставкою в сексуальний скандал твердження про іспити Вільгельма, сам він наче долучається до скандалу. Це є логічною хибою «отруєння джерела», що полягає у дискредитації предмету перед тим, як представити сам предмет (або «вина за асоціацією», що є спеціальними випадками argumentum ad hominem (аргументу до людини). Але логічні хиби завжди значать нечинність висновків.
Ствердження подаються не у вигляді «ймовірно», «можна припустити», «на нашу думку», «згідно моєї концепції» і тд., ні, ствердження подаються у вигляді афірмацій, лозунгів, як істини, що не потребують навіть доказів. Або, як уже зазначалось, через натяк на ймовірний зв’язок: «він [Вільгельм – А.Б.], здається, так і не вступив у нацистську партію»35. Оцим «здається» Снайдер створює ілюзію, що така дія була очікуваною. Або, бажаючи довести симпатії Вільгельма до нацистської Німеччини, Снайдер просто уживає відповідних слів. Наприклад: «загравання з нацистською Німеччиною»36. Певно, має на увазі те, що ерцгерцог, як і численні підозрілі режиму особи, мусів кожного дня з’явитись в управлінні гестапо і розписатись за невиїзд. Своєрідний спосіб «загравань».
Слово підсудному. Охоче і розлого пан Снайдер цитує паризькі таблоїди щодо паризького скандалу, але самому Вільгельмові слова фактично не надається. Ті цитування, які є, піддаються жорсткій критиці (вірніше, не критиці, а запереченню), чого не відбувається із жодною іншою цитатою. Наприклад, щодо УСС. Вільгельм: «Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні, здорові, молоді хлопці, — велика дисципліна, краща ніж в австрійськім війську»37). Снайдер: «Попри те, що Український Легіон набрано з солдатів занадто юних, або ж застарілих для строкової військової служби, і до його складу входило багато молодших офіцерів в окулярах, Вільгельм волів бачити своїх солдатів як «прекрасних, здорових, молодих хлопців …»38, тобто Снайдер ясно дає зрозуміти читачеві, що характеристика, яку дає ерцгерцог своїм солдатам, не більше ніж «йому так хотілося думати і бачити». Де шукати докази, хто правий, Вільгельм чи Снайдер? Потрібне щось наочне, наприклад, фотографії можуть дещо розказати. Дякувати Івану Чмолі і іншим стрілецьким фотографам, на стрільців можна подивитись і самому відповісти на питання, хто ж має рацію. В бібліотеках або навіть і в інтернет- ресурсах39 можна побачити стрільців у 18-ому році. Ряд фотографій чомусь не демонструє нам «дідуганів» та «хлопчиків», навіть, як не диво, мало окулярів. Хоч Снайдерові і не до вподоби інтелігенція в окулярах, фотографії є певними фактами, показують і зовнішність, та й вік (який можна перевірити в інших документах). Необхідно заперечити Вільгельмові, значить, і фотографії також викреслюються. Можливо, фотографу також тільки хотілося так бачити.
Інші цитати, з тої самої жовтої преси, не піддаються критиці, не заперечуються. Все інше цитування Вільгельма (наприклад, з листів) вирвано з контексту, що в загалі важко робити жодні висновки.
Пан Снайдер не публікує жодного документу (в англомовному виданні ще присутні якість карти Європи, в українському – нічого). З якої причини? Ймовірно, документи не зовсім співпадають із тим, що пише пан Снайдер.
«Психоаналіз». Митрополит Андрій Шептицький згадується порівняно часто, оскільки пан Снайдер претендує на психоаналітичні дослідження і нав’язує своєму персонажеві пошуки символічного батька, яким у пана Снайдера обрано: барона Гужковського, отця Бонна, митрополита Шептицького, Миколу Василько, Яна Токаржевського-Карашевича, Павла Скоропадського40. Особливо переконливо в цьому переліку виглядає цей останній, з яким Вільгельм поспілкувався один раз в житті.
Зрештою, «психоаналітичні» розважання пана Снайдера насторожують. Психоаналіз – не абищо, не просто собі сказати «комплекс» або «Фройд». Психоаналіз – ряд методологій, які вимагають конкретного інструментарію. Це аналітика, а не проста вставка слова «Фройд» в той контекст, де йому не зрозуміло чи є місце (як Фройд з’являється у тексті: «як і батьки Зигмунда Фройда, Штефан був уродженцем Моравії»41, Фройд з’являється просто серед тексту, жодним чином не пов’язаний ані з тим, що оповідається, ані з дієвими особами). З методами психоаналізу та сама біда, що і з методами дослідження ідентичності – їх немає. Натомість є слова «ідентичність», «фройд». Йдеться не про те, що предмет не можливий до аналізу через психоаналіз, а про те, що методи психоаналізу дещо відмінні від того, що нам пропонує пан Снайдер.
3. Текстуальність: поза логікою
Те, як з тексту визирає Фройд, є ілюстрацією самої будови тексту. Текст пістрявить інформацією, тут є навіть в дивній інтерпретації викладення змісту Гомерової «Іліади». Мова жива і метафорична. Метафори зустрічаються як громіздкі («національність тоді, як і тепер, була справою непростою, дуже часто справою вибору – як особистого, так і політичного; часом вогкою – як молоді й сповнені життя тіла, часом сухою – як чорнило підписів на договорах»42), так і простенькі («роса на чоботі солдата»43).
Верхній рівень – рівень контакту з текстом, має насторожити всіх, хто навіть бодай трохи не знайомий з матеріалом. Тут говоримо виключно про форму, і ні про що інше. Вже зазначена нелогічність доказів, а тепер варто звернути увагу на нелогічність речень.
Насправді досить тільки однієї цієї фрази: «чи був він граційним принцом, чи може, жертвою наруги?»44, щоб закрити книжку. І йдеться тут не про зміст, а про форму. Є норми мови, логіки. Через «чи» (так само як через «або») в реченні-альтернативі йдуть взаємовиключні дані. Даним питанням, його формою, порушуються правила логіки, мовлення, здорового глузду. І, якщо говорити простіше, буття граційним принцем не є перешкодою для наруги, і навпаки. Тим більше, різні об’єми понять можуть як суміщатися (він може бути і тим, і тим. Саме цей варіант пропонує Снайдер: «Можливо, він був і одним, й іншим водночас»45), або взагалі бути відсутніми обидва (Снайдерові можна заперечити: він може не бути ані тим, ані іншим). Одна позиція не виключає іншу, і не підтверджує її. Але – у тексті Снайдера – виходить, що підтверджує єдність двох позицій. Якщо така логічна хиба є свідомою, то це називається «фальшивою дилемою» (коли беруться як альтернатива два випадки, які, втім, не вичерпно описують ситуацію, кажучи мовою логіки, поняття нерозподілені), тобто є частиною забороненої риторики і порушеної аргументації. Ці логічні хиби дозволяють снайдеровський спосіб встановлення зв’язків.
Інший приклад, щоб трохи розбавити еротичний дискурс: «нижня палата парламенту представляла відтоді населення монархії, а не її шляхту»46. Отже, шляхта не є населенням. Можливо, флорою, фауною або неживою природою.
4. Результат
Який наслідок має ця книжка? Певний дискурс, що не просто твориться, але і підтримується в українському просторі. Прикладів не бракує. Досить набрати в інтернеті «Вільгельм Габсбург», і половина, коли не більшість інформації, буде стосуватись дискурсу «червоного князя». Конкретний приклад (тут за необхідності загадаємо іншу книжку, присвячену тій самій постаті): Т. Григор’єва в рецензії на книжку Т. Осташко і Ю. Терещенко пише: «Утім, коли читач переконується у щирості намірів героя, він починає ставити питання, відповідей на які не знаходить. […] Зрештою, за що і від кого Вишиваний одержав своє прізвисько «червоний князь»47. Даруйте, дослідники взагалі не ставлять собі такого завдання – відповідати на це питання. Одразу зрозуміло, що пані рецензентка читала «Червоного князя», оскільки наведене питання з іншої опери – зі снайдерової (вірніше, з кабаре). Українські дослідники такого завдання не ставлять, оскільки залишають право відповісти на всі подібні питання тому, хто дещо міг би про це розказати. Вони просто публікують Автобіографію Вільгельма. (Вільгельм: «Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною, або соціалістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціалістом прозвали мене не тому, щоби я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважалось в Австрії просто зрадою, бо всіх українців уважали русофілами»48.
І, повертаючись до рецензентки Т. Григор’євої, яка зауважує «немає потреби робити з «червоного» князя «сніжно-білого»49, варто уточнити: жодна особистість не буде ані «червоною», ані «сніжно-білою», якщо брати її у всій її повноті. І доведення виключної «червоності», або виключно артикулюючи тілесність, або визнаючи лише одну причину будь-якої поведінки, є збідненням самої концепції особистості. Більше того, такі одномірні особистості не існують. І, поставивши собі високу мету показати все таємне, цікаве, приховане, витрушують тільки брудне (або забруднене по ходу «витрушування»?). Що ж, для жовтої преси непогано. Для досягнення мети «показати ідентичність» – недостатньо.
Можна заперечити, що книжка писалася як популярне викладення. Але хіба за популярним викладенням ховають весь цей багаж: неетичне цитування, інтерпретації згідно власних бажань, брудні натяки на пусте місце?
5. Висновки
1. Наукове значення. Один рецензент пише «жодної наукової важкості не відчувається»50. Можливо. Але чи є важливим критерієм «легкість читання», коли йдеться про науку, тобто, коли автор претендує на відображення певної реальності? Або спитаємо інакше: чи «легкість читання» мусить підміняти собою все інше в науковому тексті? Отже, жодної наукової важливості не відчувається: неетичне цитування, безпідставні висновки, відсутність логіки, а часом і здорового глузду, відсутність розуміння відмінності культур – тогочасної європейської та сучасної американської, і тд.
2. Академічне письмо. Наукові тексти мусять бути академічними. Вони спершу мусять бути академічними, підкорятись правилам формальної логіки, і спиратись на конкретну методологію, хоч психоаналіз, хоч якась з теорій дослідження ідентичності, але методологія має бути (і тут не йдеться про наш формальний пункт «методологія», а про дійсний спосіб аналізу предмету). А потім вже текст може бути легким, цікавим і тд.
3. Помилка жанру. Можливо, дослідник прагнув написати роман з історичними постатями. В такому випадку варто дописувати не «монографія», а «interesting literature», «еротичний роман», «альтернативная істория», «фікшн» – варіантів багато, і хай вимоги науки не стримують фантазії.
4. Критичне читання. До українського читача: цим текстом рецензентка закликає українського читача уважно і критично читати тексти, а не автоматично визнавати авторитети.
5. Невиконані поставлені завдання. Снайдер не показує багатства і складності ідентичності. Несподівано наприкінці книжки виявляється, що пан дослідник виконує місію введення «в пантеон героїв України» Василя Вишиваного. Зрештою, такими методами пантеони героїв не творяться. Враховуючи яку функцію виконує Україна і українці в тексті, краще б вже пан заокеанський дослідник дав би спокій будь-яким українським пантеонам. Мені заперечать, що «показати особистість» не має зводитись до її героїзації, але, зрештою, хіба демонстрація багатогранності і складності особистості має зводитись до поливання брудом? Хіба «показати істинне або таємне, приховане» – це має бути скандал? Хіба це не є більшим збідненням особистості ніж будь-яка героїзація? І між героїзацією і скандалом залишається… особистість Вільгельма фон Габсбург-Лотрінгена, який все ж абсолютно не вміщається в рамки, які для нього будує пан Снайдер.
Дана критика стосується виключно книжки Т. Снайдера «Червоний князь».
1 „Ostatni król Polski” Karol Stefan Habsburg. Adam Tracy, Kryzsytof Błecha. Żywiec: BONIMED, 2012.
2 Habsburg Maria Krystyna (1923-2012). Księżna: wspomnienia o polskich Habsburgach/ z Marią Krystyną Habsburg rozmawiali Adam Tracz, Krzysztof Błecha. Żywiec: Bonimed, 2009., s. 33
3 «Habsburgowie mówią o sobie. Od Szwajcarii do Bestwiny», доступно за: http://www.wiadomosci24.pl/artykul/habsburgowie_mowia_o_sobie_od_szwajcarii_do_bestwiny_200011-1--6-d.html («Leon Habsburg: - Książka jest rzeczywiście napisana sensacyjnie i nieco fikcyjnie, niestety pan profesor wielokrotnie w niej mija się z prawdą. Wydaje mi się, że źródła, z których korzystał nie mają podstaw historycznych. Szkoda, że podczas wieczoru autorskiego w Wiedniu nie znalazł chwili, aby zamienić z nami kilku zdań. Można było sprostować wiele nieścisłości i pomyłek zawartych w książce» [Леон Габсбург: - Книжка очевидно написана сенсаційно та дещо фікційно, на жаль пан професор багаторазово в ній розминається з правдою. Жаль, що під час авторського вечора у Відні він не знайшов хвилинки, щоб обговорити з нами кілька речей. Можна було би спростувати багато невідповідностей, що наявні в книжці – пер. з пол. А.Б.] [«Habsburgowie mówią o sobie», op. cit.]
4 Снайдер Т. Червоний князь: монографія / Тимоті Снайдер. – Київ: Грант-Т, 2011., с. 42
5 Ibid, с. 46
6 Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – Київ: Темпора, 2011., с. 300, доступно за: http://www.e-reading-lib.com/book.php?book=1017328
7 Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний, Вінніпег, 1956, с. 22, доступно за: http://diasporiana.org.ua/istoriya/94-girnyak-n-polkovnik-vasil-vishivaniy/
8 Снайдер, op. cit., с. 65
9 Автобіографія. Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС // Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – Київ: Темпора, 2011., с. 123-139, доступно за: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/istoriya-mova/ukrajinskyj-patriot-iz-dynastiji-habsburhiv/dokumenty-1-2-memuary-ertshertsoha-vilhelma-habsburha-lotrinhena/
10 Снайдер, op. cit., с. 138
11 Ibid., с. 130
12 Ibid., с. 168
13 Ibid., c. 148
14 Ibid., с. 89
15 Ibid., с. 215
16 Ibid., с. 100
17 Ibid., с. 122
18 Ibid., с. 161
19 Ibid., с. 122
20 Ibid., с. 153
21 Ibid., с. 148
22 Ibid., с. 161
23 Ibid., с. 10, 248
24 Ibid., с. 99
25 Ibid., с. 260
26 Донцов описує Вільгельма: «Молодий чоловік, літ 24-ох. Типовий Габсбурґ» [Донцов Д. Рік 1918. Накладом видавництва «Гомін України», Торонто, Онт. — Канада, 1954.], Новосад про відвідини його Вільгельмом у Відні: «І ось у неділю, в домовлений час, - делікатний стук у двері. Відчинивши, наша господиня так розгубилася, що не могла вимовити й слова. "Вилитий кайзер Франц-Йосиф!" - розповідала нам згодом» [Роман Новосад, Василь Вишиваний: боротьба за волю україни. «Кримська світлиця», №30-31, 13 червня 1997р.]
27 Habsburg Maria Krystyna: «Ojciec też go wspierał finansowo, gdy ten zachorował, bodajże na zapalenie płuc. Robił to, bo był jego brat i nie mógł go pozostawić w potrzebie» [«батько [Альбрехт – А.Б.] також його [Вільгельма – А.Б.] підтримував фінансово, коли той захворів, здається, на запалення легень. Робив те, оскільки то був його брат, і не міг залишити його в біді» – пер. з пол. А.Б.] [Habsburg Maria Krystyna, op. cit., s. 32], «Stryja Wilhelma poznałam w Wiedniu, był bardzo sympatyczny i miły. Było bardzo przyjemnie. Zdaje się, że był chory na gruźlicę i wydaje mi się, że rodzice go tam w Wiedniu po wojnie odwiedzali, ale nie wiem nic na pewno, bo było tajne, a ja byłam wtedy smarkulą» [«З дядьком Вільгельмом я познайомилась у Відні, він був дуже доброзичливий і милий. Було дуже приємно. Здається, він хворів на туберкульоз, і, здається, там у Відні після війни батьки його відвідували, але не знаю напевне, оскільки то була таємниця, а я була ще малеча» – пер. з пол. А.Б.], [Habsburg Maria Krystyna, op. cit., s. 33]
28 Автобіографія. Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС., op. cit., с. 128
29 Снайдер, op. cit., с. 66
30 Автобіографія, op. cit.
31 Ryan Nellie, My Years at the Austrian Courtб London : John Lane; New York, John Lane company, 1915. доступно за: http://ia600303.us.archive.org//load_djvu_applet.php?file=25/items/myyearsataustria00ryan/myyearsataustria00ryan.djvu
32 Снайдер, op. cit., с. 60-61
33 Ibid., с. 60
34 Ibid., с. 60
35 Ibid., с. 205
36 Ibid., с. 210
37 Вільгельм Габсбург. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – Київ: Темпора, 2011., с. 141
38 Снайдер, op. cit., с. 97
39 Наприклад, в інтернет-ресурсах музею УНР в Києві http://muzejunr.io.ua/album, або у виданні «УСС» 1955 року [УСС, Монреаль, Вид-во І. Федіва, 1955.], з яким можна познайомитись через ресурс проекту електронної бібліотеки «Diasporiana» http://diasporiana.org.ua/istoriya/939-ukrayinski-sichovi-striltsi-1914-1920/
40 Снайдер, op. cit., с. 185-187
41 Ibid., с. 59
42 Ibid., с. 141
43 Ibid., с. 10
44 Ibid., с. 60
45 Ibid., с. 60
46 Ibid., с. 24
47 Григор’єва Т. Ю. Свій серед чужих, чужий серед своїх: рец. на: // Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. – К.: Темпора, 2008. – 382 с. // Наукові записки. Том 91. Історичні науки, c. 84-85
48 Автобіографія. Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС., op. cit., с. 128
49 Григор’єва T., op. cit., c. 85
50 рецензія Дмитра Дроздовського «Orbis non sufficit («Світу замало»)», доступно за: http://findbook.com.ua/uk/culture_news/orbis-non-sufficit-svitu-zamalo