Зміст

У книзі Лариси Масенко - одного за найавторитетніших соціолінгвістів України - читач знайде відповіді на багато цікавих і гострих запи­тань. Чи може існувати і розвиватися в Україні багато мов і чи можуть бути державними дві мови? Що відбувається сьогодні з українською мо­вою і який досвід у вирішенні мовних проблем мають інші європейські країни? Що загрожує українській мові і що - російській? Яких помилок припустилися і припускаються українські політики та громадські діячі у мовному питанні? Про все це та багато іншого Ви дізнаєтеся на сторін­ках цієї книги, призначеної не лише для шкільної та студентської ауди­торії, а й для журналістів, учителів та всіх допитливих і небайдужих.

Масенко

Лариса Терентіївна

доктор філологічних наук, професор, очолює кафедру української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Авторка праць: «Мова і політика» (К., 1999), «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» (К., 2004), «У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки» (К., 2002), «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали» (у співавторстві, К., 2005). Коло наукових інтересів: соціолінгвістика, історія української літературної мови, ономастика.

■ Вступ

Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити й замінити україн­ську на значній території її поширення у головній функції, яку ви­конує мова, - функції спілкування. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна та руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них.

Викривлена мовна ситуація країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови - об'єднавчої. У державотворчому процесі національній мові належить чільна роль. Об'єднати і відокремити - ось дві головні функції, які вона виконує. Об'єднати населення всередині країни, відокремити зов­ні, від сусідів. І скільки б політики не намагались віднайти якісь інші чинники суспільної консолідації, ефективнішого засобу, аніж поширення загальнонаціональної мови, вони не знайдуть.

Спільна мова є одним з головних факторів, які забезпечу­ють солідарність населення і, відповідно, стабільність держави. Не випадково спілкування, що заходить у глухий кут, визначають фразеологізмом «вони говорять різними мовами». Країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвива­тиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна пост- колоніальна.

«Відродження чехів як нації, - зазначає відомий письменник Мілан Кундера, - не заслуга військової сили або політичного та­ланту. Наріжний камінь тут - могутнє інтелектуальне зусилля, аби відновити літературну чеську мову».

■ Державність української мови і досвід мовно-культурного самоствердження інших народів

Світовий досвід засвідчує вирішальну роль мовно-культурно­го фактора в становленні національних держав. На відміну від се­редньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних дер­жав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об'єднання населення в межах однієї країни.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збіга­ються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території».

Нижче у цитованій праці «Етнонаціоналізм в Європі» дослід­ник пише: «Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану «державотвор­чу націю» або як «титульну» націю, вимагає, щоб меншини вико­ристовували мову домінантної народності, принаймні публічно».

Ключову роль мови в утворенні національних держав підтвер­джує абсолютне переважання в Європі країн, об'єднаних однією за­гальнонаціональною мовою. У 47 європейських країнах (якщо раху­вати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є держав­ною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85% від загальної кількості.

Виникнення самого терміна «державна мова» пов'язане з до­бою утворення національних держав.

Вживаються й інші терміни на позначення мови, що виконує роль державної - офіційна, національна або просто мова (даної дер­жави), напр. «Мова Французької Республіки - французька». Загалом у зарубіжному законодавстві переважає визначення офіційна мова. В юридичному аспекті воно близьке до поняття державна мова. їх о6'єднуєспільнезначення«мовасфериофіційногоспілкування,мова спілкування держави з її громадянами і навпаки». Відмінність між двома поняттями полягає лише в одному - для статусу державної мови обов'язковим є його офіційне проголошення законодавчою владою, відповідне нормативне оформлення, тоді як статус офіційної мови не передбачає обов'язкового законодавчого закріплення.

Таким чином, утвердження в незалежній Україні мови найчисельнішого корінного етносу у функції державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.

У 10-й статті Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Водночас мовна ситуація, що склалась в Україні у зв'язку з по­ширенням на її території зі столицею включно двох мов - української і російської, відрізняється від європейських стандартів. Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комуніка­ції є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах введено вивчення двох офіційних мов - літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як націо­нальна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни, що з початків заснування була конфе­деративним об'єднанням трьох кантонів - німецького, французь­кого й італійського, визначають як потрійну одномовність, оскіль­ки в кожному з кантонів використовується тільки одна, своя мова.

До небагатьох країн Європи, в котрих двомовність затвер­джена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи - фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості, країні загрожує роз­пад на ґрунті мовного конфлікту.

Загрозу, яку становить для цілісності держави поширення на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Кана­ди, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провін­ції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На ре­ферендумі, проведеному в 1997 році, квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, функціонування в одній країні двох офіційно закріплених мов, порушуючи мовно-культурну єдність її мешкан­ців, стає джерелом постійного конфлікту між двома різномовни­ми частинами населення, перетворюється на дестабілізуючий фактор суспільного життя.

На жаль, більшість людей не замислюється над природою між­мовних конфліктів, що пояснюється передусім впливом багато­річної радянської пропаганди фальшивої тези про «гармонійність» російсько-української двомовності. Ця псевдонаукова теорія вико­нувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької прак­тики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя, що було продовженням імперського проекту створення «ве­ликої російської нації» шляхом влиття українців і білорусів у єди­ний російський народ. Проект частково вдалося здійснити - про­тягом колоніального періоду російська мова витіснила українську з міст східних і центральних областей країни, в тім числі й зі столиці.

Таким чином, нинішня двомовна ситуація України сформу­валась як перехідний етап у незавершеному асиміляційному про­цесі перетворення україномовної спільноти на російськомовну, здійснюваному з метою розчинення української нації в російській.

Успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться українській керівній еліті зупинити розкручений ма­ховик русифікації і надати двомовному розвиткові країни зворот­ного напрямку, тобто переорієнтувати нинішню російсько-укра­їнську двомовність на поступове зростання групи «ситуативних» двомовців за рахунок російськомовних одномовців із подальшим «перетіканням» двомовців до групи україномовних одномовців.

Цей процес, безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою політич­ною помилкою зволікати із впровадженням низки заходів, котрі б забезпечили переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь укра­їнських громадян. У цьому переконує досвід мовно-культурної полі­тики тих народів, котрі успішно вирішили подібне до наших завдан­ня відродження своєї мови у постколоніальну добу. До таких народів належать чехи, словаки, фіни, литовці, латиші, естонці, хорвати та ін.

Для прикладу варто навести динаміку розвитку мовної ситу­ації в столиці Фінляндії, яка в часи шведського панування втрати­ла свою мову.

Як зазначає мовознавець Богдан Ажнюк, «особливу сторінку в історію мовного життя Фінляндії вписала її столиця. Наприкінці XVIII ст. Гельсинки було переважно шведськомовним містом. Це бу­ла мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довколишні сільські райони - основне джерело міграції до міста - також були шведськомовними. Перший перепис населення, про­ведений в Гельсинки у 1870 р., показав, що шведською мовою ко­ристувалися 57% мешканців, фінською - 27%, російською - 12%, іншими мовами (переважно німецькою) - 5%. Починаючи з цьо­го часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася у процентному від­ношенні з кількістю шведськомовних - по 46%. Ще через тридцять років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64%), а шведською - тільки третина (33%), ін­шими мовами - 3%... У 1970 р., через сто років після першого пере­пису, кількість шведськомовних мешканців столиці становила 11%, а при наступному переписі в 1980 р. зменшилася тільки на 1%».

Мовний досвід Фінляндії вартий уваги і тому, що оборонці державного статусу російської мови в Україні постійно посила­ються на цю країну як зразок толерантного розв'язання міжмов­ного конфлікту. Справді, Фінляндія належить до тих нечисленних європейських держав, в яких двомовність затверджено на дер­жавному рівні: Конституцією 1919 р. тут було проголошено дер­жавними дві мови - фінську і шведську. Але слід звернути увагу на час і умови прийняття такого рішення. У 1919 р. фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалось по­над 80% населення і понад половини мешканців столиці. Психо­логічною мотивацією такого кроку з боку фінського уряду була, крім того, загроза втручання радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії, що сприяло згуртуванню обох мовних груп (фінської і шведської) всередині країни перед лицем спільного ворога.

При цьому толерантність фінів у розв'язанні проблем двомов­ності на державному рівні поєднується із наполегливістю і твердіс­тю у відстоюванні прав своєї мови на власній території. Нинішню мовну стійкість фінів, яку вони виявляють у ситуаціях двомовного спілкування, ілюструють дорожні нотатки видатного мовознавця професора Ю. Шевельова, де він описує поведінку мешканців фін­ської столиці у випадках, коли до них звертаються по-шведськи:

«Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фін­ляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я у Фінляндії, іду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи - ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, - нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-ту­тешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній... Мораль вивести неважко. Держав­на мова сама собою, Конституція Конституцією, а фіни фінами».

Надзвичайно важливим для українців є досвід мовно-культур­ного самоствердження в період побудови самостійної держави на­ших найближчих західних сусідів - чехів і словаків, - як внаслідок на­шої спільної належності до слов'янського світу і порівняно близьку в часі добу чесько-словацького державотворення, так і через подібний до сучасної української ситуації високий тогочасний ступінь мовно- культурної асиміляції чеських і словацьких міст. Можна згадати хо­ча б підпоручника Лукаша з «Пригод бравого вояка Швейка» - чеха, який в товаристві говорив лише по-німецьки і «дивився на чеську на­цію як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку».

Першому президентові утвореної в 1918 р. Чехословацької рес­публіки Томашу Ґарріку Масарику і його урядові довелося будувати державу в складних умовах національного розколу, спричиненого протистоянням чеської й німецької громад. Чехословаччина місти­ла в своїх межах досить численну німецьку меншину, належну до ко­лишньої панівної імперської нації, яка претендувала на певну части­ну чеської території. Попри те, що Масарик був відомим гуманіс­том і демократом, у справі управління державою він дотримувався послідовної і твердої національної політики, спрямованої на захист територіальної цілісності й суверенності Чехословаччини. У своїй програмній доповіді в грудні 1918 року Масарик заявив, що окраїн­ні території, які заселяють німці, є частиною республіки і що ні­мецьке населення має підпорядковуватися чинній державній владі, бо їхні предки прийшли на чеські землі як імігранти й колоністи.

Про гостроту конфлікту між чеською і німецькою частинами населення говорить той факт, що під час перших формальних пе­ревиборів президента Масарика жоден німецький депутат у парла­менті не голосував за нього і майже всі німецькі депутати на знак протесту залишили асамблею під час церемонії урочистої присяги голови держави.

Великою є заслуга першого президента Чехословаччини в ус­пішному впровадженні мовної політики, яка сприяла мовно-куль- турному самоствердженню чехів і словаків, що зміцнювало неза­лежність новоствореної держави. В конституції республіки статус де­ржавної було надано «чехословацькій» мові (в той час частина полі­тичних діячів з Масариком включно ще вірила в можливість злиття цих двох близькоспоріднених мов). Для отримання посади держав­ного урядовця або звання військового офіцера необхідно було склас­ти іспит на володіння чеською мовою, завдяки чому невдовзі пере­важну більшість державних урядовців і офіцерів становили чехи.

Багато було зроблено і в системі освіти для подолання наслід­ків попередньої денаціоналізації як чеського, так і словацького

населення країни. Так, у Словаччині, де через проведену поперед­нім режимом мадяризацію не було жодної середньої школи із сло­вацькою мовою навчання, уряд різко збільшив кількість слова­цьких початкових шкіл, а також відкрив середні початкові школи для словацького населення, де викладання провадилось чеською і словацькою мовами. У 1920-х роках до Словаччини було направ­лено багато вчителів чехів, оскільки своїх кадрів тут не було.

Твердість і послідовність першого президента Чехословаччини в справі захисту чеської мови і зміцнення її позицій швидко дала по­зитивні результати. Як зазначає Анна Процик, «щодо німецької мен­шини, то сильна опозиція до мовної політики уряду тривала про­тягом перших п'ятьох літ, в роках, коли новостворена країна двох слов'янських народів видавалась в очах більшосте німців як явище тимчасове, ефемерне. Оскільки Чехословаччина зареєструвала себе як життєздатна держава, то опозиція значно зменшилась і, у другій половині десятиліття, поважна частина німецької меншини прилу­чилась до співпраці з чехами. Завдяки цьому у першій половині між­воєнної доби чеська культура розвивалась без особливих перепон» .

Заслуговують на ширше висвітлення в українському суспіль­стві й засади культурної політики першого президента Чехослова­цької республіки. Свого часу в європейських країнах здобула виз­нання Масарикова концепція нової Європи, яку він вперше опри­люднив у 1915 р. в лекції на славістичному факультеті в Лондон­ському університеті.

Концепція нової Європи Масарика охоплювала терени так званих «малих народів», що знаходились між Німеччиною і Ро­сією, і виразно протиставлялась німецькому пануванню в регіоні. Початок модернізаційних і демократизаційних процесів в Цент­ральній Європі Масарик визнавав за вияв природного прагнення людини та народів до самореалізації. Він стверджував, що тільки вільні й незалежні народи можуть бути рівноправними парт­нерами в наднаціональних структурах, які забезпечать порядок та стабільність в Європі.

Від перших своїх самостійних кроків у галузі філософії та культурної ідеології Масарик прагнув ввести чеську культуру в ширший європейський контекст, подолати однобічність впли­ву німецької культури. Він пропагував французьку й англійську філософію та літературу, був популяризатором та інтерпретато­ром східнослов'янських культур, які мали бути в його розумінні джерелом поповнення ідейних та культурних імпульсів.

Тезу Масарика про те, що «національна ідея є ідея культури» роз­виває Оксана Забужко в своїй теорії відкритої культури як основи сучасного українського націєтворення, стверджуючи, що «духовним еквівалентом нації, гарантом її єдности, а значить і життєздатносте, стає культура, ... причому неодмінно культура відкрита, включена в процес універсального, крізь час і простір, обміну вартостями».

Посилання на політику доби Масарика як успішний проект відродження Чехословаччини, що пережила тривалий період мов­но-культурного поглинання з боку сильнішої й агресивнішої сусід­ньої країни, знаходимо і в есеї Юрія Андруховича «Орім свій пере­ліг. .. і сіймо слово», присвяченому аналізові сучасної мовної ситуа­ції України. Визначаючи стосунки двох різномовних громад країни у термінах протистояння, м'якого конфлікту чи конкуренції двох мов, письменник зазначає: «Унаслідок такої ситуації «розширенім сфери застосування» однієї з них фактично означає «звуження сфе­ри застосування» іншої. Відповідно будь-яке урядове ріїиення про «дальший розвиток української мови як державної» буде «утискати права» російськомовного населення. І навпаки- будь-яке урядо­ве рішення про «захист російської мови» чи про «надання росій­ській статусу офіційної» буде «утискати права» українськомовних.

Це протистояння і становить одну з найцікавіших інтриг най­новішої української історії.

Як ця інтрига може бути розв'язана? Існує загальноєвропей­ська історична модель чи навіть закономірність, згідно з якою уде- колонізованих європейських країнах з часом утверджувалась одна мова - так званої «титульної нації». На жаль, Україна не пройшла цього етапу своєчасно - тоді, як і більшість «порядних людей» -

упродовж кінця XIX - початку XX століть. Згадаймо при цьому хоча 6 сторічної давності мовні баталії між чехами і чеськими німцями про те, якою мовою слід розмовляти у всуціль німецькомовній Празі; згадаймо, що за всієї ліберальності Масарикового уряду мов­на політика нової Чехословаччини була сформульована настільки жорстко, що вже на початку 20-х Франц Кафка сумовито констату­вав свою відірваність від навколишнього мовного середовища; по­годьмося, що наслідком цієї «перемоги чеськості» стала перемога культури у глобальному вимірі - передусім як перемога тенденції до різноманітності світу, а ще - перемога «слабшого» над «сильні­шим», «меншого» над «більшим», «молодшого» над «старшим».

Ґрунтовний аналіз різних шляхів мовного самоствердження народів дав відомий мовознавець Орест Ткаченко у книжці «Укра­їнська мова і мовне життя світу», опублікованій у київському ви­давництві «Спалах» у 2004 році.

Великий інтерес становить здійснене вченим дослідження спіль­них і відмінних рис у перебігу цих процесів. Наголошуючи, як і пере­важна більшість зарубіжних соціолінгвістів, на вирішальній ролі на­ціональної еліти у збереженні мови як основи національної культури й ідентичності, О. Ткаченко показує відмінність шляхів утвердження своєї мови в ролі загальноетнічного засобу спілкування у народів державних і бездержавних. Як доводить учений на прикладі поляків у складі Росії, Австрії і Прусії та угорців у складі Австрії, народи, що пережили в минулому період державності, втративши незалежність, активно протидіють нав'язуваній колонізатором мовно-культурній асиміляції. Головним носієм національної свідомості й опірності іно- культурному впливові виступає в таких ситуаціях національна еліта, сформована в попередній період державності. Натомість народ без­державний, той, що ніколи не мав держави або здавна її втратив, не може активно протиставитись нав'язаній йому системі. Ті його представники, що соціально вивищуються, переходять на мову па­нівної на їхній території держави. В такий спосіб відбувається дена­ціоналізація еліти й відчуження її від народу, внаслідок чого постають так звані «селянські» народи, якими в минулому були литовці, латиші, естонці, фіни, бо в переважній більшості випадків у цих народів влас­ною етнічною мовою дуже довго говорило, як правило, село. Дослід-

ник детально зупиняється й на вивченні історії мовно-культурного розвитку «селянських» народів, простежуючи процес поступового виокремлення з їхнього середовища освіченої верстви інтелігенції, що стає в оборону прав свого народу. Основою мовно-культурного, а згодом і державного утвердження таких народів виступає передусім заможне селянство, що О.Ткаченко доводить на прикладі так званих «сірих баронів», вихідців із заможних селян у Литві, Латвії й Естонії, що створили міцну основу для постання національної еліти, яка змог­ла успішно змагатися зі старою зденаціоналізованою елітою - поль­ською або спольщеною (здебільшого в Литві), німецькою або поні­меченою (у Латвії й Естонії). «Перетягши на свій бік і ренаціоналізувавши мовно асимільованих литовців, латишів і естонців, - пише вчений, - ці «сірі барони» змогли пізніше відтіснити в своїх країнах від влади й економіки своїх чужоземних непримиренних, відповідно польських і німецьких, конкурентів і надати процесові мовно-націо­нального відродження незворотного характеру».

Принципова позиція в справі захисту своєї мови і культури влас­тива й нинішній еліті прибалтійських країн, особливо в Естонії і Лат­вії, де, на відміну від Литви, за період радянської окупації значно змен­шилась кількість корінного етнічного населення. У1989 р. естонці в Естонії становили 61,5% населення, а латиші в Латвії тільки 52,5% (порівняно з 87,7% естонців і 75,5% латишів у своїх країнаху 1935р.).

Закон про мову, прийнятий 1989 р. Верховною Радою Латвійської PCP, передбачає обов'язкове використання латиської мови у громад­ських місцях, встановлює трирівневу систему володіння мовою, об­межує використання російської мови в громадському та приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсь­ко-латиських) вивісок, за винятком туристичної та культурної сфер.

За виконанням закону наглядає спеціальний Державний мов­ний центр, що виконує інспекторські та наглядові функції. Центр контролює всю сферу, пов'язану з вживанням державної мови - від друкування підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міста.

У 1998 р. у Латвії було прийнято новий, значно суворіший За­кон про мову. Він проголосив латиську мову єдиною мовою викла­дання у державних школах. Поправка до Закону про працю дозво­ляє звільняти працівників за недостатній рівень володіння латись­кою мовою. Латиська Національна Рада з питань радіо та телеба­чення має право закривати приватні телекомпанії, що транслюють свої програми переважно російською мовою. Наприкінці 1998 р. у зв'язку з цим було закрито приватну телекомпанію «Рига».

У протилежному напрямку іде мовний розвиток постсовєт- ської Білорусі, на прикладі якої можна побачити реальні наслідки законодавчого затвердження двомовності в ситуації нерівноправ­ного становища двох мов. Якщо до 1994 р. ще робилися спроби розширити сферу використання білоруської мови, зокрема, відсо­ток початкових білоруськомовних класів зріс десь до 60%, то з при­ходом до влади Лукашенка масштабну русифікацію було віднов­лено. Прийнята у 1998 р. Національними зборами Республіки Біло­русь нова редакція «Закону про мови» проголосила державний статус двох мов - білоруської і російської. Після цього білоруська мова була майже повсюдно витіснена зі структур державної влади, а слідом за тим і з освітньої, культурної та інших сфер.

Як зазначено в порівняльному дослідженні мовної політики Латвії, Білорусі й України, «якщо Латвія, висловлюючись образ­но, каже російській мові «ні», Білорусь - «так», то Україна каже «не знаю».

Водночас фактична нерівноправність становища україномов­ної і російськомовної частин соціуму вимагає від влади впровад­ження активних заходів для зміни мовної ситуації і захисту свого мовно-культурного простору. Адже за російськомовною частиною населення стоїть велика мовно-культурна спільнота за межами України, і це дає їй значні переваги перед носіями української мови, котрим доводиться постійно долати стихійну протидію російсько­мовного середовища, доводячи своє природне право спілкуватися рідною мовою на своїй власній землі.

■ Мовна політика в СРСР: мета й засоби впровадження

Оцінюючи зросійщення, якого зазнала Україна в радян­ський період її історії, слід визнати, що асиміляційна політика ра­дянського уряду була значно успішнішою, ніж відповідна імпер­ська політика колишньої царської Росії. Це пояснюється повно­тою контролю над суспільним життям і безпрецедентною його уніфікацією, послідовним і систематичним нищенням індивіду­альності, самобутності на всіх рівнях її проявів - особистісному, соціально-груповому, національному, що вдалося здійснити більшовицькій партії на території Російської імперії, в якій вона узурпувала владу.

Марксистсько-ленінська теорія класової боротьби і проле­тарського інтернаціоналізму, що протиставлявся буржуазному націоналізмові, була підпорядкована кінцевій меті побудови со­ціально, національно й ідеологічно однорідного («монолітного», за більшовицькою термінологією) комуністичного суспільства в планетарному масштабі.

Теорія класової боротьби обґрунтовувала й виправдовувала потребу знищення цілих верств населення, внаслідок чого дося­галась соціальна однорідність, а принцип пролетарського інтер­націоналізму був ідеологічною базою для реалізації утопічного проекту ліквідації національних відмінностей між різними спіль­нотами. Найвиразніше ідею пролетарського інтернаціоналізму втілювали слова Леніна щодо прийдешньої всесвітньої єдності націй, на які посилався як програмові у своїй діяльності головний ідеолог в УРСР у 1970-х роках Валентин Маланчук: «Ми всіх зу­силь докладемо, щоб з монголами, персами, індійцями, єгиптяна­ми зблизитись і злитися, ми вважаємо своїм обов'язком і своїм ін­тересом зробити це, бо інакше соціалізм у корені буде неміцним».

У 70-х роках минулого століття комуністичне керівництво вважало, що вже досягло своєї мети побудови нового суспільства і формування нової людини, заради якої в жертву було принесе­но мільйони людських життів. У СРСР було оголошено постання радянського народу як «нової історичної соціальної і інтернаціо­нальної спільності людей, що інтегрує в монолітну соціалістич­ну єдність усіх класів та соціальних груп, усіх націй та народнос­тей СРСР».

Проте радянська спільність існувала лише в уяві вождів КПРС, а тому швидко розпалась від першої ж спроби порушити її ідеологічний моноліт через проголошену М. Горбачовим полі­тику перебудови і гласності. Радянська система виявилась нежит­тєздатною, оскільки суперечила універсальному закону необхід­ної різноманітності. «Тільки внутрішньо різноманітні системи, - зазначає етнолог Роман Кісь, - резистентні і метастабільні».

Однак, попри крах комуністичного режиму, не слід недооці­нювати спричинених ним спустошень - і в царині природних, матеріальних, і в царині людських, духовних ресурсів. Частково йому вдалося сформувати новий тип людини - людини, тоталь­но винародовленої, позбавленої зв'язків з довкіллям, відчуженої від будь-якої культури.

Слід врахувати, що в радянській системі, крім мовно-куль­турного винародовлення, спричиненого русифікацією, масова свідомість населення перебувала під постійним тиском маніпу- лятивної тоталітарної пропаганди. Повнота контролю над засо­бами масової інформації давала правлячій партії можливість створювати і впроваджувати в масову свідомість населення низ­ку офіційних міфів, призначенням яких була руйнація традицій­ної системи цінностей і нав'язування нового світогляду.

Нині ні для кого не є секретом, що потужною зброєю радян­ської пропаганди були облуда, брехня і підтасовки. У публіцисти­ці й гуманітарних науках фальшувалось значення не лише окре­мих слів, а й цілих лексичних шарів, і газети під назвою «Правда» тиражувались з єдиною метою - правду поховати.

Польському філософу Лешеку Колаковському вдалося точно сформулювати суть різниці між політичною брехнею, яка нерідко трапляється і в демократичному суспільстві, і брехнею тоталітарного режиму. І в демократичній країні, зазначає Лешек Колаковський, якийсь міністр може збрехати, але незалежно від того, чи ста­не його брехня явною, чи ні, різниця між правдою і фальшем залишається в силі. Натомість у тоталітарних країнах завдання політичної пропаганди полягає в тому, щоб «різниця між правдою і брехнею стерлася в умах громадян так, аби люди знали, що нале­жить говорити як політично правильне й забували про різницю, щоб можна було фальшувати історичну правду й таким чином не просто брехати, а нищити саму ідею правди в нормальному розу­мінні цього слова. Цієї мети не можна було досягти повністю, але розумове спустошення, викликане цією системою, було величез­не, особливо в Радянському Союзі».

Фальшування й маніпулятивні технології застосовувалися і до інтерпретації сфер мовного життя і міжмовних стосунків у багатонаціональному Радянському Союзі.

З великої облуди постала більшовицька мовна політика, ко­ли великий «демократ» і «ліберал» Ленін проголосив рівноправни­ми всі мови Російської імперії, в якій його партія захопила владу, і жодній з них не надав статусу державної, заявивши, що держав­на мова - це насильство. Зрештою, проголошена теза відповідала початковим намірам більшовиків поширити революцію на всю планету, знищити всі державні кордони і злити всі народи в єди­ний всесвітній Інтернаціонал.

Оскільки людство не схотіло «зливатися» й ідею комуністич­ного Інтернаціоналу відкинуло, більшовикам довелось обмежи­ти свій експеримент територією однієї шостої світового суходолу. На практиці побудова Інтернаціоналу в межах Російської імперії не могла означати нічого іншого, ніж продовження асиміляції, тобто уподібнення всіх народів, що входили до її складу, до наро­ду - засновника імперії.

Для знищення природного для людини відчуття належності до певної нації, усвідомлення внутрішньонаціональних зв'язків і національної солідарності та нав'язування замість цього інтерна­ціоналістського способу мислення і світосприйняття, радянська про­паганда постійно вживала щодо міжнаціональних відносин в СРСР один і той же набір риторичних фраз зі сфери лексики на позна­чення родинних і товариських стосунків, що апелювали до глибин­них структур свідомості, як-то: сім'я народів, народи-брати, друж­ба народів, єдина родина народів-братів, чуття єдиної родини тощо.

Поступовість змін в ідеологічних формулюваннях, які ви­значали відносини української і російської мов в УРСР, у зв'язку з наростанням асиміляційних процесів, можна простежити за текстами виступів радянських вождів.

На початку 1930-х років, після терористичного розгрому украї­нізації, спланований наступ на українську мову супроводжував­ся пропагандивною риторикою, яка акцентувала спорідненість, близькість української і російської мов та розмивала межі між ни­ми. Ця пропаганда виконувала роль ідеологічної бази репресив­ної кампанії нищення самобутніх рис української мови. Таврую­чи «буржуазно-націоналістичну суть шумськизму-хвильовизму», Сталін у 1933 році так визначав небезпеку ренесансу української культури: «Цей рух, що на його чолі стоїть усюди не комуністична інтелігенція, може подекуди набрати характеру боротьби за від­чуження української культури і громадськості від загальнорадян- ської культури і громадськості, характер боротьби проти «Моск­ви» взагалі, проти російської культури. Я не доводитиму, що така небезпека стає дедалі більш реальною на Україні».

У цей же час російський народ почав трактуватися в радян­ському новоязі як старший брат усіх інших народів Радянського Союзу. У відомому тості Сталіна на честь перемоги СРСР у другій світовій війні старшобратню роль російського народу було легіти­мізовано остаточно: «Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого Радянського народу і, перш за все, російського народу. Я п'ю, перш за все, за здоров'я російського народу тому, що він є найбільш видат­ною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу».

Опертя на російський націоналізм в радянській національній політиці продемонструвало і впровадження нового гімну, в якому акцентувалась об'єднавча місія Росії в багатонаціональному СРСР, замість Інтернаціоналу, який виконував в СРСР цю роль до 1944 р.

Подальша русифікація, якій сприяла демографічна ситуа­ція - зростання міського населення за рахунок сільського і по- щирення асиметричної двомовності, обов'язкової для українців і необов'язкової для росіян та представників інших націй на те­риторії УРСР, супроваджувалась новою агітаційною кампанією, призначеною для розмивання в масовій свідомості неросійських народів СРСР поняття «рідна мова».

Продемонструвавши шляхом сталінських «чисток», що че­кає кожного, хто вважає рідну мову основою своєї, іншої, ніж ро­сійська, і незалежної від неї ідентичності, радянське керівництво післясталінської доби змістило акценти у словесній риториці щодо сфери міжмовних відносин з агресивно-інвективних на за­спокійливо-ліберальні. Тепер, після сталінського вишколу, всі не­російські народи СРСР були готові «добровільно» вчити російсь­ку мову і вважати її «другою рідною мовою». Відповідне словесне оформлення процеси асиміляції дістали в 1961 р. у доповіді Мики­ти Хрущова на XXII з'їзді КПРС. «Не можна не відзначити, - ска­зав він у доповіді, - зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рід­ною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відно­син, прилучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».

Уже через десять років, у 1970-х роках, у попередню формулу Микити Хрущова про російську мову як «фактично другу рідну мову для народів СРСР», яку ці народи «добровільно вивчають», було внесено невелику, але істотну корективу - тепер російська мова проголошувалась рідною для українців по праву. Таке визна­чення ролі російської мови в УРСР впровадив В. Щербицький, який стверджував: «Сьогодні в процесі культурного будівниц­тва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці і яка ста­ла загальновизнаним засобом взаємного спілкування всіх націй і народностей СРСР» (курсив мій. - Л.М.).

Як свідчать деякі праці з національних питань, у другій поло­вині 1980-х років для характеристики національних процесів, що відбувалися в СРСР, почала впроваджуватись теза про «при­родну асиміляцію». Так, у виданій в 1987 році в Ташкенті книзі «Вопросы совершенствования национальных процессов в СССР» ствержувалось: «Уявляється, що справедливий підхід до явищ природної асиміляції є несумісним з нав'язуванням збереження самобутності навіть в тому випадку, коли це нав'язування здійс­нюється з найкращими, гуманістичними намірами, прагненням до того, щоб якісь етноси або їхні окремі частини не щезли з ет­нічної карти світу» (курсив мій. - Л.М.).

У подібних формулюваннях можна вбачати тенденцію до пе­реходу від ідеологеми «гармонійної двомовності» і російської мови як другої рідної мови до ідеологеми «природної асиміля­ції», тобто вживання російської як єдиної рідної мови не тільки для росіян, а й для неросійських народів. Можна, отже, говорити, що в завершальній фазі існування Радянського Союзу партійна верхівка вже готувала зникнення з етнічної карти світу тих на­родів СРСР, серед яких їй вдалося успішно реалізувати проект «гармонійної» двомовності із поступовим витісненням з ужитку рідної мови. На радянському новоязі така невтішна перспектива називалась «природною», а відтак «добровільною» асиміляцією.

Тривалі процеси асиміляції, розмивання поняття «рідна мо­ва» через пропаганду двох рідних мов сформували специфічну ментальність совєтизованого українця, в якій російське не усві­домлюється як інше, відокремлене від свого, українського. Іден­тичність таких людей розмита, зв'язки зі своєю культурою ос­лаблені, водночас і нашарована на неї російськомовна культура засвоюється поверхово. Цю особливість масової свідомості знач­ної частини українського населення зауважив Джеймс Мейс в од­ній зі своїх останніх статей «Україна як постгеноцидна держава». Виділяючи серед причин блокування будь-яких реальних реформ в Україні й таку, як «брак модерної європейської національної сві­домості серед більшості населення», політолог наводить такі дані: «... на рівні основної етнополітичної лояльності стабілізувалися 20-25 відсотків «совків» (радянські люди із залишковою носталь- тією за старим режимом), приблизно така ж кількість так званих щирих українців, які мають почуття до України, подібні до тих, що більшість французів-до Франції, або поляків-до Польщі. Реш­та населення без ніякої етнополітичної самоідентифікації, окрім, можливо, якогось невизначеного усвідомлення, що вони громадя­ни України, але без значних зв'язків з українською культурою».

Нашу національну недоформованість зраджує вже сам факт виокремлення з маси українців групи так званих щирих, або свідо­мих українців, яке в національно повноцінному середовищі спри­ймалося б не інакше як безсенсовне - абсурдно звучало б слово­сполучення свідомий поляк чи свідомий француз.

Щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї дер­жавним кордоном. Не менш важливо відділити українську куль­туру від російської в свідомості русифікованого населення. І тому, як на цьому вже неодноразово наголошувалось, не можна обме­жуватися введенням україномовної освіти, вона обов'язково має супроводжуватися домінуванням української мови в засобах ма­сової інформації. Мовна ситуація наших міст не зміниться, якщо ми й надалі обмежуватимемо впровадження української мови дидактично-навчальними методами, але нехтуватимемо україні­зацією інших сфер суспільного життя, передусім сферою розва­жальної й популярної культури.

■ Мовна політика в пострадянській Україні

Свого часу Євген Маланюк у відомому есеї «Малоросійство» окреслив маргінальну, роздвоєну між російською та українською етнічною ідентифікацією свідомість значної частини напівасимі- льованого в імперську культуру населення як тяжку національну хворобу, що й після відродження Української держави ще довго загрожуватиме національній незалежності. «Проблема україн­ського малоросійства є однією з найповажніших, якщо не цен­тральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою - проблемою Державності. - Писав Є. Маланюк. - Що більше: це й та проблема, що першою встане перед держав­ними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі триван­ня й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплано- вим завданням, а для самої державності - грізним мементо».

П'ятнадцять років, що минули з часу розпаду СРСР і утворен­ня Української держави підтвердили правоту Маланюкового пе­редбачення. Напівасимільований, змаргіналізований рівень ма­сової свідомості значної частини населення України становить найбільшу загрозу державній незалежності. Як зауважує етнолог Роман Кісь, зовнішнім показником розмитості й невизначеності національної ідентичності, недостатньої закоріненості національ­ного самоусвідомлення є вже навіть те, що мільйони етнічних українців самі себе називають іменем, накинутим їм сусідами, - «хохлами» і «хохлушками». В донецькій пресі це слово й утворення, похідні від нього, нерідко вживаються в саркастичному, відверто знущальному контексті. Наприклад, газета «Город» назвала уряд Юлії Тимошенко і форму правління у своїй країні «Хохлократия» (Газета «Город». - №8. - 25.02.05).

«Згадаймо,- зазначає Р.Кісь,- що виразна етнонаціональ- на ідентичність росіян у будь-якому українському місті, у тому числі і в змішаних українсько-російських сім'ях, є надійним запо­біжником їх етномарґіналізації: серед українських росіян є, як скрізь і всюди, марґінали соціяльні, проте практично немає етно- марґіналів».

Підкреслюючи, що майбутній цивілізаційний розвиток на­ції нині визначає місто, а не село, Р. Кісь констатує: «Якщо урбані­зацію ми розумітимемо не тільки вузько економічно або ж тіль­ки з погляду демографічної урбаністики, але й будемо підходити до цього процесу культурологічно, то мусимо наголосити на суто нашому «малоросійському» феномені: у нас усе ще урбанізація абсолютно тотожна етнічній марґіналізації та зросійщуванню».

Нинішню ситуацію ускладнює те, що поділ населення за мов­ною ознакою проходить всередині української нації. За демокра­тичної виборчої системи, коли владу обирає більшість, зросійще- ні міські агломерації Сходу приводять до керівних органів здена­ціоналізованих осіб з розмитою або й цілком проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Лео­нід Кучма, який переміг на виборах завдяки підтримці електо- рату східних областей, де знаходяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російсь­кого і російськомовного населення (за даними перепису 2001р. в Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській - 39% росіян, українців відповідно - 56,9% і 58%).

У постійному балансуванні між вимогами різновекторно спрямованих груп суспільства намагався догодити обом, дотри­муючись нездійсненного принципу «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі». Закономірним результатом такої політики стало зміцнен­ня найагресивнішої проросійськи орієнтованої і підтримуваної Росією частини регіональної еліти Сходу.

Характерно, що Л. Кучма в період свого президентства радо вітав інтенсивність подальшого винародовлення українців схід­них регіонів і пишався тим, що йому вдалося знизити їхній «кон­фліктний потенціал». «Етнографи вже давно відзначають, - чи­таємо в книзі Л. Кучми «Україна - не Росія», - що на сході України з'являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того ви­сокого рівня терпимості (стукаю по дереву!), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близь­ке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».

Звернімо увагу на те, що у колишнього президента України явище масової денаціоналізації українців не викликало жодного занепокоєння, його втішала терпимість двомовців, яка виключає можливість конфлікту на мовному ґрунті. Але що цікаво: Лео­нід Данилович вважає терпимість добром лише тоді, коли вона стосується українців, тоді як носіям російської культури двомов­ність і роздвоєння свідомості, за його ж твердженням, протипо­казані, пор.: «Ми не можемо та й не збираємось вимагати від гро­мадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Ра­зом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення ви­ключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості - взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизо­френією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уник­нути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював».

Як свідчать і висловлювання, і діяльність Л. Кучми на посту як прем'єр-міністра, так і президента, сам Леонід Данилович нале­жав до чи не найвиразніших з-поміж провідників пострадянсь­кої України носіїв провінційного малоросійства, роздвоєної іден­тичності, в якій українська етнічна самоідентифікація усвідом­люється як складова домінантної російської, причому складова меншовартісна, підпорядкована «вищій» за статусом російській.

В інагураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати перед­виборчі обіцянки і надати російській мові статус офіційної, од­нак внаслідок рішучого відпору з боку українських сил змуше­ний був відмовитися від своєї обіцянки.

Колишній радянський директор великого військового заво­ду в Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма до того, як посів пост прем'єр-міністра визначав у документах свою національну приналежність як росіянин, з українською на­цією він почав ідентифікувати себе тільки після приходу у вели­ку політику.

Невизначеність позиції Л. Кучми в українсько-російському мовно-культурному протистоянні супроводжувала весь період йо­го президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції ЗО серпня 1999 р. у м. Сімферополі Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною україн­ська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не по­винна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої ук­раїнізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне».

На Третьому Всесвітньому Форумі українців у серпні 2001 ро­ку Л. Кучма пообіцяв, що в Україні державною мовою буде тільки українська мова, однак восени того ж 2001 року виступив із зая­вою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але вслід за цим, після різкої критики в колах української громад­ськості, відмовився від своїх слів.

Але найповніше уявлення про світогляд Леоніда Даниловича і його ставлення до національних проблем дає згадувана вище йо­го книга «Україна - не Росія». Підписаний його ім'ям понад п'я- тистасторінковий фоліант «Україна - не Росія» насичено великим обсягом інформації з різних галузей знань, передусім гуманітар­них - історії, географії, культурології, етнографії, психології, со­ціології. Вагомість опрацювання теми, що висвітлює різноманітні аспекти взаємин нашої країни з Росією, засвідчує науковий ко­ментар до праці, який містить 134 позиції розлогого тексту обся­гом у 60 сторінок. Важко повірити, що авторство такої праці на­лежить кандидатові технічних наук, а не досвідченому філософу.

Однак у будь-якому разі - чи писав президент цю книгу сам, чи її авторство належить його вченим радникам - праця підписа­на ім'ям Л. Кучми, а це свідчить, що викладені в ній погляди він повністю поділяє.

Щоправда, текст монографії українського президента видає­ться доволі суперечливим. Він містить багато цікавих думок, під­тверджених цитатами з видатних авторів, з класичних і сучасних літературних творів. Чимало тверджень, висловлених у книжці, видаються цілком прийнятними. Наприклад, у розділі «Україна і російська мова» знаходимо ті ж аргументи, що до них постій­но вдаються свідомі українці, обстоюючи право української мови на державотворчу функцію, а саме: «Природні межі кожного наро­ду найбільш чітко визначає його мова. Вона зв'язує всі стани і всі землі розселення цього народу». Або: «Народ можна визнати існу­ючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей на­род, утримує і з'єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе». Або: «Українізація - це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості». Подібний ряд цитат можна продовжити. А проте загальна концеп­ція праці не може бути прийнятною для тих, кому дорога Україн­ська держава та її незалежність, оскільки уся справно вибудована софістика книги підпорядкована єдиній меті - спростувати тезу про колишню колоніальну залежність України від Росії і довес­ти, що Україна була не колонією Росії, а частиною метрополії.

Зазначена теза ґрунтується на підставі активної участі укра­їнців і в завойовницьких війнах, які провадила Російська імпе­рія, і в створенні так званої загальноімперської культури. Так, перераховуючи фельдмаршалів, генералів та адміралів українсь­кого походження, що служили в царській армії, Л. Кучма пише: «Ці полководці належать і Росії, і Україні. І не тільки полководці. Мова йде про тисячі й тисячі імен у всіх сферах історії та культу­ри, духовної та матеріальної, - імен, без яких Україна залишиться неприпустимо бідною. Впевнений, що ми утримаємось від того, щоб обікрасти самих себе. А таке може статися в тому разі, якщо ми виявимся настільки божевільними, що станемо наполягати на нашому колишньому колоніальному статусі».

Уся загальноімперська культура, доводить Л. Кучма (а він ви­значає у передмові жанр своєї праці як «книга-пояснення»), ство­рювалась спільно, зусиллями і росіян, і українців, а відтак культуру України не можна трактувати як самостійний, окремий від загаль­ноімперської цивілізації феномен. Зазначену ідею активно пропа­гує в сучасній культурології відомий філософ Мирослав Попович, і саме на його праці найбільше посилається Леонід Данилович, розглядаючи українсько-російські взаємини у сфері культури. «Для мене дуже важливо, - пише президент, - який практичний висновок робить Мирослав Попович з того факту, що загальноім­перська культура створювалася за величезної участі України. От цей, на перший погляд парадоксальний, висновок: «Для України відродження неможливе без асиміляції загальноімперської куль­тури. Це означає, що російська культура і культурна історія завж­ди будуть тісно пов'язані з культурою та історією українською».

Оскільки фактор мови є визначальним для розрізнення на­ціональних культур, Мирослав Попович, на концепцію якого спирається Леонід Кучма, пропонує відмовитися від мовного чинника у визначенні меж української культури. У багатьох своїх працях, зокрема у «Нарисі історії української культури» філософ наполягає на необхідності відносити до української культури, чи, за його дефініцією, культури України і твори, написані українсь­кою мовою, і твори, написані російською мовою.

Доволі сумнівну характеристику дав М. Попович Тарасові Шевченку, назвавши його «професійним інтелігентом Російської імперії», «російськомовним українським інтелігентом». Якщо врахувати, що поет не за власним бажанням провів більшу части­ну життя за межами України - у Петербурзі і в російському війсь­ку в Казахстані, то його вимушена російськомовність аж ніяк не може бути потрактована як добровільний вибір мови спілку­вання, пізньої прозової творчості та щоденника.

Концепцію М. Поповича керується і праця «Україна - не Ро­сія», де до української літератури віднесено не тільки всю твор­чість двомовних письменників XIX століття, таких як Пантелей­мон Куліш, Марко Вовчок, Євген Гребінка, Данило Мордовцев, Олексій Стороженко, Михайло Старицький та ін., а й висловле­но пропозицію вважати належними до української літератури і твори, написані по-російськи росіянами - письменниками укра­їнського походження і на українську тематику - тобто твори На- рєжного, Погорєльського, Данилевського, Софії Закревської, Ієро- німа Ясинського, Короленка і так далі».

Ба більше, російськомовність письменників XIX століття ук­раїнський президент трактує як запоруку «наших особливих від­носин з російською мовою», «нашим мостом до російської мови». Цитований вище фрагмент продовжує таке твердження:

«Але якою б не була відповідь на це питання, у нас уже є непід­владний зруйнуванню міст до російської мови. Це російська твор­чість Шевченка. Навіть якби не було нічого іншого - ні близької до російської староукраїнської літературної мови XVIII століття, ні Сковороди, ні Григоровича-Барського, ні Гоголя, ні праць на­ших класичних істориків і етнографів, ні західноукраїнського «язычия», ні навіть нинішньої мовної ситуації в Україні, російсь­ка творчість Шевченка одна стала б запорукою наших особливих відносин з російською мовою, нашим мостом до російської мови. Скористатися таким мостом чи ні, кожен українець вирішить для себе сам, ніякої «обязаловки» тут бути не може. Але можливість така надана всім - російська мова завжди буде в нас одним з най­важливіших шкільних предметів, російська мова ніколи не повин­на відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю».

Дивно читати ці твердження у книзі, автор якої виявляє настіль­ки широку ерудицію, що вільно оперує прізвищами й таких мало відомих письменників XIX століття, як Погорєльський та Ієронім Ясинський, а водночас наче забув про відомі кожному школяреві Валуєвський циркуляр і Емський указ, які й будували для україн­ців «міст» до російської мови. Адже через заборони української мови, через імперську «обязаловку» писати й друкувати твори тільки загальноімперською мовою й постала ота російськомов­на спадщина українських письменників, з приводу кваліфікації якої дискутують сучасні українські філософи й літературознавці.

Стосовно минулих епох проблема, безперечно, існує. Але в да­ному разі цікаво інше, а саме те, що український президент за по­радою наших філософів пропонує українцям самим, «без обяза­ловки» вирішити, чи скористатися їм мостом до російської мови. Точно так він пропонував їм у одному із своїх виступів самим «зрозуміти, що знання української мови їм необхідне».

Таким чином, Л. Кучма усунувся від спроб розв'язати конф­ліктну мовну ситуацію країни, демонструючи позірну зовнішню безсторонність і об'єктивність. Проте насправді таку позицію не можна вважати ні державницькою, ні демократичною. Відомо, Що дотримання принципу культурної рівноправності у постколо- ніальних країнах використовується, як правило, з метою закріп­лення панівного становища колишньої загальноімперської мови, тому на ньому наполягають передусім носії імперської мови, куль­тури й ідентичності.

Позиція невтручання в процеси мовно-культурного розвит­ку країни, якої дотримувався колишній президент і його оточен­ня, призвела до майже цілковитої гегемонії Росії в такій страте­гічно важливій для національної безпеки сфері, як засоби масо­вої інформації і масова культура. Замість того, щоб посилити комунікативну потужність української мови, а саме цей чинник вирішує долю мови в конфліктній ситуації білінгвізму, що її має­мо в пострадянській Україні, Л. Кучма сприяв надзвичайному зміцненню й употужненню впливу російської мови й культури в країні, населення якої обрало його президентом, цілком мож­ливо, не без втручання Москви у виборчий процес.

У зв'язку з цим видається швидше фарисейством та подиву гідна безпорадність, що її демонструє автор книги «Україна - не Ро­сія», коли визнає майже безальтернативне панування російської мо­ви в інформаційно-культурному просторі України. «Торжествуюча в ефірі, на касетах і дисках російськомовна попса (у її багатоголоссі гідно представлені колишні кияни), - пише Л. Кучма, - регулярні «рейтингові» московські телепрограми і серіали, московські товсті щотижневі газети з місцевими додатками, глянсові журнали про «шикарне життя» і «про це», розливане море дамських романів, се­рійних детективів і якихось фантазій про друїдів на космольотах - усе це створює таку стійку інформаційно-ідейну єдність усього пост­радянського населення, такий новий універсалізм, про який Суслов із Брежнєвим не могли навіть мріяти. Чи легко на цьому культурно­му тлі вести капітальний ремонт нашої національної культури?».

Але від кого залежить «капітальний ремонт» української куль­тури, як не від президента? Та й чи варто вживати дефініцію «ка­пітальний ремонт» щодо достатньо багатої й сильної культури, створеної українською мовою, яка пережила всі утиски і сформу­вала розвинений загальнонаціональний стандарт, здатний вико­нувати всі функції, належні державній мові. Не про ремонт своєї культури випадало б вести мову українському президентові, а про її захист на власній території від експансії сильніших куль­тур, передусім російської, про збереження панівних позицій якої в Україні добре дбають у Кремлі.

Та й як повірити у щирість уболівань президента з приво­ду руйнації національного інформаційно-культурного просто­ру, якщо він дозволяв своїм урядовцям обкладати чи не найви­щим у світі податком українське книговидання, позбавляючи українську книжку спроможності конкурувати з російською, схвалив, попри протести інтелігенції, дискримінаційний щодо державної мови законопроект ратифікації «Європейської хартії меншинних і регіональних мов», критикував і цим призупиняв прийняте 14 квітня 2004 року і без того запізніле рішення Націо­нальної ради України з питань телебачення і радіомовлення «Про виконання законодавства України щодо мови телерадіопередач і програм», що було спробою примусити керівників телерадіоор- ганізацій виконувати 10-ту статтю Конституції України?

Ці та багато інших прикладів конкретних дій Кучми та його оточення в царині державної мовної політики засвідчують аж ні­як не «центристську» нормалізацію мовної ситуації в добу його президентства, як кваліфікує її політолог Володимир Кулик, хоча в його огляді практичної «нормалізації» мовних проблем кіль­кість наведених дискримінаційних щодо української мови фак­тів у пострадянській Україні значно перевищує рівень «нормаль­ності». Щоправда, політолог констатує в підсумку те, що в Україні за час незалежності «не використано нагоди опанування й дедалі активного вживання української мови переважною більшістю громадян», що було б «важливим ресурсом постімперської еман­сипації та модернізації». «Це обернулося, - пише Володимир Ку­лик, - консервуванням радянської й/або засвоєнням нової росій­ської культури, а отже, помітним впливом відбитих у них ідеоло­гій, що ставлять позаімперське буття України під сумнів і таким чином сприяють дезорієнтації й аномії в суспільстві».

Такі невтішні підсумки політологічного аналізу мовної си­туації швидше дають підстави характеризувати період прези­дентства Л. Кучми не як «плавний мовний перехід від імперської окраїни до незалежної держави», а як плавний перехід у зворот­ному напрямкові - від незалежної держави до імперської окраїни. Саме в цей період було затоптано початки розвитку розгалуже­ної мережі україномовних газет і журналів, телевізійних філь­мів і серіалів, україномовної адаптації зарубіжної телепродукції, рок-культури - всі ті обнадійливі тенденції перших років неза­лежності, що відкривали перспективи становлення українського урбанізму, формування живих спілкувальних україномовних се­редовищ у русифікованих містах.

Теорії спільної участі двох «братніх» народів в імперських за­воюваннях, українсько-російської мовно-культурної «взаємної асиміляції» та «інтеграції» виправдовували байдужість режиму Кучми до справи утвердження української мови в статусі держав­ної, вони виконують у пострадянській Україні ту ж роль ідео­логічного виправдання процесів русифікації, яку в радянський період виконувала теза про «гармонійну» російсько-українську двомовність. В реальності ж потужний інтерференційний вплив російської мови на українську призводить до стихійного розми­вання норм української літературної мови, спричиняє появу змі­шаних українсько-російських форм мовлення, відомих під наз­вою суржик, який є специфічним різновидом піджинів і креолів колоніальних країн. Як і останні, суржик належить до редукова­них змішаних форм мовлення, що слугує отим «мостом», через який українська людність (зокрема урбанізовані селяни) перехо­дить до російської мови.

Кучмі не вдалося утвердити державний статус російської мо­ви де юре, як він обіцяв у своїй інавгураційній промові, але за ро­ки свого президентства він утвердив її в цьому статусі де факто. Як слушно зазначає політолог Олег Гринів, 10-та стаття Консти­туції таки діє, але тільки в третій своїй частині: «В Україні гаран­туються вільний розвиток, використання і захист російської, ін­ших мов національних меншин України».

Значне загострення російсько-українського мовного протисто­яння спровокувало використання групою проросійських політи­ків у своїх інтересах «Європейської хартії регіональних або міно- ритарних мов» (European Charter for Regional or Minority Languages).

Як відомо, Європейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можли­вості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує.

Незважаючи на це, законопроект про ратифікацію Хар­тії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 р., група депутатів підготувала у варіанті, найбільш вигід­ному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребуються захисту. В проекті пропонувалось надати пра­ва, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно- територіальних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згід­но з цим проектом, російська мова може претендувати на ста­тус, рівний державній, у 16-ти з 24-ти областей України, а також у Криму, Києві й Севастополі.

24 грудня 1999 р. цей проект ратифікації «Європейськоїхартій регіональних або міноритарних мов» під головуванням Олексан­дра Ткаченка був прийнятий Верховною Радою України. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов'язання як неконституційні, відмінивши таким чином ратифікацію Хар­тії у затвердженому Верховною Радою варіанті.

Але в грудні 2002 р. той же законопроект про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради сам Кучма. 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала «Європейську хартію ре­гіональних або міноритарних мов». Згідно з прийнятим докумен­том, положення Хартії будуть застосовуватись до мов таких на­ціональних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької і угорської.

Всупереч меті Хартії, спрямованої на захист загрожених ре­гіональних мов, які мають обмежену кількість носіїв, Закон Ук­раїни «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» не згадує про такі мови, як вірменська, кримча- цька, караїмська, ромська, носії яких традиційно живуть на тери­торії України.

В Законі України, яким ратифіковано Хартію, до переліку мов, що потребують спеціального захисту, внесено також росій­ську мову, хоча вона не є «загроженою», широко і безперешкодно використовується в межах всієї України.

Посилаючись на цей закон, всупереч 1-й статті Конституції України, ряд місцевих органів самоврядування надали російській мові статусу регіональної, хоча ні Закон, ні Хартія не мають поло­жень, які регулюють статус мов. У травні 2006 року Міністерство юстиції України оприлюднило юридичний висновок про пору­шення місцевими органами самоврядування статей 10,19 92 та 144 Конституції України. Посилання на Хартію кваліфіковано як не­коректне, таке, що суперечить об'єкту та цілям даного документа.

Рішення місцевих органів самоврядування щодо надання ро­сійській мові статусу регіональної було опротестовано органами Прокуратури України. Розгляд відповідних позовів щодо неза­конності цих рішень триває в судах України, які вже задовольни­ли кілька з них.

Таким чином, для врегулювання конфліктної ситуації необ­хідно привести Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин» у відпо­відність з об'єктом та цілями Хартії у її автентичній редакції.

Реальний стан речей засвідчує, що в Україні фактично дискри­міновано не мови національних меншин, а мову титульної нації, що не може не створювати напруги у суспільстві.

На жаль, надії, які покладала вся свідома частина соціуму на провідників Помаранчевої революції, сподіваючись, що після її перемоги державна мова нарешті отримає довгоочікуваний за­хист і підтримку, поки що не справдились.

Уряд, який очолив В. Янукович, продовжив проросійський напрям політичного розвитку країни, властивий останнім рокам президентства Л. Кучми. Так, віце-президент з гуманітарної політи­ки Дмитро Табачник оголосив головним стратегічним завданням новоствореного уряду вступ до ЄЕП та орієнтацію на Росію і такі середньоазійські країни пострадянського простору, як Казахстан і Узбекистан. Характерно, що обрання саме цих країн за зовніш­ньополітичних орієнтир для України Д. Табачник пояснив в інтер­в'ю «Российским вестям» тим, що режими Карімова і Назарбаева виявили готовність «выполнять конституционную обязанность по защите национальной государственности от внешних посяга­тельств и от внутренних мятежников. В отличие от Украины и Грузии, в Казахстане и Узбекистане отказались играть по амери­канским правилам и без борьбы отдавать власть назначенным Вашингтоном «демократам».

Дмитро Табачник не приховував й головної мети своєї гу­манітарної політики, яку він вбачає в подальшій русифікації й витісненні української мови з тієї єдиної сфери суспільного ясиття, де українізація за роки незалежності досягла певних ус­піхів - зі сфери освіти. В інтерв'ю, яке Д. Табачник дав відомому українофобові Олесю Бузині, високий посадовець відверто зая­вив, що «нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто бо­ится конкуренции во всем».

Гуманітарна політика, яку планував провадити віце-прем'єр, базувався на тій же ідеології, що визначала політику Л. Кучми. Низка змін і в мовному законодавстві, і в освітній сфері, які обі­цяв запровадити віце-прем'єр, зумовлена його переконанням у необхідності переорієнтувати освіту з національної на проро- сійську. З цією метою Д. Табачник збирався впровадити в шкіль­ну програму курс «Литературное наследие Украины», куди вве­дуть вивчення мовою оригіналу не тільки російськомовні твори Шевченка і прозу Гоголя, а й твори К. Паустовського, М. Булгако­ва, В. Короленка, М. Волошина. Таким чином, українські діти вивчатимуть «двомовну українську культуру», згідно з унікаль­ним в своєму роді визначенням О. Бузини, за «Білою гвардією» М. Булгакова, де українські діячі доби визвольних змагань зобра­жені жалюгідними нікчемами. Д. Табачник збирався перегляну­ти й виправити також підручники з історії, що, на його думку, ма­ють керуватися інтернаціональною ідеєю нерозривної дружби українського і російського народів і переконувати школярів у то­му, що «успіхи Російської імперії були продуктом спільної полі­тичної творчості двох народів - українського і російського».

Показово, що Д. Табачник настільки переконаний у перемо­зі проросійських сил в Україні, що навіть не вважає за потрібне прикривати свій проект остаточного зросійщення України пус­топорожньою риторикою про толерантність і переваги двомов­ності, як це було властиво і йому, і іншим ідеологам режиму Куч­ми ще кілька років тому. Задекларований Д. Табачником план по­вернення України в зону євразійської цивілізації чітко й недвоз­начно виявив антиукраїнську сутність мовно-культурної полі­тики режиму Кучми, яку збирався продовжити уряд Януковича.

■ Мовна ситуація України

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територі­альних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поши­реності кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужності мов. Перший - по­казник демографічної потужності, який визначається за кількіс­тю носіїв певної мови стосовно загальної кількості населення те­риторії, що досліджується. Другий показник комунікативної по­тужності мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особ­ливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні і нерівноважні. За рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однако­во сильну комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове. Нерівноважна мовна ситуація спостерігається в країнах Західної Африки. Тут місцеві мови переважають за показ­ником демографічної потужності, але поступаються європейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н. Б. Мєчковська, «ко­мунікативний фактор у долях мов є настільки важливим, що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу, який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, мог­ли поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак збільшим набором комунікативних функцій і сфер використання, Що з часом змінило й чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови, на користь комунікативного лідера».

Як приклад Н.Мєчковська наводить історію поширення мови суахілі, яка на початку XX ст. була рідною всього для 2 мільйонів населення Східного узбережжя Центральної Африки, тоді як нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно 35-50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на Філіпінах, де за­гальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не найчисель- ніших етносів - відповідно індонезійська і тагалійська.

Специфіку мовної ситуації України становить поширення на її території двох мов - української і російської, а її деформова- ність полягає в тому, що співвідношення носіїв української і ро­сійської мов не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території.

Так, за даними всеукраїнського опитування Інституту соціо­логії НАН України в 2005 році українську мову вважали рідною 64,3% населення, російську - 34,1%, іншу - 1,5%. При цьому, згідно з даними останнього перепису населення України в 2001 ро­ці, українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тисячі, що становить 77,8% від загальної кількості населення України, а росіян - 8 млн. 334 тисячі, що складає 17,3%.

Для абсолютної більшості росіян рідною лишається своя мо­ва, українську назвали рідною лише 3,8% росіян. Серед українців 85,2% назвали рідною українську мову, а 14,8% вважають рідною російську. Щоправда, слід зазначити, що процес денаціоналіза­ції українців в незалежній Україні зупинився. Попередні пере­писи населення фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з пе­реписом 1959 р„ кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970 р. - 85,7%, у 1989 - 81,1%.

Виявлення мовних характеристик груп національних мен­шин за результатами перепису 2001 р. показало, що у функції мо­ви міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українсь­ка, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих самих групах відповід­но 17,5%, 13,4%, 4,8%, 5,0%.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенден­цію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Ук­раїні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% - російську.

Демографічну потужність української і російської мов у се­редньому по Україні можна визначити на підставі двох всеукраїн­ських соціологічних опитувань, метою яких було визначення ви­бору мови спілкування з боку респондентів. Одне з них - опиту­вання, яке провадив Київський міжнародний інститут соціології методом інтерв'ю впродовж 1991 - 2003 рр., передбачало вибір респондентами мови усного спілкування. Тест, призначений для іншого опитування, проведеного Інститутом соціології НАН Ук­раїни впродовж 1993 - 2001 років, був побудований на виборі мови анкети, яку заповнював респондент.

Опитування КМІСу дало такі результати: на кінець 2003 р. поширеність української та російської мов на території України перебувала у співвідношенні 47% до 53%. Опитування Інституту соціології НАН України, яке, на відміну від попереднього, дослі­джувало мовні характеристики населення в одній сфері спілку­вання, а саме - родинній, отримало такі показники: на січень 2005 р. 41,8% дорослого населення України використовували в сі­мейному спілкуванні переважно українську мову, 36,4% - пере­важно російську і 21,6% використовували обидві мови - або укра­їнську, або російську залежно від обставин.

Інші мови вживаються в Україні обмежено і, за винятком дея­ких регіонів, передусім південних, майже не впливають на загальну ситуацію. За даними 2005 р. іншими мовами (не українською і не ро­сійською) користуються в родинному спілкуванні лише 0,2%.

Таким чином, за кількісними показниками поширення укра­їнської та російської мов на території України її мовну ситуацію

можна визначити як рівноважну - обидві мови мають приблиз­но однакову демографічну потужність. Однак така оцінка може бути прийнятною лише в тому випадку, якщо виходити з серед- ньостатистичних даних. Регіональна специфіка поширеності ук­раїнської та російської мов виявляє територіальну незсинхроні- зованість мовного розвитку країни. У західних областях перевагу має українська мова, у східних і південних - російська. Централь­ні регіони слід характеризувати як перехідну зону, визначальною рисою якої є поширення українсько-російського білінгвізму та мішаних форм мовлення.

Тест, побудований на виборі мови анкети, який використову­вали соціологи Інституту соціології НАН України, показав, що жителі східного і південного регіонів віддали суцільну перевагу російській мові, а жителі заходу країни, за незначним винятком, - українській. В центральному регіоні дві третини учасників опи­тування обрали україномовні анкети, третина - її російськомов­ний варіант.

Як зазначено у підсумках дослідження в 2001 році, «Рідна мо­ва і ще більшою мірою мова сімейного спілкування не збігають­ся з національної самоідентифікацією респондентів, як правило, у двох регіонах країни - південному та східному. Такі значні роз­біжності не є типовими для жителів центрального регіону і надто рідко зустрічаються на заході України. У західному регіоні функ­ціонує переважно українська мова, а білінгвізм порівняно з інши­ми регіонами поширений невідчутно: тільки 14,2% респондентів використовують у сімейному спілкуванні і російську і українську мови. Порівняно рідко вдаються до обох мов і жителі півдня Укра­їни (21,9%): тут у більшості родин удома розмовляють російсь­кою мовою. Найбільше білінгвізм розвинений у центральному та східному регіонах країни, проте у першому випадку він поєдну­ється переважно з українськомовною сферою домашнього спіл­кування, а в другому - з використанням у сім'ї російської мови».

Дослідження засвідчує значні розбіжності у використанні української і російської мов залежно від типу населеного пункту. Найбільшу прихильність до української мови виявляють сільсь­кі мешканці, вони ж найчастіше використовують н у сімейному спілкуванні. Щодо міського населення, то тут спостерігається та­ка закономірність: чим більше місто, тим менше його мешкан­ців визнає українську мову рідною і ще менше використовують її в сімейному спілкуванні. Так, в середньому по Україні 84,3% мешканців сіл вважають рідною українську мову і 68,1% спілку­ються нею в сім'ї, у невеликому місті відповідне співвідношення становить 55,6% і 30,6%, у великому місті - 39,5% і 14,9%. Частка населення, що визначає себе як ситуативних двомовців становить 18,9% у селі, 30,1% у невеликому місті і 24,4% у великому місті.

Значні відмінності від мешканців інших великих міст вияв­ляють у національно-мовній ідентифікації кияни. Тут спостеріга­ється значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають українську рідною мовою (62,2%), а за ознакою «мова спілкування у сім'ї» лише показник українськомовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6%), водночас показник російськомовного спілкуван­ня в сім'ї значно нижчий від середньостатистичного (30,0%), але вдвічі порівняно з середньостатистичним зростає група двомовців (54,4%). Загалом у Києві білінгвізм у сімейному спілкуванні по­ширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 рази частіше, ніж у великих містах, і в 1,8 раза частіше, ніж у малих.

Наслідки русифікації українців в колишній СРСР через си­стему освіти, зокрема вищої, засвідчує розподіл україномовної і російськомовної частин населення за показником «освіта». Як зазначено в дослідженні, «чим вищим є рівень освіти респон­дентів, тим рідше вони ідентифікують себе як українців, нази­вають українську мову рідною і застосовують ЇЇ як мову повся­кденного спілкування у сім'ї» . Так, частка осіб з початковою і неповною середньою освітою, які називають рідною українсь­ку мову, становить 67,9%, в групі осіб з середньою загальною освітою цей показник знижується до 60,9%, з середньою спеці­альною - до 56,5%, з незакінченою вищою - до 44,7%, з вищою - до 37,6%. Аналогічно зменшується за цим показником частка тих, хто спілкується в сім'ї тільки українською. Для осіб з почат­ковою і неповною середньою освітою цей показник становить 47,1%, з середньою загальною освітою - 36,4%, з середньою спе­ціальною - 30,3%, з незакінченою вищою - 13,2%, з вищою - 20,4%.

До завдань розглядуваного соціологічного дослідження вхо­дило й виявлення ставлення респондентів до необхідності надан­ня російській мові статусу офіційної. Порівняльні результати опи­тування за роками показали повільне, але невпинне скорочення групи тих, хто підтримує надання російській мові відповідного статусу. Натомість зменшується частка опонентів цієї акції, а та­кож тих, хто не вирішив, чи необхідний російській мові статус офіційної. Так, якщо у 1995 р. відповідну акцію не підтримува­ли 32,6% учасників опитування, то у 2001 р. їхня частка зросла до 36,0%. Відповідно скоротилися з 52,0% до 47,4% відносні роз­міри контингенту прихильників цієї акції. За даними опитуван­ня у 2005 році підтримали потребу надання російській мові ста­тусу офіційної 48,6% населення України, не підтримали - 34,4%, Не визначились з відповіддю - 16,8%.

За результатами опитування 2001 року І. Прибиткова дає та­ку характеристику трьох груп респондентів, що розподіляються за показником ставлення до необхідності надання російській мо­ві статусу офіційної:

«До «групи підтримки» офіційного статусу російської мови входять насамперед жителі великих міст віком 30-54 років, котрі мають освіту не нижчу середньої спеціальної. Це, здебільшого, етнічні росіяни, які живуть у південному та східному регіонах країни. До них схильні приєднатися і представники інших етніч­них груп. Необхідність надання російській мові статусу офіцій­ної в Україні підтримують, як правило, респонденти, котрі нази­вають російську мову рідною і використовують її в сімейному спілкуванні як безальтернативну. Утім, і представники інших ет­нічних груп, і особи, що використовують і російську, і українсь­ку мови залежно від обставин, схильні підтримати вищий, хоча й цілковито непояснюваний статус російської мови.

Наданню російській мові статусу офіційної найголосніше каже «ні» молодь віком до ЗО років, що має освіту не вищу за се­редню, і мешкає, як правило, в сільській місцевості західного регіону або в столиці. Це переважно українці, котрі називають українську рідною мовою і використовують її, і тільки її, у сімей­ному спілкуванні. Кожен третій з їх числа - білінгв, тоді як серед прихильників надання російській мові статусу офіційної ті, хто розмовляє залежно від обставин і російською, і українською, ста­новлять майже половину.

Контингент тих, хто «не приєднався» ані до прихильників, ані до противників надання російській мові статусу офіційної в Україні, складається переважно з осіб похилого віку, тих, кому «понад п'ятдесят», хто має початкову або неповну середню освіту. Це здебільшого сільські жителі з центрального регіону України, котрі називають себе українцями, а українську мову рідною. З ни­ми солідаризуються й представники інших етнічних груп, які ви­користовують у сімейному спілкуванні рідну мову поряд із росій­ською або українською».

Динаміка розвитку двомовної ситуації в незалежній Україні, яку виявило соціологічне опитування КМІСу, характеризується незначним збільшенням частки українців, що спілкуються рід­ною мовою. Упродовж 12 років (з 1991 до 2003 рр.) вона збільши­лась менше, ніж на 4 %. У 1991-1994 рр. частка українців, які у спілкуванні надають перевагу українській мові, становила 41,2% дорослого населення України, в період 2000-2003 рр. вона зросла до 45,4%. Відтак українська мова лишається мовою неповного етнічного поширення.

■ Дві мови в Україні - конфлікт чи мирне співіснування?

Наявність областей, де населення повсюдно вживає укра­їнську мову, й областей, де майже всуціль говорять російською, з перехідною двомовною зоною між ними, поширення білінгвів, які залежно від сфер спілкування і мови співрозмовника пере­ходять від української мови до російської і навпаки, створюють оманливе враження рівноваги, збалансованості мовної ситуації України. У безконфліктності українсько-російських міжмовних відносин на території України впевнені не тільки пересічні гро­мадяни. Таке переконання властиве й частині наукової еліти. Ха­рактерним є, наприклад, погляд на мовні проблеми кандидата філософських наук Віктора Пироженка, висловлений в журналі «Віче» (2003, №4, с.50): «Власне, аналіз практики застосування мов свідчить, що мовної проблеми як такої в Україні немає. Практич­но все населення України розуміє дві найпоширеніші в країні мови - російську і українську. Ситуація, що склалася на момент набуття Україною незалежності, в принципі могла б вважатися оптимальною: все населення знає, так чи інакше, дві мови, проте кожен розмовляє тією, якою йому зручно, повністю при цьому розуміючи свого іншомовного співрозмовника».

На популярності таких поглядів позначається властива ма­совій свідомості ідеалізація двомовності, на яку вплинула й ак­тивно пропагована в радянський період теза про «гармонійність» російсько-української двомовності. Проте позитивним явищем двомовність може бути лише на індивідуальному рівні. Натомість подібна настанова у вирішенні конфліктів двомовного суспіль­ства містить внутрішню суперечність, що робить неможливим її практичне застосування у мовній політиці. Вживання двох мов у масовій комунікації завжди є надлишковим, кожне суспільство стихійно тяжіє до одномовності. Міжособистісне спілкування різними мовами, навіть у випадках комунікації білінгвів, усклад­нює або й цілком виключає порозуміння. Тому двомовність веде до витіснення із сфер комунікації тієї мови, яка перебуває у слаб­шій позиції.

«Цілковита двомовність, - пише автор книжки «Смерть ір­ландської мови» Р.Гіндлі, - усуває будь-яку потребу в слабшій мо­ві, яка належить після цього науковцям, духівництву чи якійсь іншій специфічній соціальній групі, але не всьому соціальному спектрові і ніколи не представляє більшості у відкритому това­ристві звичайних рядових людей. На запитання «Навіщо вона?» майже неможливо відповісти, коли не залишається людей, спіл­кування з якими можливе тільки «старою» мовою. Функціональ­ний утилітаризм бере гору над «романтичним ідеалізмом».

Сформована російськомовна атмосфера наших міст поро­джує ефект мовного диктату середовища. Адже згідно із законом соціалізації «жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює ос­танню на всіх стадіях життєвого циклу». Урбаністичне середо­вище зросійщених міст України створює психологічно комфорт­ні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного довкілля. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфе­ра наших міст зробила російську мовою пристосування, а укра­їнську мовою протистояння.

Підвладність українців диктатові російськомовного урбані­стичного середовища, втрата на масовому рівні такої важливої для збереження рідної мови риси, як мовна стійкість, засвідчують ре­зультати проведеного серед студентів і старшокласників м. Києва опитування, спрямованого на виявлення специфіки мовної пове­дінки молоді у неформальних ситуаціях міського спілкування.

Аналіз відповідей на запитання, якою мовою респондент від­повідає, якщо до нього в транспорті, магазині, на вулиці зверта­ються українською мовою і, відповідно, якою дає відповідь при звертанні російською мовою, показав кардинальну відмінність між мовною поведінкою українців і росіян.

83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською.

Водночас при звертанні російською абсолютна більшість укра­їнської молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування.

Росіян ж характеризує стабільна одномовність. Вони відпові­дають російською і тоді, коли до них звертаються по-російськи, і тоді, коли звертаються по-українськи (відповідно 98,2% і 95,3%).

Наведені дані дають підстави кваліфікувати українсько-росій­ську двомовність м. Києва як асиметричну, оскільки активне во­лодіння обома мовами властиве переважно українцям, тоді як аб­солютна більшість росіян надає перевагу вживанню однієї мови.

Наслідком мовно-культурної асиміляції є послаблення в ук­раїнському соціумі до критичної межі почуття національної згуртованості, солідарності. Водночас саме цей чинник нале­жить до визначальних у процесах національного відродження. Видатний український лінгвіст Орест Ткаченко в ієрархії чинни­ків, що формують мовну стійкість народу і його здатність про­тистояти мовно-культурній асиміляції з боку іншої держави, ставить чинник національної солідарності на друге місце після чинника збереження національної традиції (історичної пам'яті), на базі якого і розвивається колективне почуття національної свідомості й національної солідарності, що, в свою чергу, сприяє розвиткові третього чинника - національної культури (духов­ної і матеріальної), а як завершальний постає й четвертий чин­ник - національний мир і співробітництво з іншими народами, насамперед сусідніми.

«У свою чергу, - продовжує О. Ткаченко, - внаслідок мовно­го самоствердження народу, яке передбачає і появу національної держави, мова стає: 1) загальнонаціональною, тобто властивою всім верствам відповідного народу, як у селі, так і в місті; 2) за­гальнодержавною, тобто використовуваною не лише її носіями, а й усіма іншими етносами або національними меншинами його держави як загальнодержавна мова і як засіб міжнаціонального спілкування; 3) універсальною, тобто такою, що обслуговує геть усі потреби населення даної національної держави і її мешканців; 4) усталеною остаточно в своїх основах, тобто повністю нормалі­зованою на всіх рівнях як літературна мова і відновленою в усій безперервності своєї зафіксованої традиції, якщо протягом її іс­торії їй заподіяно порушення з боку чужої держави чи чужих дер­жав, які підкорили народ, носія відповідної мови» .

Варто нагадати, що в конфліктах на мовному ґрунті, які то­чаться, зрозуміло, не між самими мовами, а між їхніми носіями, більше шансів на перемогу мають агресивніші, наполегливіші й краще організовані. Якщо до того ж вони отримують могутню підтримку з боку сусідньої держави, що має тривалий історич­ний досвід територіальної експансії зі «збиранням земель», супро­воджуваної нав'язуванням своєї мови, то опоненти можуть здо­лати небезпеку мовно-культурного поглинання своєї нації, якщо протиставлять не меншу твердість і наполегливість у відстоюван­ні прав своєї мови.

Складність розширення функцій української мови в сучасних умовах полягає в тому, що сфера приватного побутового спілку­вання не підлягає регламентації з боку держави. Адміністративне втручання в ці сфери можливе тільки в тоталітарних країнах, як це було, наприклад, за франкістського режиму в Іспанії, коли вжи­вання мов національних меншин у приватному житті вважалось порушенням закону і підлягало покаранню.

У демократичних країнах, де права й вільності особи є засад- ничими принципами державного устрою, якісь обмеження і рег­ламентації щодо вибору мови спілкування у приватних і нефор­мальних контактах людина сприймає як зазіхання на її свободу самовираження.

Цей психологічний момент полегшує антиукраїнську агіта­цію. У наполовину асимільованій Україні затвердження фактич­ної двомовності на державному рівні позірно виглядає як спра­ведливе вирішення мовних проблем: у країні поширено дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там кожен нехай сам вибирає, якою з двох мов йому говорити. Однак теза про вільний вибір мови спілкування в загальноміській комунікації - це фікція.

Аналізуючи процес адаптації, що його переживає україно­мовна людина, потрапляючи в зросійщене місто, Роман Кісь пише: «Мігрант-маргінал «обирає» у місті те, до чого спонукає його мимохіть і незалежно від свідомої волі соціолінгвістична ситуація: тут абсолютно домінують саме взірці російської мов­леннєвої поведінки. Мігрант зі села чи з малого містечка не зна­ходить у місті саме тих стандартів мовленнєвої поведінки, які б спонукали його орієнтуватися на українську мову: таких взірців тут практично немає (а ситуація вільного вибору є тільки там, де реально існують дві можливості). Мовленнєву ж поведінку людини як інтегральну складову її комунікативної діяльності у своїх суттєвих рисах детермінують надіндивідуальні чинни­ки, вона узалежнена від панівної матриці соціогрупової дина­міки, є продуктом «колективного програмування свідомості»... культурно локальним середовищем. Тому вже не стільки міг­рант-маргінал свідомо «обирає» собі для вжитку ту чи іншу мову, скільки певні етнолінгвальні ситуації (назагал цілковито зросійщені) у містах підпорядковують собі майже беззастережно вербальну поведінку» .

В епістолярній спадщині українських письменників знахо­димо свідчення про стан культурного шоку, що його переживає сформована в органічному українському довкіллі особистість, потрапивши до зросійщеного міста Східної України. Євген Гуца­ло в листі, датованому 13-им травня 1960 р., пише з Донецька (тоді місто носило назву Сталіно) Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо пома­нив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, най­страшніше - ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею - то дивляться, як на «чудо». Я відчу­ваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і пи­сати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину» .

Таке ж гнітюче враження справив зросійщений Донбас на Ва­силя Стуса, про що він писав у листі до Андрія Малишка у грудні 1964 р.: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це - божевілля, що це - трагедія, якої лише інколи не почува­єш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще».

До якої небезпечної межі дійшла русифікація на Сході, засвід­чує факт, хоча поки що поодинокий, ворожого ставлення цілого східноукраїнського міста до державної мови. Як згадує учасник передвиборчого туру блоку «Наша Україна» Андрій Титаренко на мітингу в м. Алчевську Луганської області Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він змушений був перейти на ро­сійську. Це означає, що населення Алчевська в переважній своїй більшості уже відкинуло українську не тільки як засіб спілкуван­ня, а й як символ української державності.

Усе це доводить, що поширення в одній країні двох мов, кож­на з яких претендує на охоплення всіх сфер суспільного життя, не може бути гармонійним, а становить джерело постійної на­пруги і конфлікту. Двомовність українського населення, що її слід трактувати як тяжку спадщину колоніального минулого, сформувалась під дією імперських чинників - і в самодержавній, і в радянській їх іпостасі - і виконувала роль перехідного етапу від української до російської одномовності, до втрати своєї куль­тури, історії, традицій, тобто злиття з російським етносом. Тому немає жодного сумніву в тому, що проект «збереження і захисту російської мови та культури» в Україні є «проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії в її найсуттєві­шому вимірі... Єдина російська мова і спільні культурно-мен­тальні коди повинні цементувати в єдину цілість якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються - головне зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова і є виразником цієї ностальгії і цього потягу».

Витіснення культури, глибоко вкоріненої в природному дов­кіллі, історично пов'язаної із середовищем побутування, має на­слідком переформування народу на населення, поведінку якого визначає феномен духовної відчуженості від своєї землі. Оскіль­ки культура, принесена іншим етносом, засвоюється поверхово, в її гірших, примітивних зразках, відбувається зниження загаль­ної культури суспільства, що асимілюється. «Люмпенізація в Ук­раїні, - продовжує наведені вище міркування Юрій Андрухович, - це не тільки «базар - вокзал», сірість фізіономій, стрижені голови і спортивні китайські штани. Це ще й примітивна русифікація, мова з двох сотень слів, такий собі російський «піджин». Зреш­тою, це мова найшановніших у нашому суспільстві людей - бан­дитських авторитетів, зірок поп-музики, спортсменів, усіх цих чемпіонів світу з більярду й кік-боксингу, мова нуворишів, пере­прошую, олігархів. Для досягнення своїх вершин у суспільстві ук­раїнська мова їм не знадобилася, міркують собі пересічні українці. То навіщо вона нам?».

Причиново-наслідковий зв'язок масової люмпенізації сус­пільства з русифікацією доводить безсумнівний факт залежності ступеня люмпенізації населення різних регіонів України від рів­ня їх зросійщення.

Політичний і мовно-культурний розвиток держави - це взає­мопов'язані і взаємообумовлені процеси, відтак немає нічого див­ного в тому, що східно- і південноукраїнські регіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і по- ведінковими стереотипами.

За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населен­ня Сходу й Півдня, а частково й центральних регіонів, що вклю­чив удію механізм самоасиміляції, без державної підтримки українськомовної культури фактор більшої комунікативної по­тужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «працюватиме» на дальшу русифіка­цію країни й утримування її в зоні впливу російського інформа­ційного простору.

З цього погляду можемо констатувати посилення русифі­кації населення за роки незалежності, оскільки на ринку ма­сової культури України маємо абсолютну перевагу російської продукції.

Внаслідок недооцінки з боку зденаціоналізованих правлячих груп ролі української культури у формуванні національної іден­тичності було проігноровано психологічну готовність населення, в тім числі Сходу й Півдня, у перші роки незалежності до змін у мовній поведінці; й інформаційно-культурні потоки перейшли під російський контроль. А відтак населення України утримуєть­ся в ментальній і духовній залежності від Росії, українській же культурі на власних теренах відведена, як і в радянський час, чис­то декоративна, «музейна» функція.

Домінуючий вплив російського маскульту, здійснюваний че­рез телевізійні канали, засвідчує, зокрема, анкетування, спрямова­не на виявлення телевізійних уподобань київської молоді. Украї­номовних передач, які користуються популярністю серед молоді, було названо втричі менше, ніж російськомовних.

Щодо літературних смаків молоді, то на прохання назвати улюблених українських письменників близько 80% київських сту­дентів і старшокласників згадують І.Котляревського,Т. Шевченко, П. Мирного, І. Франка та І. Нечуя-Левицького, тобто письменни­ків XIX ст., присутніх у навчальній програмі. З митців XX ст. лише 14% опитаних старшокласників , 3% студентів педагогічного уні­верситету і 1% студентів академії легкої промисловості назвали М. Хвильового, В. Винниченка і Ліну Костенко. Обізнаність же молоді з нинішнім літературним процесом обмежується кілько­ма згадками в анкетах Ю. Андруховича.

Натомість, відповідаючи на запитання про улюблених росій­ських письменників, близько 65% опитаних студентів та учнів по­ряд з іменами класиків російської літератури (такими, як Досто- євський, Толстой, Чехов, Пастернак, Ахматова) називають імена братів Стругацьких, а також Пєлєвіна, Корецького, Мариніної. Близько чверті опитаних називають імена лише сучасних росій­ських авторів пригодницьких та детективних романів.

Це свідчить про динамічне сприйняття з боку молоді сучасної російської культури і необізнаність, а відтак байдужість її до ни­нішніх здобутків своєї культури.

Перебування нашої молодшої генерації в сфері впливу росій­ської культури відповідно гальмує й формування її національної і громадянської свідомості.

Досить парадоксальні результати дало, наприклад, соціологічне опитування київської молоді, метою якого було визначення чинни­ків національно-патріотичної орієнтації цього покоління киян.

На запитання «Кого Ви вважаєте найбільш видатними пос­татями української історії?» найбільша кількість респондентів (58%) назвали Богдана Хмельницького. Але популярністю в мо­лодіжному середовищі киян Б. Хмельницький завдячує не тільки своїм заслугам перед Україною, але й своєю роллю в приєднанні України до Росії, оскільки, як показало опитування, Б. Хмельни­цький більш популярна історична особа серед київської молоді, яка не підтримує незалежність, порівняно з її прихильниками (71% і 60% відповідно).

Іван Мазепа за кількістю відданих йому голосів посідає чет­верте місце (23%, після Хмельницького, Грушевського і Шевчен­ка). Але переважно позитивно київська молодь сприймає й ро­сійського царя Петра І, ворога І. Мазепи у боротьбі за незалеж­ність України.

Так само, попри певні відмінності у розподілі оцінок за ста­тями, віковими групами і національністю респондентів, загаль­ний позитивний баланс сприйняття отримала Катерина ІІ.

Водночас показник негативного ставлення молодих киян до таких видатних борців за українську державність, як Симон

Петлюра і Степан Бандера, переважає позитивний. 75% київсь­кої молоді не знає, хто такий Євген Коновалець. Не відомі їй і іме­на Романа Шухевича, учасників визвольного руху ОУН-УПА, отаманів Холодноярського краю.

Не менш дивним видається той факт, що молоді кияни одна­ково позитивно оцінюють В. Чорновола і В. Щербицького.

Таке викривлене сприйняття київською молоддю діячів укра­їнської історії свідчить про те, що на її виховання досі справля­ють великий вплив російські імперські стереотипи, причому вплив цей здійснюється переважно через російськомовні ЗМІ, що панують на нашій території.

Не відзначається високим показником і загальний рівень на­ціональної свідомості киян цього покоління.

Хоча 83 відсотки опитаних ідентифікували себе як українців за національною приналежністю, лише 39 відсотків визначили себе передусім громадянами України, решта відповідей щодо ус­відомлення своєї належності до певної спільноти, розподілились таким чином: жителем Києва визначили себе 23%, громадянином Землі - 13%, людиною Всесвіту - 6%, представником слов'янської єдності - 4%.

Ще меншою кількісно є група молоді, яку Ганна Залізняк за даними опитування віднесла до носіїв національної свідомо­сті. Цю групу дослідниця визначила на підставі чотирьох крите­ріїв сукупно: усвідомленням себе українцями за національною приналежністю; позитивним ставленням до Акту проголошення незалежності нашої країни; намірами пов'язати з нею своє май­бутнє та ідентифікацією себе як громадянина України. Частина київської молоді, яка відповідає всім цим ознакам, складає лише 27%. В цій категорії молоді переважають хлопці (57%), а за віко­вими ознаками - молоді люди до 25 років (80%).

У цій групі зростає й показник спілкування українською мо­вою, становлячи 20%. Однак і цей показник не належить до висо­ких, а назагал у міжособистісному спілкуванні молоді панує мова сусідньої держави. Серед тих, хто ідентифікує себе з українсь­кою нацією, україномовних один з десяти. Серед інших їх лише двоє зі ста.

Опитування засвідчує, що київська молодь, як і старше по­коління, перебуває під впливом пропагованої в радянський час тези про «гармонійність» російсько-української двомовності. Так, вважаючи Київ двомовним містом (близько 50% опитаних), молоді люди впевнені, що ця ситуація є типовою для цивілізова­ного світу. Тільки близько 17% опитаних думають, що в біль­шості європейських країн поширена одна національна мова, тоді як 71% впевнені, що там вживається декілька мов.

Було б хибним, проте, робити висновок про низький престиж української мови серед київської молоді, виходячи з переважання в цьому середовищі російськомовного міжособистісного спілку­вання. Як показало опитування, українська мова в свідомості мо­лодих людей пов'язується з певними базовими цінностями. Так, переважна більшість (61%) столичної молоді вважає українську рідною мовою, причому так ідентифікують її не тільки групи ук­раїномовні та двомовні, де їх відповідно 98% і 86%, а й 44% ро­сійськомовних. Молоді кияни усвідомлюють потребу володін­ня державною мовою. Про це повідомили 77% респондентів, то­ді як про потребу володіння російською мовою говорить лише третина. І, що особливо важливо, молодь столиці визнає пріори­тет української мови як державної. Надати російській мові стату­су державної вимагає лише 23%.

Підсумовуючи аналіз мовної поведінки і мовної орієнтації київської молоді, Ганна Залізняк пише: «Таким чином, в мовних орієнтаціях молоді спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, переважна більшість молодих киян позитивно сприймають українську мову та вважають її рідною, визнають статус української мови як державної, усвідомлюють неприрод­ність ситуації, коли вона є мало поширеною. З іншого боку, в мо­лодіжному середовищі столиці панує російська мова, перш за все у міжособистісному спілкуванні. Найчастіше молодь столиці спілкується українською мовою під час навчання в освітніх за­кладах (школа, ВНЗ)».

Слід підкреслити, що назагал серед населення України конф­лікт між україномовною і російськомовною його частинами фак­тично відсутній. У Києві добре пам'ятають початок 90-х років, ко­ли більшість київських шкіл було переведено на українську мову навчання, і російськомовні кияни без жодного спротиву повели дітей до українських шкіл. Не меншу зацікавленість у поширенні української мови продемонструвала українська людність нещодав­но, коли завдяки зусиллям віце-прем'єра з гуманітарних питань В. Кириленка нарешті з'явились фільми, дубльовані українською мовою, і українська версія фільму «Тачки» здобула найбільший касовий збір за всю історію кінопрокату в незалежній Україні.

Відсутність до недавнього часу конфронтації у стосунках ук­раїномовних і російськомовних груп населення підтверджують і соціологічні дослідження. Так, експертне опитування, проведене у Києві у 2000 р. Центром соціологічних досліджень «Громадська думка» під керівництвом Ганни Залізняк, в якому узяли участь 42 фахівці з гуманітарних питань, засвідчило, що експерти не вва­жають сучасну мовну ситуацію Києва конфліктною. Індекс кон­фліктності, за загальною оцінкою, становив усього 0,243 (за шка­лою, де «0» - мінімальна конфліктність, а «1» - максимальна). Проте відносна рівновага може бути порушена в разі зміни стату- су-кво. При цьому підвищення статусу української мови, на дум­ку експертів, не несе в собі загрози міжнаціонального конфлікту, понад те, усуває його можливість. Індекс конфліктності в цьому випадку становить тільки 0,073. Зовсім інша картина спостері­гається в разі надання російській мові статусу державної. Індекс конфліктності за такого розвитку подій збільшиться, як вважа­ють експерти, в десять разів і становитиме 0,716.

Таким чином, напруга і протистояння на мовному ґрунті не стільки відповідають реаліям сучасного суспільного життя в Україні, скільки штучно провокуються, за активної підтримки Кремля, з боку регіональних еліт Сходу і Криму.

Водночас політики проросійської орієнтації виявляють знач­но більшу наполегливість і послідовність у боротьбі за збережен­ня домінування російської мови в пострадянській Україні, ніж їхні опоненти - представники національно-демократичних сил в обстоюванні прав державної мови як визначального чинника в побудові суверенної держави. Особливо виразно це виявляєть­ся під час виборів. Так, у передвиборчій кампанії 1999 року тільки один кандидат у президенти, Юрій Костенко, представник націо­нально-демократичних сил, наполягав у своїй програмі на не­обхідності розширення функцій української мови, тоді як впро­вадити державний статус російської мови обіцяли 7 кандидатів у президенти.

Під час виборчої кампанії 2006 року Партія регіонів і Кому­ністична партія, які мають більшість російськомовних прихиль­ників, включили до своїх програм вимогу про державний статус російської мови, а «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко і Со­ціалістична партія, які мають більшість україномовних прихиль­ників, не виявляли своєї позиції в справі захисту державної мови. Як зазначає Інна Волосевич у соціологічному дослідженні зв'язку мовної структури з електоральними прихильностями населення України, «політики, яких переважно обирає російськомовна час­тина населення, пильно дбають про захист мови свого електора- ту (хоч вона, скажемо так, не дуже цього й потребує), а політичні обранці україномовної частини населення - ні. Не бачать, може, яким у східних і південних регіонах є рівень шкільного викладан­ня, україномовних підручників і дитячих книжок, а також якість і можливості україномовної журналістики?».

Варто навести за даними цього ж дослідження загальний роз­поділ електоральних прихильностей населення залежно від мов­ної ситуації регіонів: розподіл електоральних прихильностей україномовних виборців західного регіону (66,4% за «Нашу Укра­їну», 28,1% за Блок Юлії Тимошенко і 5,5% за Партію регіонів) дуже відрізняється від розподілу україномовних виборців цен­трального (44,6% за «Нашу Україну», 42,3% за Блок Юлії Тимо­шенко і вже 13,1% за Партію регіонів) та південного регіонів (24,1% за «Нашу Україну», 34,5% за Блок Юлії Тимошенко і 41,4% за Партію регіонів), так само дзеркально розрізняються електо­ральні прихильності російськомовних виборців східного, півден­ного і центрального регіону, - хоч при цьому і в межах неоднорід­них за мовними ознаками Півдня і Центру зберігається статис­тично значуща відмінність російськомовних і україномовних.

У підсумку І.Волосевич зазначає: «Те, що виборці поділяють­ся на електорально антагоністичні регіони, - нормальне явище, яке може мати місце в кожній країні, адже самі політики і партії походять з різних регіонів і, відповідно, можуть більшою мірою відстоювати інтереси або цінності мешканців цих регіонів (але не інтереси і цінності іншої держави!), проводити в одних регіо­нах активнішу рекламну кампанію, ніж в інших, тощо. Негатив української ситуації полягає передовсім у тому, що, як можна бу­ло переконатися із наведеної статистики, одним із основних чин­ників регіонального поділу електоральних прихильностей є мо­ва - українська мова як основа української нації, і російська, що є мовою нашого довголітнього колонізатора.

При цьому значна частина українського населення фактично відстоює інтереси сусідньої держави, зокрема й щодо мови. За да­ними березня 2006 року, 37% прихильників Партії регіонів доте­пер бажають об'єднання з Росією».

Слід сказати, що постійні посилання на права російськомов­них громадян, як і гасло рівноправності мов, яке висувають захис­ники державного статусу російської мови в Україні, є нічим ін­шим, як спробою маніпулятивного впливу на масову свідомість.

Очевидно, що юридична й функціональна рівноправність мов - різні речі. Мови можуть бути рівними юридично, але вони не бувають рівними функціонально. В кожній державі, в тім чис­лі багатонаціональній, за винятком конфедеративних утворень, функції засобу міжетнічного спілкування надаються одній мові. Тому державна мовна політика в сучасних демократичних краї­нах переслідує подвійну мету - вона має забезпечити виживання і розвиток кожної окремої мови і забезпечити функціонування однієї держаної мови як міжетнічного засобу спілкування на всій території країни. Тому зазвичай державні, або офіційні мови не обмежуються функціями мов етнічного поширення, тобто вживаються не тільки в середовищі свого етносу, а й, принаймні в офіційних сферах, виконують роль засобу спілкування представ­ників усіх етносів, які населяють країну.

Згадаймо, що в Конституції СССР жодна мова не мала стату­су державної, всі мови юридично були проголошені рівноправни­ми. Але російській мові було надано статус мови міжнаціонально­го спілкування. І цієї її функції цілком вистачило для збереження за нею того ж панівного становища, яке вона мала у царській Росії.

Отже, якщо керівництво нашої держави хоче справжнього, а не фіктивного розлучення з імперією, воно має подбати про те, щоб українська мова отримала повноту функцій, належну їй як де­ржавній. Дії ж тих політиків, які прагнуть зберегти функціональну повноту російської мови, а тому вимагають юридично узаконити цей її статус, слід розцінювати не інакше, як намагання утримати український народ на ланцюгу, що прив'язує його до комуністич­ного минулого, за влучним висловом Валерії Новодворської. І, до­дамо, до минулого не тільки комуністичного, а й самодержавного.

А те, що ланцюг це один, свідчить єднання регіоналів з кому­ністами у Верховній Раді і їхня солідарність щодо всіх тих проек­тів, які, в разі їх реалізації, знищать держаний суверенітет України і повернуть її в лоно імперії. У цьому біло-блакитно-червоному альянсі сфокусовано постколоніальну специфіку нашої політич­ної ситуації і її принципову відмінність від політичного розвитку країн Європи.

Наші ветерани Компартії об'єднались з новітнім класом бур­жуазії на тій основі, на якій неможливим є союз лівих з правими в парламенті інших країн, а саме на основі антинаціонального спрямування політичної діяльності.

Ідеологічні опоненти, приміром, в парламенті Франції або Італії лишаються передусім французами та італійцями, які керу­ються в своїй діяльності національними інтересами. Ані лівим, ані правим там не спаде на думку захищати інтереси не своєї країни, а, приміром, сусідньої Німеччини. Представники ж на­шої Компартії не ідентифікують себе як українських комуністів. Вони - інтернаціоналісти і мети своєї діяльності - реставрації СССР не приховують. Нагадаємо, що в СРСР «інтернаціональ­ний означало «російський», не більше і не менше».

Саме на цій, проросійській світоглядній основі й відбулось об'єднання комуністів і соціалістів із Партією регіонів. Офіційний статус російської мови, на якому разом з комуністами наполяга­ють регіонали, означає в їхньому розумінні, звичайно ж, не вста­новлення рівноваги у стосунках україномовної і російськомовної громад, а поширення на всю територію України мовної ситуації, властивої міським середовищам Донеччини, де панує російсь­ка мова і сформовані нею ментальні й поведінкові стереотипи.

Відповідний напрям мовно-культурної політики задеклару­вав віце-прем'єр з гуманітарної політики у сформованому парла­ментською більшістю парламенті уряді Д.Табачник, заявивши, що він не збирається провадити культурну політику «тільки в ін­тересах вузького прошарку україномовної інтелігенції».

Ідеологічна відмінність Партії регіонів від комуністів поля­гає лише в тому, що останні програмують відновлення російсь­кого домінування в його «інтернаціональній» за риторикою тота­літарній формі, тоді як регіоналам ближчим є російський націо­налізм у його сучасному посткомуністичному прояві.

Нехтування українською мовою як атрибутом державності з боку регіоналів виразно виявляється у таких фактах, як напри­клад пояснення їхнього неприйняття кандидатури Володимира Огризка на посаду міністра закордонних справ тим, що на офі­ційній зустрічі з російською делегацією В. Огризко послуговував­ся державною (!) мовою. Ба більше, регіонал Сухий дозволив собі хамський випад проти В. Огризка, назвавши його «дебілом» за те, що він розмовляє українською мовою.

Не дивно, отже, що дії нинішнього складу Верховної Ради і уряду спровокували загострення мовного конфлікту і заблокува­ли впровадження мовного планування, яке б захищало національ­ні інтереси держави. Тим часом зволікання в справі дерусифікації інформаційно-культурного простору країни загрожує її націо­нальній безпеці.

Застереженням Україні має стати сумний досвід Ірландії, яка, здобувши в 1921 р. державну незалежність, не зуміла зупинити процес мовної асиміляції і втратила ще живу, але обмежену в побу­туванні ірландську мову. Не дало бажаних результатів і введення ірландської мови в шкільну програму та в адміністративно-ділову сферу. Поразку спричинило те, що вся культура Ірландії - преса, радіо, кіно, театр, церква, торгівля - лишалась англомовною. Тісні зв'язки з Англією призвели до засилля англомовних газет, журналів, кінофільмів та іншої різноманітної інформації англійською мовою.

Помилковою виявилась також тактика пропаганди ірландсь­кої мови й культури англійською мовою. Як зазначалось в одній із статей, написаних в оборону ірландської мови, «політична бо­ротьба й агітація XIX в., проваджена англійською мовою, допо­могла поєднати в народній думці ідею національності з чужою мовою і тим ще посунула далі занепад ірійської мови».

Цю статтю ірландця Френсіса Феґі свого часу переклала Леся Українка для Грінченкової «Нової громади», де її було опубліко­вано в січні 1906 р. Майже століття, що минуло з часу її публіка­ції, на жаль, анітрохи не зменшило її актуальності для українців. Загальна картина денаціоналізації ірландського життя знаходить разючі аналогії в культурі сучасної України. Можна навести хо­ча б такі витяги із статті Френсіса Феґі: «Загляньте в наші книгар­ні й часописи. Там повно сміття, виметеного з Англії, - недавно його висміяв один ірландський критик, називаючи Tits and Fits and Bits and Skits (можна це переказати по-українськи - «костри­ця, марниця, дрібниця, дурниця». -Л.У.). Обраховано, що мільйо­ни фунтів стерлінгів Ірландія видає на таку «літературу», а тільки тисячу на свою рідну». Майже вся інформація в ірландських га­зетах подається за англійськими джерелами. «А як буває що ціка­вого про ірландську умілість, музику, історію або індустрію, то ви се ледве відшукаєте, бо то займає кілька рядочків десь у куточку в відділі «дрібниць». Так як вона тепер ведеться, ірландська пре­са єсть найбільшою силою обангличанення Ірландії». «Ми зовс­ім не хочемо тут зневажити кращі форми англійського життя, звичаїв і літератури. Але ж Ірландія переймає і приймає власне найгірші форми, тим позбавляючи своїх людей сили в боротьбі на трибуні чи на кафедрі. Правду кажуть: «Ірландія вдень живе тим повітрям, яке Англія витхнула за минулу ніч». Обангличанення Ірландії йде швидко, і спинити його можна тільки вернув­шись до тої мови, що стояла в давнину на сторожі Ірландії».

Досвід національної поразки Ірландії в мовно-культурному будівництві показує, як згубно впливає на долю країни неспро­можність протистояти культурній експансії колишньої метро­полії. Розвиток саморуйнівних тенденцій, що має вияв у нескін­ченній громадянській війні на релігійному ґрунті, без сумніву, спричинено й втратою мови як основи духовного життя країни.

На жаль, сьогодні Україна небезпечно наблизилась до ірланд­ського шляху розвитку, швидко втрачаючи ті здобутки в мовно-культурній сфері, яких встигла досягти в перші роки незалежнос­ті. За час президентства Кучми відбулась активна експансія Росії в український культурно-інформаційний простір. Нині більшість ЗМІ України працює на збереження досягнутого в радянський період рівня мовно-культурного уподібнення українського насе­лення до російського.

Журналісти російських газет, що масово тиражуються в Укра­їні, продовжують застосовувати звичну з радянських часів такти­ку фальшувань і підтасовок, вміло пристосовуючи її до нових по­літичних реалій. Найпоширеніший сучасний прийом російської пропаганди полягає в постійній дезінформації населення щодо питань мовного життя інших країн, передусім європейських. Попри те, що абсолютна більшість європейських держав форму­валась на базі однієї державної мови, російська преса наполегливо переконує українських громадян в тому, що наявність двох і біль­ше державних мов - це типове явище європейського державотво­рення, що надання російській мові статусу, рівного з українською, відповідає цивілізованому європейському розвиткові.

Показовим у цьому плані є коментар газети «Комсомольська правда в Україні» до інтерв'ю з Олександром Морозом одразу піс­ля внесення ним до Верховної Ради законопроекту про надання російській мові офіційного статусу. Коментар вартий того, щоб бути внесеним до посібників з вивчення журналістських маніпу- лятивних технологій.

«Двомовність - фактична або навіть узаконена на державно­му рівні - існує в багатьох країнах,» - твердить журналіст «Комсо­мольської правди» і тут же додає, що в Європі, «куди прагне Укра­їна», «вже сотні років вважають, що знати дві мови краще, ніж од­ну, а три - краще, ніж дві. Мабуть, і нашим співвітчизникам варто звикати до цієї формули».

Непомітно для читача тут відбувається підміна індивідуаль­ного знання двох мов двомовністю на загальнодержавному рівні, а це принципово відмінні явища. Поляк, болгарин, француз або італієць може добре знати, крім своєї, ще й англійську мову, але це зовсім не означає, що він вимагатиме надати англійській мові ста­тусу державної або офіційної на території своєї країни.

До такої ж підміни вдається журналіст, перераховуючи низ­ку європейських країн, де державними затверджено дві і більше мови. «В Швейцарії, Норвегії, Швеції, Білорусії, на Кіпрі держав­них мов дві і більше,» - твердить «Комсомольська правда». Мовна ситуація кожної з перелічених тут країн має дуже мало спільного з українською, але особливо підступним є введення в контекст буцімто європейської «норми» мовної політики Білорусі, де за­твердження в 1995 р. російської в статусі другої державної мови поставило білоруську на межу загибелі.

На необізнаність читачів з реаліями мовного життя світу і до­теперішню впливовість у пострадянському суспільстві фальши­вої тези про «гармонійну» російсько-українську двомовність роз­раховують московські (чи свої ж) журналісти й тоді, коли пропо­нують Україні ірландський шлях мовного розвитку.

Як ми вже зазначали, збереження англійської мови як мови побутового спілкування і засобів масової інформації призвело в Ірландії до фактичної втрати своєї культури і власного націо­нального обличчя, а також до деформацій міжетнічних стосун­ків. Натомість нас переконують у тому, що державна двомовність, подібна до ірландської, нічим країні не загрожує. «Колапс націо­нальної культури через подібний феномен жодного разу не на­став,» - пише газета. «До речі, - завершує журналіст ірландську історію, - ірландська й англійська мови мало чим подібні, на від­міну від російської з українською. Тим не менше в Ірландії проти офіційного статусу англійської мови ніхто не заперечує».

Немає жодного сумніву в тому, що журналісти «Комсомоль­ської правди», яких О. Мороз надихнув на відповідний коментар про «європейську» двомовність, розраховують на некритичність сприйняття такої інформації, а точніше, дезінформації. Бо вже перший же лист, поданий на тій же сторінці газети серед читаць­ких відгуків на законопроект Мороза, дає кожній мислячій лю­дині серйозні підстави для сумнівів у «гармонійності» обстою­ваної Морозом і «Комсомольською правдою» офіційної двомов­ності. Опублікований в газеті лист якогось Михайла Васильовича з Севастополя вартий того, щоб навести його повністю:

«У нас в Криму практично всі говорять російською, - пише Михайло Васильович, - і з цим начебто все нормально за одним винятком: коли звертаєшся в державні структури, всі офіційні папери доводиться заповнювати українською. А хотілося б, щоб бланки документів складались на двох мовах. Тому ми тут всі «за» надання російській мові статусу офіційної».

Виникає просте запитання. Якщо в Криму всі спілкуються російською - і «з цим все нормально», а порушує нормальність лише вимога заповнювати бланки українською мовою, то в разі впровадження офіційної двомовності, коли бланки друкувати­муться і українською, і російською мовами, хто заповнювати­ме бланки українською мовою? Зрозуміло, що українськомовні бланки, як і всі інші українські написи, виявляться нікому не пот­рібними. Як нікому не потрібні українські титри до зарубіжних телефільмів і серіалів, які наші телевізійні канали демонструють в перекладеному російською звучанні, відверто збиткуючись у та­кий спосіб з української мови з її державним статусом.

Не випадково кримчанин згадує про документацію в держав­них структурах як про єдину сферу, де в Криму ще функціонує державна мова. Спроби впровадження її в інші сфери успішно провалені, в тім числі і в такій вирішальній для єдності держави сфері, як освіта. Не можна ж вважати українізацією освіти кілька українських шкіл на весь півострів!

Свій вагомий внесок в утвердження російської присутності в Криму в якості колонізатора зробили журналісти російсько­мовної преси, які в нинішніх умовах демократизації не тільки продовжують радянську традицію застосування словесних мані­пуляцій, а й використовують свободу слова для відвертого при­ниження й дискримінації української мови та культури.

Так, відкриття 1 вересня 1997 року в Сімферополі єдиної (!) школи-гімназії з українською мовою навчання викликало зли­ву публікацій у таких кримських газетах, як «Крымская правда», «Крымские известия», «Крымская газета», «Крымское время». Зміст публікацій красномовно засвідчували вже їхні заголовки: «Насильственная украинизация Крыма продолжается», «Силовое внедрение украинского языка в процесс обучения продолжает­ся», «Необходимо отстоять русский язык» тощо.

Публікації в «Крымской правде» давали такі характеристики українській мові: «Во времена польско-литовских господ украин­ский язык был языком наиболее угнетенной и затурканной части населения Украины, которая оказалась в состоянии крепостных. Соответствующим у этого языка был и диапазон. Только в сов­сем недавнее время он был искусственно дополнен многими сло­вами, придуманными по заказу большевиков и украинских на­ционал-сепаратистов» .

В газеті «Крымская правда» було опубліковано й виступ її головного редактора Міхаїла Бахарєва на пленарному засідан­ні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, де він говорив таке: «Нет никакого украинского языка... Это не существует, это искусственно придуманный язык, язык черни. А то, что сегодня считают украинским языком - это язык, искусственно приду­манный Шевченко и другими авантюристами. Нет такого язы­ка. Так запомните, нет такой нации - украинцы, это тоже я вам скажу, как и нет никакого будущего у обреченного украинского государства».

До честі кримчан слід сказати, що серед них знайшлися ук­раїнці, які не втратили національної гідності й відреагували на виступ М. Бахарєва так, як відреагували б на нього в кожній нор­мальній країні - подали в прокуратуру заяву з вимогою дати пра­вову оцінку діяльності Бахарєва і публікаціям «Крымской прав- ды». Звертали увагу державного керівництва на антидержавні виступи, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу, цієї та ін­ших кримських газет голова Всеукраїнського товариства «Про­світа» Павло Мовчан та інші політики і громадські діячі. Про­те жодного відгуку на ці заяви з боку тогочасних можновладців українці не отримали. М.Бахарєв досьогодні продовжує свою ак­тивну діяльність і у Верховній Раді Автономної Республіки Крим (тепер уже як віце-спікер), і на посаді головного редактора газе­ти «Крымская правда».

Неприхована українофобія властива й деяким газетам До­неччини. Як зазначено в аналітичному дослідженні маніпулятив- них технологій, що їх застосовують журналісти в донецьких ЗМІ, до таких проявів належить, приміром, використання в російсько­мовному тексті слова мова, іноді у лапках, у значенні «украинский язык» як своєрідної перифрази із знижувальним стилістичним ефектом: «А ведь еще совсем недавно Ющенко уверял -«права украинцев, не знающих мову, будут защищены» (Газета «Город». - №23. - 10.06.05); «Теперь гражданин, не владеющий «мовой», должен будет искать переводчика» (Газета «Жизнь». - № 135. - 23.09.05); «Насколько я знаю, Вы родились в Кировограде, так что какими-то знаниями «мовы» обладать должны» (Газета «Салон- пятница».- 16.09.05).

Особливо знущальні матеріали щодо української мови дава­ла донецька газета «Город» у період підготовки до парламентських виборів 2006 року, про що свідчать уже заголовки статей: «Нелик­видная в наших краях мова» (Газета «Город». - №42.- 18.11.05), «По-немецки цацки-пецки, а на мове - бутерброд» (Газета «Го­род». - №9. - 3.03.06), «Думай по-украински как слабительное» (Газета «Город». - № 10. - 10.03.06).

Ця ж газета, коментуючи події Помаранчевої революції, ре­анімувала колишню принизливу імперську назву України у дуже специфічних контекстах, навіюючи читачеві думку про можли­вість розколу країни внаслідок дій «помаранчевої» команди: «Наш восток Украины становится все более дальним Востоком, а Малороссия все более малой. Так кому же ганьба?» (Газета «Го­род». - №44. - 03.12.04).

Загалом саркастичне обігрування українських слів, особли­во тих, що мають знакову для національного самоствердження семантику, належить до улюблених прийомів московських і про- московських журналістів та белетристів. Наприклад, у детективі «Саквояж со светлым будущим» московської авторки популяр­ного чтива Т. Устінової, книжки якої стотисячними накладами поширюються в Україні, в описі подій, що відбуваються в Києві, діалоги місцевих мешканців відтворюються такою мовою: «Та Бо­рис Дмитриевич бул самый что ни на есть шановний чоловик, и в нашем мисте, и во всий незалежной Украйне!». Або: «Моего батьки! Головко Борис Дмитриевич мой батька. Президент буду­щей незалежной Украины».

Цивілізуватися цей відсталий народ, як його зображено в де­тективі Устінової, може лише під проводом «крутих» російських олігархів. Один з таких персонажів так трактує свою місію в Укра­їні: «...Ну хоть Крым. Дыра, конечно, но при желании и грамот­ном подходе можно этот самый Крым в черноморское побережье Турции переделать. Да хорошие ребята, хохлы-то! Их только надо повернуть правильно, они и потянут, и вытянут! Что все на само­тек пускать! Если на самотек пустить, они, пожалуй, выберут... бандюка, который догадается водки на всех поставить! Будет вто­рая Белоруссия. Два кольца, два конца, а посередине батька!».

Постає питання: чи досягають такі зусилля, що їх доклада­ють олігархічні клани, які зосередили у своїх руках гроші, а завдя­ки їм - і четверту владу, своєї мети - викликати у зросійщеного населення України відразу й зневагу до державної мови і сформу­вати образ ворога зі свідомого українства?

Події Помаранчевої революції показали, що надії московсь­ких політтехнологів, які вони покладали на російськомовну час­тину населення України, не справдились. Річ у тім, що так зване російськомовне населення України не є однорідним щодо мов­но-культурних орієнтацій. Чимало росіян, закорінених в Україні, і російськомовних українців цілком прихильно ставиться до ук­раїнської мови та її статусу єдиної державної. Соціолінгвістич­ні опитування, проведені в Києві в 2000-2001 роках, засвідчили готовність більшої частини киян до зміни мовної ситуації сто­лиці на користь української мови. Показовим у цьому зв'язку є судження одного з учасників анкетування. На запитання «Що, на Вашу думку, має зробити влада, щоб запобігти мовним конфлік­там?» цей чоловік відповів так: «Вважати, що україномовна лю­дина - це та, що хотіла б говорити українською, але змушена це робити російською, а не та, що говорить з усіма лише українсь­кою мовою».

Можна погодитися з етнологом Романом Кісем, коли він твердить, що частина соціуму з негативною настановою щодо українського мовлення внаслідок впливу московських шовініс­тичних концепцій, яку складають етнічні росіяни та цілком зрос- ійщені (мовно і культурно) українці, не є надто великою. «Кіль­кість цих людей в Україні, - пише Р.Кісь, - не так уже й багато, а відповідні атитьюди та стереотипи поки що не стали в Україні тим самостійним стратоутворювальним фактором, який міг би спричинитися до масової антиукраїнської етномобілізації росіян та засимільованих «учорашніх» українців».

Не слід, однак, забувати, що домінування російської мови в ЗМІ і масовій культурі на тлі майже повного вилучення україн­ського сегмента з популярної культури може достатньо ефектив­но вплинути на формування комплексу меншовартості україн­ської мови й культури у свідомості молодшого покоління, більш вразливого щодо впливів екранних образів російських фільмів, телевізійних зірок і популярних співаків.

Це засвідчує, зокрема, тривожна тенденція до зменшення се­ред молоді кількості осіб, які вважають рідною українську мову. Згідно з результатами соціологічного опитування, проведено­го в грудні 2006 року і оприлюдненого шеф-редактором Інтер- нет-холдингу ОБОЗ Олегом Медведєвим, якщо у віковій групі «55 і старше» українську мову називають рідною 69% населення України, то у віці 18-29 років - 65,5%. Водночас частка тих, хто вважає рідною російську мову, становить 33,1% проти 29,5% гру­пи, старшої за 55 років.

«Ніхто не має нічого проти російської культури і мови, - пи­сав незабутній Джеймс Мейс, але доки українська мова залиша­тиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною».

■ Стратегії культурного розлучення

Як уже було зазначено, розпад Радянського Союзу і постання України як суверенної держави дало українцям можливість вре­шті-решт реалізувати те право, яке зарубіжні соціологи назива­ють «правом на відмінність» на те, щоб бути не такими, як інші. Проте для відокремлення від імперії замало встановити держав­ний кордон на сході. Справжнє унезалежнення від неї відбудеть­ся тоді, коли вдасться здолати наслідки імперської політики мов­но-культурної асиміляції, проекту злиття українського етносу з російським. Це завдання не належить до легких, але доки воно не буде реалізовано, доти суверенітет України буде загроженим, оскільки русифікація, розмивання національної ідентичності ук­раїнців у радянський період досягай значних успіхів.

Деколонізація міст України, розширення функцій українсь­кої мови, відродження україномовних середовищ належить до го­ловних стратегічних завдань зміцнення державного суверенітету. «...Проблема мовного будівництва в Україні є проблемою карди­нальної зміни самої етнолінгвальної ситуації в українських міс­тах. - Пише етнолог Роман Кісь. - А це означає закорінювання тут української культури, зокрема і через розвиток якісної інфра­структури українських мас-медія, українських молодіжних клубів, клубів для бізнесменів, елітарних клубів, української шоу-індустрії. Усілякого стимулювання потребує зростання престижного стату­су українського слова, зокрема і через законодавчу кодифікацію. Без власного урбанізму як відносно цілісного, структурно і функ­ціонально повного українського соціокультурного довкілля вели­ких і середніх міст (а саме тут визначається вектор майбутнього), українство взагалі не матиме перспективи... Триватиме і далі його маргіналізація, цілковите згасання... Без модерної української цивілізації, яка може скристалізуватися тільки в містах, ризикує­мо втратити національну ідентичність. Отож мова і мовлення - це не тільки засіб та техніка спілкування, але й передумова, основа, субстрат формування того цілісного культурно-комунікативного, інформаційного «згустку», що вибудовує саме «тіло» нації як ре­альної континуально-контактної мережі взаємного комунікуван- ня і трансмісії етнокультурної інформації... Якщо ми на рівні здійснення широких комплексних державних програм становле­ння українського урбанізму не контролюватимемо етнолінґваль- ної та культурно-комунікативної ситуації в містах, цю ситуацію ефективно контролюватиме сама Москва. І не тільки контролю­ватиме, але й використовуватиме, маніпулюючи дифузністю, ет­нокультурною аморфністю, етносоціяльною змаріїналізованіс- тю наших міст. Тому проблема цілісності українського урбанізму, формування тут органічно українського культурно-побутового середовища є проблемою цілісності, ба навіть самого історичного буття української нації як окремішнього історико-цивілізаційного суб'єкта, а з іншого боку, це проблема національної безпеки».

Роздвоєна між двома етносами свідомість значної частини укра­їнців, особливо на сході й півдні, становить головну причину розколу країни за політичними уподобаннями й ціннісними орієнтаціями. Вона ж робить цю частину населення вразливою, незахищеною від маніпулятивних спекуляцій проросійських політиків і журналістів.

Імперська русифікація обопільно спотворила російсько-ук­раїнські міжнаціональні стосунки, прищепивши масовій свідо­мості українців почуття меншовартості своєї культури, а росія­нам - специфічне трактування «дружби народів» як права не тіль­ки нав'язувати свою мову й культуру іншим, а й вимагати від них вдячності й відданості за це.

Любов'ю без взаємності можна назвати ставлення до Росії чи­малої частини українців. Так, у ході опитувань громадської думки, яке провадив Центр економічних і політичних досліджень ім. Олек­сандра Разумкова і Київський міжнародний інститут соціології в 2005 р., було встановлено, що 52,6% населення погоджуються з тим, що російській мові слід надати статус другої державної і 53,8% вважають, що Україні слід ввести подвійне громадянство з Росією («Українська газета», 2005 р„ №22). Як бачимо, майже половина населення України досі вважає Росію якщо не «старшою сестрою», то принаймні надзвичайно дружньою сусідкою. Нато­мість росіяни назагал таких дружніх почуттів до України не ма­ють. У травні минулого року незалежний і авторитетний Центр Левади провів опитування, метою якого було з'ясувати ставлення росіян до інших країн. У списку друзів Росії перше місце посіла Білорусь, яка набрала 46% голосів, друге, як не дивно, Німеччина, за неї віддали голоси 23% населення, третє - Казахстан з 20%, Ук­раїна ж посіла досить скромне четверте місце, набравши 17% го­лосів. Натомість ворогами Росії було названо Латвію (49%), Грузію (38%) і Естонію (32%), які випередили навіть США (23%).

Як бачимо, ступінь недоброзичливості до нових держав, що постали на пострадянському просторі, зростає в Росії прямо про­порційно до ступеня незалежності від неї, що його виявляють колишні «братні» республіки. Показовим є й ставлення росіян до України, яка не потрапила до ворогів, але у списку друзів пос­тупилася місцем Білорусі й Казахстану, значно ближчим за неї до реінтеграції з Росією.

На тлі викривлених міжнаціональних стосунків і зростаючих неоімперських амбіцій Росії одним з найзагрозливіших для дер­жавного суверенітету України явищ є збереження на її території гегемонії російської масової культури, під впливом якої триває розмивання національної свідомості молодшого покоління, наро­дженого уже у формально незалежній країні. Саме завдяки на­даній владою можливості підпорядкувати собі інформаційно-куль- турну сферу України нинішній російський режим «керованої де­мократії» утримує під контролем більшу частину нашої території.

Російську експансію в український культурний простір по­легшила сформована в радянський період звичка сприймати ро­сійську культуру як «свою», єдину і для українців, і для росіян. Усвідомленню російськомовної культури як своєї сприяла й ра­дянська практика поширення в УССР усього масиву популярної культури, передусім радянської і зарубіжної кіно- й телепродук- ції, виключно в російськомовних версіях.

Зрозуміло, що поступова зміна мовної ситуації на користь української мови, яку слід пов'язувати з молодшим поколінням, могла б відбутися передусім шляхом формування української по­пулярної культури, яка б створила конкуренцію російській, і украї­номовних перекладів зарубіжної кіно- й телепродукції. Україні­зацію інформаційно-культурного простору було досить успішно розпочато в перші роки незалежності. Можна згадати, наприклад, діяльність Укртелефільму, на якому було створено кілька теле­фільмів за творами І. Франка та О. Кобилянської, серіал «Роксолана» та ін. Заснований у 1992 році спільною українсько-амери­канською компанією телеканал ІСТУ майже всі передачі демонс­трував українською мовою. Цікаві зарубіжні дитячі серіали й на­уково-популярні фільми в якісній україномовній адаптації зро­били телеканал надзвичайно популярним в молодіжній аудиторії. Студія ІСТУ була буквально завалена тисячами листів від дітей з усієї України. Але у 2000 році телекомпанія перейшла до іншо­го власника і різко змінила культурну політику, перетворившись на потужний засіб русифікації, оскільки не лише надає перевагу російськомовним фільмам, а й запрошує до праці московських ведучих.

Поразку українців в опануванні свого інформаційно-культурного простору, а відтак і у справі зростання національно свідо­мої частини населення, що її наслідки показали й останні вибори, зумовила неправильна стратегія державної культурної політики, яка виявляється в кількох аспектах.

По-перше, наша культурна політика зосереджується на під­тримці застиглих музейних форм культури - спорудженні па­м'ятників, реставрації площ, створенні музеїв. Ніхто не заперечу­ватиме, що це надзвичайно важлива ділянка роботи, але вона має поєднуватись з не меншою увагою до культури, пов'язаної з жи­вими повсякденними практиками, з відтворенням і створенням, зокрема через електронні мас-медія, україномовних середовищ. У цьому зв'язку гроші, витрачені на перебудову Майдану Неза­лежності, значно результативніше спрацювали б на українську національну ідею, якби їх вклали у виробництво україномовних мультфільмів для дітей і переклади зарубіжних мультфільмів на українську мову.

Ще одна тактична помилка в намаганнях розширити сфери вживання української мови полягає в перебільшенні засобів пря­мої пропаганди - звернень, закликів любити «солов'їну», «кали­нову» рідну мову, патріотичної риторики, декламацій і співів агі­таційно-мобілізаційного характеру. Натомість на тлі майже всу­ціль російськомовної розважальної культури, яка ненав'язливо формує російський світогляд, залучаючи чинники інтересу, гри, жарту, обмеження україномовності агітаційно-закличними жан­рами, які апелюють до обов'язку, примусу, нерідко не тільки не досягають мети, а й викликають у молодіжному середовищі ефект, прямо протилежний бажаному.

До цього слід додати, що зарубіжні дослідження психології двомовних і двокультурних соціумів довели, що в ситуації мов­ної конкуренції намагання обґрунтувати потребу говорити од­нією з мов мотивацією її «мелодійності» чи якихось інших по­зитивних якостей свідчить лише про те, що ця мова упосліджена, підпорядкована іншій, оскільки вживання своєї мови на своїй території не потребує мотивацій - воно є природним.

Враження неприродності вживання української мови, ілюзія її нібито «насильницького» впровадження якраз і спричинена порушенням природного зв'язку української мови з її носіями на своїй споконвічній території, тривалими таки насильницьки­ми процесами відчуження українців від своєї мови.

Психологічні причини неефективності прямої пропаганди патріотичних ідеалів у сучасному українському соціумі розкрив Орест Ткаченко у статті «Українська мова і українська культура»:

«Нація у постійній боротьбі за життя, за виживання, нація в облозі, звичайно не може дозволити собі на розслаблення, і че­рез це в ній стають непопулярними назагал поети та письменники-гедоністи, що кличуть до радощів життя, розкривають усю розмаїтість людського щастя в світі рідної природи, дружби, ко­хання. Але тим самим зменшується й привабливість літератури. Бойові заклики і марші привабливі лише для тих, хто став части­ною нації і глибоко відчуває її потреби. Той же, хто ще стоїть від­далік, хто тільки придивляється до національної культури й мови, може бути знеохочений, відштовхнутий від них... Тут видається доречним порівняння свідомих українців з вояками, що їх бе­руть до війська на підставі мобілізації, які перебувають у стані мобілізаційної готовності. Що ж до українців «несвідомих», над­то російськомовних, то це лише потенційні рекрути, що можуть піти до війська тільки добровільно. Перші навіть не потребу­ють закликів і маршів, бо знають, за що мають воювати. Другі ще несвідомі цього і тому слід, насамперед, показати їм усю ши­рочінь і привабливість українського (і українськомовного) світу, відбитого в українській літературі, у якій вони мають знайти все, що тільки може привабити людину найрізноманітніших смаків. Тільки відчувши, наскільки цей світ багатий, і зрозумівши, що за нього варто боротися, вони будуть готові сприйняти як близь­ку собі й закличну бойову поезію, якої так багато в незабутніх національних героїв України».

І мовознавці, і етнологи неодноразово звертали увагу на по­требу популяризації української культури в усьому її розмаїтті. Сучасне урбанізоване постіндустріальне суспільство не стано­вить того єдиного моноліту, який радянська пропаганда заклада­ла в поняття «народ». Народ нині складається з численних груп, об'єднаних за віком, родом занять, професійною діяльністю, май­новим станом, інтересами тощо.

Українська нація, крім того, несконсолідована мовно, розпа­даючись на україномовну, російськомовну й суржикомовну гру­пи, куди входять носії мішаного українсько-російського мовлен­ня. Остання група є типово колоніальним мовним явищем, що виконує роль перехідного містка від української до російської одномовності. Зупинити цей розкладовий для української мови процес мовної міксації може лише употужнення впливу україн­ської культури, чого знов-таки можна досягти через засоби масо­вої інформації.

В умовах конкуренції двох культур російськомовний маскульт здобув перевагу саме тому, що поширився в різних жанрах і формах, розрахованих на соціально неоднорідне суспільство, різний рівень сприйняття і різні смаки, передусім невибагливі.

Становлення суспільства на нових демократичних засадах і стихійний розвиток культури у цей перехідний період виразно виявив масштаби загрози, яку несе українській культурі викрив­лена мовна ситуація. Вона спричиняє небажане для повноцінно­го розвитку національної культури розмежування елітарної і ма­сової її сфери за ознакою мовного вираження. Функціонування українського мистецтва обмежується елітарною сферою, тоді як масове мистецтво завозиться з Росії або ж продукується в Украї­ні, але також переважно на російськомовній основі.

Мовний бар'єр між елітарною і масовою культурою галь­мує і ускладнює процес становлення нового суспільства з кіль­кох причин. По-перше, це позбавляє українську мову перспекти­ви розширення сфери впливу, оскільки саме за посередництвом масової культури здійснюється контакт всіх соціальних груп і водночас вона найкраще надається до мовного врегулювання з боку держави, У двох же інших сферах здійснення соціальних контактів - приватній і професійній - мовне втручання з боку держави можливе, та й то часткове, тільки в другій сфері (тому розмови про насильницьку українізацію не мають жодних по­важних підстав).

Крім того, функціонування української культури в рамках обмеженого простору породжує ще одне вкрай негативне яви­ще - воно гальмує формування її повної структури і посилює консервативні тенденції всередині її. Великої шкоди розвиткові українського шоу-бізнесу завдає те, що його монополізував без­дарний Поплавський, успішно, зі свого боку, реалізуючи проект маргіналізації й компрометації україномовної культури, особли­во в очах молоді, яка потішається з його карикатурних образів юного орла, супермена і героя-коханця.

Відтак заблокована у виході на широку аудиторію, українсь­ка культура замикається у штучно звужуваному колі «свідомих українців», тоді як «несвідомих» продовжує відчужувати від неї російськомовний маскульт. Натомість в організації суспільного життя велику роль відіграє фактор наслідування - і передусім по­пулярна культура внаслідок масовості свого споживача дає мож­ливість панівним групам поширювати свою ідеологію й цінніс­ні орієнтації за посередництвом привабливих образів кінозірок, популярних співаків, телеведучих та інших героїв шоу-бізнесу.

Отже, функціонування суспільства відкритого типу перед­бачає багатостильову культуру, в якій співіснують різні ідейно- стильові течії і напрямки. Структура її багатоповерхова і роз­маїта. В ній співіснують офіційні і неофіційні, елітарні і масові форми побутування. Великого значення набуває сміхова культу­ра, що опозиційно протиставляється офіційній, критично пере­осмислює і пародіює її. Розвинені форми пародійної сміхової культури виконують важливу роль профілактичних засобів від хвороб авторитаризму і вождизму, до яких завжди тяжіє влада.

Проте внаслідок ослаблення позицій національної культури критично-пародійна інтерпретація суспільно-політичних і куль­турних явищ часто набуває антиукраїнського характеру, оскіль­ки така інтерпретація здійснюється не з іншої ідейної чи світо­глядної точки зору, як це має бути в демократичній країні, а з по- зицп іншої культури, що прагне домінувати, витіснивши укра­їнську. Осміювання і пародіювання української культури, що ши­роко практикується не тільки в засобах масової інформації Росії, а й у багатьох російськомовних ЗМІ України, має на меті затри­мати в масовій свідомості населення старий колоніальний сте­реотип протиставлення «малої» провінційної культури «великій» імперській. Слід врахувати і те, що російські журналісти й белет­ристи значно вправніше, ніж українські, використовують засоби непрямої пропаганди, а також не нехтують застосуванням мані- пулятивних технологій.

Діалог двох культур можливий тільки у рівних умовах, коли кожна сторона зберігає свою інакшість, окремішність, незалеж­ність від іншої. Окремі вияви взаємодії двох культур на елітарно­му рівні не тільки мають право на існування, а й за нормальних умов були б навіть бажаними як джерело взаємного збагачення. Але необхідною передумовою такої взаємодії має бути діалог рівних, а не ситуація «битий небитого везе», як вдало окреслила українсько-російські взаємини у сфері культури Оксана Забужко. Нинішні українсько-російські стосунки становлять загрозу для самого існування української культури, оскільки нав'язане про­тягом попередніх століть поширення російської мови перекри­ває духовні канали зв'язку значної частини українців із своєю культурою.

В умовах, коли русифікація значної частини населення пос­лабила відчуття національної ідентичності, вихід з кризового суспільного стану, спричиненого роздвоєнням національної сві­домості, може бути лише один: не компроміс між двома культу­рами, що продовжує процес їх злиття, а точніше поглинання ук­раїнської російською, а навпаки, чітке виокремлення української культури і протиставлення її російській. А відтак зворотній про­цес дерусифікації українських міст має починатися саме з про­тиставлення, з виокремлення української культури і популяри­зації й поширення розмаїтих форм її побутування - від тради­ційних народних і класичних до сучасних постмодерністських, авангардових і масових.

Слід підкреслити, що і в ситуації майже повної відсутності захисту й підтримки українська культура все ж розвивається й структурується, маючи вже чималі здобутки і в тих сферах, де традиційно була слабше представлена, зокрема в популярних міських жанрах. Очевидно, що рано чи пізно вона зуміє вийти із зони відчуження і тоді швидко заволодіє своєю територією, то­му що людям таки властиво тягнутися до свого, навіть коли їх довго від цього відучували.

■ Висновки

Згідно з відомим висловом Бодуена де Куртене державна мова - це діалект, за яким стоїть армія й поліція.

У суверенній державі захист колективного права нації на влас­ний голос уже не потребує жертовної боротьби героїв - «буди- телів», поетів, бунтарів. Після здобуття державної незалежності на сторожі свого слова мусить стати влада. Словник політоло- гічих термінів тлумачить поняття влада як «визнану, легітимну впливовість; відносини залежності між людьми, за яких одні мо­жуть здійснювати свою волю, підпорядковуючи собі інших, при­мушуючи їх до певного типу дій, організовувати поведінку людей, спираючись на авторитетність (тобто обов'язковість для всіх) рішень чи на погрозу правомочного застосування сили... Отже, влада - це неодмінно легітимізоване підпорядкування чи при­мушення».

10-та стаття Конституції дає керівництву країни право вклю­чити владні важелі для розширення функцій української мови. З цією метою слід запровадити дієву мовно-культурну політику, ввівши норму обов'язкового вживання державної мови в контро­льованих державою сферах - в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації, а також практику протегування своєї мови і культури в недержавних сферах суспільного життя. Саме так відбувалося в постколоніальний період мовно-культурне відродження чехів, словаків, угорців, хорватів, латишів, естонців, фінів та інших на­родів, яким вдалося здолати розкладові наслідки тривалої асимі­ляції і побудувати незалежні національні держави. Постання цих держав стало можливим завдяки твердій і послідовній позиції владної еліти в обстоюванні законного права мови титульної на­ції бути головним засобом загальнонаціонального спілкування, що об'єднує населення в межах своєї країни.

Конфліктогенний характер пострадянської мовної ситуації країни як в гуманітарному, так і в політичному вимірах диктує необхідність прийняття Концепції державної мовної політики в Україні та розробки на її основі Національної програми «Укра­їнська мова».

Політичний консенсус має бути підкріплений виразною по­літикою держави. Вона повинна спрямовуватися на досягнення таких цілей:

1. Відродження, підтримка, піднесення престижу українсь­кої мови як мови титульної нації;

2. Утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах суспільного життя на всій території України;

3. Створення у всіх регіонах загальних і спеціалізованих кур­сів з вивчення української мови для дорослого населення;

4. Посилення функції державної мови як об'єднавчого і кон­солідуючого чинника в українському суспільстві;

5. Забезпечення мовних прав українців та осіб, що нале­жать до національних меншин;

6. Сприяння розвитку мов національних меншин із спеці­альним наголосом на захисті мов, що опинилися під за­грозою зникнення;

7. Підтримання мовного розмаїття України та міжкультур- ного діалогу;

8. Утвердження української мови як мови міжнаціонально­го спілкування в Україні;

9. Підвищення загальної мовної культури українців і осіб, що належать до національних меншин;

10. Сприяння у задоволенні мовних потреб українців у світі.

Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. - М., 2000. - С. 127.

Там само. -С. 125.

Плахута Є. Цілі мовної політики держави українські проблеми на тлі до­свіду Латвії та Білорусі // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали міжнародної конференції). - К„ 2000. - С. 48-49.

Ажнюк Б. Уроки двомовності: Фінляндія // Державність української мови і мовний досвід світу (Матеріали Міжнародної конференції). - К., 2000. - С. 22-23.

Там само. - С. 22.

Масенко Л. Мова і політика. - К„ 1999. - С. 21-22.

Процик Анна. Мова, ідентичність і духовність в історичній перспек­тиві: Чехословаччина в першому десятиліття незалежности // «Про українсь­кий правопис і проблеми мови». 36. доповідей мовної секції 16-ої Річної кон­ференції української проблематики. - Нью-Йорк - Львів, 1997. - С. 23.

Там само.

Там само. С. 24.

История Чехословакии. - Т.З. - М„ 1960. - С. 389.

Процик Анна. Мова, ідентичність і духовність в історичній перспек­тиві. - С. 27.

Гнатюк Оля. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентич­ність. - К., 2005. - С. 264-265.

Доубек Вратислав. Т. Ґ. Масарик і університети в Україні та Росії // Т. Ґ. Масарик і нова Європа. - К.,1998. - С. 58.

Забужко Оксана. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. - К., 1999.-С. 97.

Андрухович Юрій. Орім свій переліг...і сіймо слово // Урок українсь­кої. - 2001. - №7. - С. 3.

Ткаченко Орест. Українська мова і мовне життя світу. - К.,2004. - С. 271.

Губенко Д. Сучасна мовна політика Балтійських держав //Державність української мови і мовний досвід світу. (Матеріали Міжнародної конферен­ції).-К„ 2000.-С 31.

Там само. - С. 31-32.

Там само. - С. 32-33.

Скопненко О. Мовна ситуація в Білорусі і проблеми норм білоруської літературної мови//Державність української мови і мовний досвід світу. - С. 63.

Плахута Є. Цілі мовної політики держави: українські проблеми на тлі Досвіду Латвії та Білорусі//Державність української мови... - С. 46.

Маланчук В. Е. Исторический опыт КПСС по решению национально­го вопроса и развитию национальных отношений в СССР. - М., 1972. - С. 281.

Українська радянська енциклопедія. - Т. 9. - К., 1983. - С. 260.

Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність (Від Олександра Потеб­ні до гіпотези мовного релятивізму). - Львів, 2002. - С. 37.

Колаковський Лешек. Міні-лекції на максі-теми. - К., 1999. - С. 36-37.

Хвиля Андрій. Знищити коріння українського націоналізму на мовно­му фронті. - Харків, 1933. - С. 19.

Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня істо­

рія української мови). - К., 2004. - С. 97.

Хрущов М.С. Про програму Комуністичної партії Радянського Союзу (Доповідь на XXII з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу 18 жовтня 1961 р.). - К., 1962.-С. 80.

Щербицкий В. Воспитывать сознательных, активных строителей ком­мунизма. - М„ 1974. - С. 118.

Вопросы совершенствования национальных процессов в СРСР. - Ташкент, 1987. - С. 87.

Мейс Джеймс. Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані від СРСР структури блокують будь-які реальні реформи //На щедрий вечір. 36. на пошану Євгена Сверстюка. - Луцьк, 2004. - С. 126.

Маланюк Євген. Малоросійство.

Тараненко Олена. Викладання журналістської етики з урахуванням специфіки Донецького регіону // «Мандрівець». - 2006. - № 4. - С. 4.

Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність (Від Олександра По­тебні до гіпотези мовного релятивізму). - Львів, 2002. - С. 37.

Там само. - С. 49.

Державний комітет статистики України // http://www.ukrstat.gov.ua

Кучма Леонід. Україна - не Росія. - М„ 2003,- С. 285.

Там само. - С. 27.

Волокітін Д. З якого приводу може перехреститися Президент// Украї­на молода. - 1999. - 1 вересня.

Погрібний Анатолій. Світовий мовний досвід та українські реалії. - К., 2003.-С. 7.

Там само. - С. 261.

Там само. - С. 264.

Там само. - С. 277.

Там само. - С. 73.

Там само. - С. 302.

Попович Мирослав. Нарис історії української культури. - К., 2001. - С. 365,376.

Кучма Леонід. Україна - не Росія. - С. 302.

Там само.

Процик Анна. Мова, ідентичність і державність в історичній перслективі: Чехословаччина в першому десятилітті незалежності // «Про український правопис і проблеми мови» (Збірник доповідей мовної секції 16-ої Річної Конференції Української Проблематики, Урбана-Шампейн). - Нью Йорк- Львів, 1997. - С. 25.

Кучма Леонід. Україна - не Росія. - С. 531.

Кулик Володимир. Мова про мову: нормалізація амбівалентності //

«Критика». - Ч. 6 (червень), 2004. - С. 11.

Гринів Олег. Державна мова в конституційному полі // «Мовні конф­лікти і гармонізація суспільства» - ВПЦ «Київський ун-т», 2002. - С. 10-11.

Погрібний Анатолій. Свтовий мовний досвід та українські реалії. - К., 2003. -С. 53-55.

Там само. - С. 55.

Российские вести. - 11 ноября 2006 г.

Сегодня. - 12 октября 2006 г.

Там само.

Мечковская Н. Б. Общее языкознание. Структурная и социальная ти­

Там само. - С. 164-165.

Паніна Н.В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніто­ринг. - К„ 2005. - С. 68.

Державний комітет статистики України // Ьйр://-тувд.икг8ІаІ.§оу.иа.

Там само.

Мечковская Н.Б. Общее язьїкознание. Структурная и социальная ти- пология язьїков. - М., 2001. - С. 210.

Державний комітет статистики України // Ьнр://\уту.икг5ІаІ.§оу.иа.

Паніна Н. Українське суспільство 1994-2005:соціологічний моніто­ринг. - К„ 2005. - С. 68.

Там само.

Прибиткова Ірина. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етнорегіональному вимірі//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 3. - С. 64

Там само.

Там само. - С. 65.

Там само.

Там само.

Там само. - С. 64.

Там само.

Там само. - С. 65.

Там само.

Там само. - С. 66.

Паніна Н. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніто­ринг. - К„ 2005. - С. 68.

Прибиткова Ірина. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етноре- гіональному вимірі//Соціологія:теорія,методи,маркетинг.- 2001.- № 3.- С. 66.

Хмелько В. Є. Лінгвоетнічна структура України: регіональні особли­вості й тенденції змін за роки незалежності // Наукові записки НаУКМА. - Т. 32. Соціологічні науки. - К., 2004. - С. 8.

Віче. - 2003. - № 4. - С. 50.

Ажнюк Б. Уроки двомовності: Ірландія//Державність української мови і мовний досвід світу. (Матеріали Міжнародної конференції). - К„ 2000. - С. 16.

Гіденс Ентоні. Соціологія. - К., 1999. - С. 667.

Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів//Урок української. - Ч.9-10,- 1999.- С.6-11.

Ткаченко Орест. Українська мова і мовне життя світу. - К., 2004. - С. 215.

Там само - С. 215.

Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність. - С.54

З приватного архіву Олекси Ющенка.

Стус Василь. Твори у чотирьох томах. - Т. 4 - Львів, 1994. - С. 370.

Українська мова та література. - 2002, ч. 39 (травень). - С. 4.

Андрухович Юрій. «Орім свій переліг... і сіймо слово» // «Урок україн­ської».-2001, №7.-С.З.

Андрухович Юрій. «Орім свій переліг... і сіймо слово» // «Урок україн­ської». - 2001, № 7. - С. 2-3.

Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів (Психолінгвістичне дослідження).// «Урокукраїнської» - 1999. - №9-10. - С. 11.

Там само. - С. 10.

Там само.

Опитування провів Центр «Громадська думка» Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем м. Києва під керівництвом Ганни Залізняк. В опитуванні взяло участь 703 особи віком від 16 до 35 років.

Залізняк Г. М. Чинники національно-патріотичної орієнтації молоді Києва. - К„ 2003. - С. 36-37.

Там само. - С. 36.

"Там само.- С.39-41.

Там само. - С. 41-42.

Там само. - С. 42-43

Там само. - С. 43-47.

Там само. - С. 50.

Там само. - С. 48-49.

Там само. - С. 32.

Там само. - С. 33.

Там само. - С. 58.

Залізняк Ганна. Чинники національно-патріотичної орієнтації моло­

Там само - С. 59.

Там само. - С. 65.

Залізняк Ганна, Масенко Лариса. Мовна ситуація Києва: день сьогод­нішній та прийдешній. - К., 2001. С. 64-65.

Матіяш Б. Проблеми функціонування та розвитку державної мови в Україні: 90-ті роки XX століття //Державність української мови і мовний до­свід світу. - К., 2000. - С. 273.

Волосевич Інна. Зв'язок мовної структури з електоральними прихиль­ностями населення (на матеріалі передвиборних опитувань 1994 - 2006 ро­ків) //Урок української. - 2006. - № 11-12. - С. 16.

Там само. - С. 15.

Там само. - С. 16.

Мейс Джеймс. Післягеноцидне середовище //День і вічність Джеймса Мейса. - С. 156.

Справа ірландської мови (Розвідка Френсіса Феґі в перекладі Лесі Укра­їнки) // Всесвіт. - 1992. - Ч. 5-6. - С. 156-157.

Комсомольская правда в Украине. - 2005. - 22 января.

Крымская правда. - 1998. - 20 января.

Крымская правда.. - 1997. - 13 декабря.

Тараненко Олена. Викладання журналістської етики з урахуванням специфіки Донецького регіону //Мандрівець. - 2006. - №4. - С. 2.

Там само.

Там само.

Волосевич Інна. «Их, хохлов, надо только повернуть правильно...» // Урок української. - 2006. - № 8-9. - С. 63.

Там само. - С. 63-64.

Залізняк Ганна, Масенко Лариса. Мовна ситуація Києва: день сьогод­нішній та прийдешній. - К., 2001. - С. 56.

Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра По­тебні до гіпотези мовного релятивізму). - Львів, 2002. - С. 43.

http://www.korrespondent.net/main/print/183118

Мейс Джеймс. Післягеноцидне середовище // День і вічність Джеймса Мейса. - С. 157.

Гак В.Г. К типологии форм языковой политики // Вопросы языкознания.- 1989.-№5.-С. 104.

Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність. - С. 59-60.

Українська газета. - 2005. - №22.

Ткаченко Орест. Українська мова і українська культура П Українська мова. - 2003. - № 3-4. - С. 12.

2

1

4

5

14

15

20

19

22

23

30

27

29

32

33

31

34

31

40

41

46

47

42

52

53

49

68

67

---