|
Реферати про творчість письменників
Зміст сторінки
9. Бондаренко К.Шануймо в собі справжню людину.Відгук на збірку віршів поета-земляка Володимира Біляїва «Осіння обнова»
1. ТОЙ, ХТО Є ВСЕ (про роман Емми Андієвської “Джалапіта”) Є. Шибалов, ІІІ жур. ДІСО
Роман Емми Андієвської “Джалапіта” привніс в українську літературу нове мислення, нові засоби бачити світ. У тому, що цей твір з'явився за межами України, немає нічого дивного - в умовах тоталітарного “пресування” свідомості або отруєного інерцією червоних стереотипів пострадянського суспільства, мабуть, неможливо досягнути такого охоплення Всесвіту думкою, глибокого і водночас глобального. Крім того, форма. Так писати романи в українській літературі не брався ніхто. Звичайно, у світовому літературному контексті “мозаїчну” прозу не можна вважати відкриттям Емми Андієвської. Згадайте хоча б “орнаментальну прозу” шістдесятників-дисидентів. Ще раніше були “Записки божевільного” Гоголя, які відрізнялись лише хронологічним та сюжетним підпорядкуванням елементів мозаїки, тобто частин тексту. Взагалі, на мою думку, ця традиція пов'язана з японськими хокку - “Всесвіт у трьох рядках” - та впливом східної культури на європейську, особливо на слов'янську, тому що слов'яни набагато ближчі до Сходу як географічно, так і ментально. Критики та читачі поспішили оголосити “Джалапіту” новою міфологією. Чи варто так відразу причеплювати ярлик? Адже наша свідомість від міфологічної відрізняється тим, що ми вже не маємо однозначної ієрархічної картини світу. Прагнення чіпляти ярлики - міфологічний рефлекс свідомості, своєрідне прагнення ідентифікувати предмети дійсності, втягнути у коло свого світу. Проте у творі є досить багато підстав задля його міфокласифікації. Починаючи з образу Джалапіти. “Джалапіта є все”. Один з варіантів перекладу імені Будди з санскриту - “Той, хто є все”. Знову бачимо вплив східної культури, якою “хворіє” сучасна європейська. Джалапіту можна поранити або навіть вбити необережним словом. Слово є реальною конструктивною або деструктивною силою. Як казав філософ Сьєрен Кьєркегор, “… в наше время Дьявол поселился в печатной краске”, тобто знов таки у слові. Ще раніше сказано: “Спочатку було Слово”. І це не просто фраза з Біблії, це - першозакон іудейської міфологічної системи. Існує лише те, що можна назвати словом. Знов працює той самий рефлекс міфоідентифікації. І, нарешті, ми бачимо суміш побутових рис різних епох. Це цілком міфологічно, бо міф ще не знає поняття часу як горизонтального вектора, для міфу основа світу - цикл. Але декілька принципових властивостей твору не дозволяють сказати, що це - міфологія. По-перше, “головне у Джалапіті - доброта, решта все плинне”. Міф не знає добра і зла, так само як і моралі, а роман Андієвської - твір високоморальний. По-друге, міф та його герої досконалі і самодостатні. Джалапіта - не досконалий і має почуття жалю. Пригадайте епізод, коли нога Джалапіти, відірвавшись, вбила людину, і як Джалапіта після цього сумував. У “Фаусті” ми читаємо: “Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо”. Тут - все навпаки. Джалапіта випадково зробив зло. Ми бачимо розворот біблійного мотиву на 180 градусів. Це взагалі характерно для культури двадцятого століття - розворот сталих цінностей та стереотипів в іншому ракурсі. Джалапіта - щось надрелігійне, надміфологічне, надморальне. Це - дух світу, для якого Добро та Зло, Бог та Диявол не протиставляються, а співіснують. Джалапіта - це те, начому стоїть світ. Джалапіта - це гармонія. ДЖАЛАПІТА Є ВСЕ.
2. ДОНЕЦЬКА ТЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ В.СОСЮРИ І В.СТУСА Ракова Н., 3 курс, ДІСО
Коли говорять про терикони, серце відразу наповнює любов - адже це мій рідний край, мій Донбас. Я згадую безкрайні степи, квітучі каштани та червоні троянди; я бачу чорні, ніби підведені, очі шахтарів, річку Кальміус, широкі багатолюдні вулиці та проспекти. Це мій багатий край, багатий на таланти та вугілля. Адже він подарував світові таких письменників, як Володимир Сосюра, Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Микита Шаповал. Багато інших відомих українських письменників оспівували наш рідний край, насамперед— вірний син своєї країни - Василь Стус. У кожного поета, здається, є своя Муза. У Володимира Сосюри і Василя Стуса теж вона була - Муза рідної землі. У своїх віршах вони ототожнюють батьківський край, з усією нашою Україною. Для Володимира Миколайовича Донбас - невід'ємна частина України, вугільний край, край його молодості, звідси він вийшов у велике літературне життя, і тому його поезії перейняті глибоким патріотизмом - любов'ю до краю "чорного золота", гордістю за його людей. З високим почуттям написана поезія "Як передать, Донбас, твою красу і силу"... Ось перед нами велична панорама: І рейок блискотінь під поїздів вагою, І у вечірній час дівочий ніжний спів, де в полі трактори залізною ходою прокладують путі для пишних врожаїв. Так, це край не тільки шахтарський, але й землеробський, з мальовничими краєвидами: Мені там рідне все - й Дінця Зелені хвилі, і шепіт яворів, І дальній дзвін копит... Найбільше поезій Володимира Сосюри про Донбас уміщено в збірці "Біля шахти старої". І кожна з них ніби промовляє до нас іменами тих, хто жив у той час у Донбасі, будить у нас почуття патріотизму. Донбас для Володимира Миколайовича - не тільки край дитинства і юності, а й невичерпне джерело радості, сили і творчого натхнення.
Донеччино моя, моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття! Я до твоїх грудей приникнув, як дитина, щоб знов набратись сил для пісні і життя. Про все у житті можна забути, до всього можна звикнути. Та аж ніяк не зітреш з пам'яті рідні лани та ліси, рідну домівку, де чекають тебе найрідніші у світі люди. Тому з далекої Колими линув на Україну тужливий, але не зломлений голос Василя Стуса. Дивно, але саме там дуже багато віршів поет присвячує їй, Україні: Скучив за степом, скучив за лугом, скучив за ставом, скучив за гаєм, скучив за сином, скучив за другом, скучив за матір'ю, за рідним краєм.
Слово Василя Стуса, довго замовчуване, знищуване, але все ж таки слово, що важило, нарешті повертається до свого читача. Поет-патріот завжди вірив у це, тому що він жив на Україні, дихав нею, мріяв про неї, чекав кращих для неї часів. Василь Стус не дочекався цього, але дочекалося його слово, що зараз живе власним життям, як гірке нагадування про свого "батька" - вірного сина України. Своєрідною була любов поета до Украйни і до її найкращих куточків. Він ніколи не переставав любити країну, хоч би як важко йому не доводилось, хоч би як не намагалися вибити з нього це почуття. Воно жило, жило на волі, жило і під час суворих колимських морозів, коли серед незгод та страждань з'явилася якась згадка про рідну землю, навіть маленька гілочка калини... Коли з'являється в холоднім сні Моя Вітчизна майже призабута - О, як тоді морозять душу пута! О, вирвись, вирвись, вирвись! Так любити може тільки гігант, якій заради щастя і ясних днів рідної країни може віддати життя. Та він і віддає їй найкращі роки свої - двадцять три з призначених долею сорока семи провів за ґратами, бо хотів бачити Україну вільною. Чим не подвиг? Гріє серце палка любов до рідних куточків Василя Стуса, який навіть з Колими намагається допомогти рідній землі, хоч підбадьорити її своїм полум'яним словом. Здається мені, що його вірші й зараз хвилюють справжніх патріотів, бо слово цього поета пече вогнем любові та ненависті, гріє та морозить. Василь Стус загинув за неї - а це найбільше, що може дати людина. Такий же незгасний вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі мужнього співця Володимира Сосюри. Крізь усе своє подвижницьке життя він гордо і нескорене в терновому вінку проніс свій хрест: Любіть Україну, як сонце любіть... Проколоте тернами серце гоїлось цілющою любов'ю до рідного краю і здіймалось у багатті незгасною любов'ю до страдниці - вишневої України. Саме тут, де край наш, Донеччини гори, він голосом сподівався: Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно, Красуне, страднице моя! Хіба можна сумніватися в щирості цього голосу поета:
Над Дінцем упав я на коліна, і в сльозах обличчя все моє... У любові до рідного краю - Донеччини Володимир Сосюра виявляв любов до всієї країни, яка і в той час страждала і прагнула до визволення. Її великий і вірний син засяяв на весь світ мужнім кличем "Любіть Україну!". Бо він сам найбільше її любив, її оспівав, у неї вірив: Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер і трави, і води. В годину щасливу, і в радості мить, Любіть у годину негоди. Про цей вірш написано багато, але не всі знають, що перші публікації вірша були піддані нищівній критиці. З чиєїсь вказівки була навіть змінена строфа: Без неї - ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами. Щира, відверта любов до України, до свого народу, біль за його становище були не до вподоби правлячій владі, тому переслідували поета, тримали під арештом чимало його творів. Ніжний, щирий, з любов'ю в серці й мукою в душі, Сосюра співав. Він любив солов'їну мову, солов'їні далі, солов'їну пісню, його самого часто звали солов'єм України. Люблячи свою вишневу Україну, Сосюра особливу увагу в своїй творчості приділяв її прекрасній частині - Донбасу, тому краєві, де народився, провів дитинство, куди часто повертався в різні роки свого життя: Я починався звідтіля, де гул заводів даль колише, ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші. Дорогими для поета місцями були Дебальцеве, де народився майбутній поет, селища Званівка, Яма, Чорногірівка, Лисиче. За рік до смерті напише:
Я станцію Яму не можу забути, хоч днів тих далеких мені не вернуть. У 1941 році, коли палав рідний край, Володимир Миколайович посилає з Уфи синівське слово "Лист до земляків". Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, Крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат, щоб велику любов передати рядками малими до усіх, що в цій час захищають наш зоряний сад. Поет воював зброєю слова. У дні війни цей вірш був широко розповсюджений у листівках - наші літаки доносили його на поневолену Донецьку землю. Прочитавши вірші "Знову я на содовім заводі", "Коли потяг у даль загуркоче", "Шахтареві", "Донеччино моя", "Як передать, Донбас, твою красу і силу", автобіографічний роман "Третя рота" - постає істиний син Донеччини, талановитий її співець: Донеччино моя, моя ти батьківщина, тобі любов моя і всі мої чуття! Я до твоїх грудей Приникнув, як дитина, Щоб знов набратись сил Для пісні і життя. Так могли писати тільки люблячі сини, патріоти свого краю. Отже, звертаючись до віршів наших земляків, ми знайомимося з історією рідного краю, відкриваємо його для себе по-новому. Не шукаймо коштовних перлин далеко від дому. Часто вони поруч з нами.
3. Пейзажна лірика у творчості письменників нашого краю
Батовская М, 1 курс ДІСО
Поняття Батьківщини для кожного з нас нерозривно пов'язане з образами її благословенної природи. Туманний ранок i осінній день, гречане поле і літній нескінченний степ, солов'їний гай і вишневий садок - усе це зливається в єдиний образ рідного краю. Саме рідна земля давала поетам натхнення й віру в завтрішній день, i саме в неї прохали вони мужності й сили, щоб творити “пісні солов'їні”. Багато хто з письменників оспівував у своих творах Донеччину. Із здивуванням ми дізнаємось про те, що автор широко відомої пісні “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” і не менш знатного романсу “Туди мої очі...” Михайло Петренко народився у місті Слов'янську на початку дев'ятнадцятого століття. Свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловив у віршах “Слов'янськ”:
Слов'янськ, Слов'янськ! Як гарно ти По річці Тору, по рівнині Розкинув пишнії садки, Квіти пахучі по долині I так красуєшся собі!
Щільно переплівся з нашим краєм життєвий i творчий шлях Василя Стуса. На Донеччині відбулося знайомство майбутнього поета з важкою працею шахтарів, шляховиків на залізниці. Перші його вірші з'явились у донецькій періодиці. Поезія Стуса багата барвами i грою соків землі. В душі у поета ясніла краса світу барвами осінніх айстр, вранішнім співом птаха, зламаною гілкою вечора.
Не одлюби свою тривогу ранню, - Той край, де обрію хвиляста каламуть, Де в надвечір'ї вітровії тчуть Єдвабу сизь, не віддані ваганню.
А як був закоханий у свій рідний край Володимир Сосюра, який народився 1898 року на станції Дебальцеве, в робітничій родині. В основу поезії “Знов село” лягли враження від поїздки до рідного Донбасу. Земля батьків, стежки дитинства завжди викликають найтепліші спогади.
Мені там рідне все - й Дінця зелені хвилі, І шепіт яворів, і дальній дзвін копит, І округа озер, степів картини милі, Й на обрії гаї, що серцю шлють привіт. І неба вишина у хмар ажурній піні, І квітів аромат в байраків тішині, І у росі світань там хори солов'їні Нагадують мені далекі юні дні.
У вірші “Коли потяг у даль загуркоче” поет лине спогадами в минуле. Він бачить рідні місця дитинства та юності:
Ой ви, ночі Донеччини сині, І разлука, i сльози вночі... Як у небо ключі журавлині, Одинокі й печальні ключі...
Найбільше поезій В. Сосюри про Донбас було вміщено у збірці “Біля шахти старої”. Донбас для В. Сосюри - не тільки край дитинства, юності, а й невичерпне джерело сили й творчої наснаги. З краєвидами нашої Батьківщини знайомить нас поезія Геннадія Мороза, який є представником сучасних професійних поетів, які мешкають на Донеччині. Г. Мороз народився в 1948 р. в м. Бережанах. Живе і працює у Маріуполі. Тематика його поезій різноманітна: філософські заглиблення у життєві явища, рідний край, рідна мова і, звичайно, поетичне осмислення картин міського пейзажу, природи. Поет Г. А. Мороз утверджує єдине царство щастя - світ природи, в який він намагається ввійти не володарем, а тільки гостем. У вірші “Етюд” він стверджує:
Он дорога йде у вечір, Бо в степу, мов у кіно, Вироста руно овече, Хмари їдуть по руно. Вибігає дощ їх стригти, Тільки сам себе стриже, І біжать од нього скрити В капелюхах Беранже.
З великою любов'ю він оспівує Азовське море в своїй поезії “Азов”:
Вийду на берег У світлі ранкові казки. Не надивлюся На море своє відсіля: Сиве і тепле, Мов светр домашньої в'язки. Як же я вдячний За нього вам, мамо Земля...
Говорячи про літературу Донеччини, можна згадати про творчість багатьох письменників. Художнє слово рідного краю приходить до нас сьогодні. Це ще один крок до відродження духовності нації, до вирішення проблем національного виховання. 4. Наш край у творчості письменників Донбасу М.Петренка і М.Чернявського
Жамба І., Запорожченко Р.ІІІ курс ДІСО
Одним з поетів-романтиків ХІХ століття, творчість якого набрала загальноукраїнського звучання, є Михайло Миколайович Петренко. Його вірш “Небо” став широко відомою народною піснею, а популярний свого часу романс “Туди мої очі” був створений на основі одноіменного вірша поета. Деякі дослідники приписують М.М.Петренку й авторство широко відомої пісні “Взяв би я бандуру”. Тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов'янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви. Слід відзначити українофільський характер впливів високоосвіченого середовища на світогляд і талант М.Петренка. У роки навчання поета у Харківському університеті посилилась увага до української історії, української народної культури. Харків як центр Слобожанщини і всієї Східної України докладав багато зусиль до відродження української духовності, і це значною мірою відбилося на життєвій позиції, творчості і, врешті, на долі Михайла Петренка. На жаль, дослідники не мають сьогодні свідчень про те, чим займався поет одразу після закінчення Харківського університету. Висуваються припущення, що він працював десь за межами України. Підставою для таких висновків служать рядки одного вірша:
Далеко від родини І на чужій землі, немилій стороні Броджу понурим я за краєм України, Один живу поміж чужими...
Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах М.Петренка, як “Слов”янськ”, “Іван Кучерявий”, “Гей, Іване, пора”. Цим творам, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарги на горе, замилування рідним краєм. У циклі віршів “Слов”янськ” поет дещо відходить від своєї провідної теми смутку та розчарування життям. У віршах, присвячених рідному місту, де він народився, поет тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є окрасою всієї України. Сприймаючи Слов”янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкриває духовне багатство української народної культури:
Чи бачив хто слов”янськую дівчину? Чи був коли, як річ вона веде, Жартуючи в веселую годину? Або тоді, як сонечко зайде І темрява почне томити очі, Чи лучилось чувать пісні дівочі І дослухатись як вони, Так дуже, дуже жалібні, Чарують Слов”янськ весь, од краю і до краю... Тому-то й лине поет думкою у рідне місто, куди він часто “думку шле і сльози”, тяжко зітхаючи:
Коли ж, коли, великий Боже, Мене пошлеш на рідний край, Де мав я радість, мав я рай.
У вірші “Іван Кучерявий” М.Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили. Як і в народній творчості, Савур-Могила - це край української землі, символ героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який
Давно пішов з козаками У степ на татарів; І нема об них вісті, Мов у воду впали.
Ще один образ Донеччини використав поет у вірші - це Свято горський монастир над Дінцем, в який ходили пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну Землю. Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші “Гей, Іване, пора...”. Нехитрий сюжет тут розгортається з дією головного героя-козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну, за дівчиною. Як можна зрозуміти із змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю:
Минув Донець, минув Торець І степом скаче по Самарі...
У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної (крім самих назв) місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, бо головним для поета є внутрішній світ героїв, власні почуття, а для лірики М.Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача-донеччанина домальовує образи Дінця з пологим та гірським берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу - це ж наша земля, наш донецький край. Вершиною творчості поета вважається цикл віршів “Небо”, а перший вірш з нього став славнозвісною народною піснею. Дослідники творчості М.М.Петренка, зокрема відомий краєзнавець І.М.Овчаренко, стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архітектури Свято горського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над долею людини, якій важко жити на землі. При цьому характер переживань обумовлюється дещо абстрагованими наріканнями на муки розлучення з коханою дівчиною, на сирітську долю:
Далекоє небо - моя сторона... І на світі гірко; як стане ще гірше, Я очі на небо; мені веселіше! І в думках забуду, що я сирота, І думка далеко, високо літа.
Співцем рідного краю також є Микола Федорович Чернявський. Він народився у селі Торській Олексіївні (тепер село Октябрьське Добропільського району) Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Сьогодні тут не залишилося жодної архітектурної пам”ятки минулого століття. Немає й знищеної у 30-і роки Троїцької церкви, на місці якої сьогодні стоїть школа. Згодом сім”я переїхала в село Новобожедарівку Слов”яносербського повіту. Та на все життя залишилися у серці поета мальовничі краєвиди понад Дінцем, з його зеленими гаями і тихими заплавами, крейдяними горами,що височили на берегах. В одному з віршів він відтворює милі серцю краєвиди:
Засну і чую в тій хвилині, Як ліс шумить, співа дівчина, Йдучи надвечір до криниці, Як дзвін гуде в старій дзвіниці. І бачу рідні гори білі, Понад Дінцем в гаю блукаю І давніх днів утіхи милі Вві сні я знов переживаю.
Ще до революційних подій 1917 року М.Чернявський виявив себе митцем широких тематичних уподобань. Маючи “м”яку вдачу, з нахилом мрійливості” (С.Єфремов), він звертався до образів і карин рідної Донеччини, історії України, вважав свою творчість “піснею помсти” за народні кривди. Так, картини рідних степових просторів він відтворив у вірші “Степ”, в якому зізнався у любові до рідної землі:
...в степу, - Безмежнім, безверхім склепу. Все - рідне, знайоме, І все те мені Дорожче від раю в чужій стороні.
Іноді явища дикої природи асоцціюються у свідомості митця з громадсько-політичними бурями, які наближаються. Тому в іншому вірші (“Степ і степ...”) поет створює низку картин символічного звучання:
А коли, бува, з громами З моря хмари налетять, Степ охрестять блискавками, Над ланами прогримлять, - Він прокинеться, проснеться Груди грому підставля; Заговорить, засміється Враз до неба вся земля. Мертвий степ. Його громами Тільки й можна розбудить... Так нехай же над ланами Грім бажаний загримить!..
Так поет прагнув радикальних змін у “мертвому степу” - своїй країні і відверто сподівався на грім і блискавку, за якими, без сумніву, криються символічні образи революційних бурь. Через картини природи поет уособлює суспільно-політичний стан життя. Символічного значення набирає у творах М.Чернявського і ріка Донець. Для поета - це не лише образ, пов”язаний з далеким дитинством, але й незмінна, продовжена у минуле й майбутнє точка відрахунку добра і зла, народної пам”яті, врешті, естетичний критерій прекрасного. Поет сповідається над водами ріки свого дитинства, просить її:
Розбите серце знов украй! Прийми мене, - і чорна смута Моя розвіється нехайї!..
Історія рідного донецького краю проходить через серце поета в образі князя Ігоря в час його втечі з половецького полону (“Князь Ігор”):
То Ігор-князь тіка з полону. Слідом Овлур за ним. Збива Убрання росяне з розгону... І ось бувальщина жива Мені ввижається, і з Дону Мов тупіт вухо зачува.
Образ Дінця доповнюють і картини чудової природи - рукотворної і нерукотворної - на його берегах (“Донець”): “Де шумлять бори, Монастир старинний хмуриться з гори...” У своїх творах М.Чернявський прагнув якнайширше охопити і естетично освоїти наш край. Навіть час, від якого тільки й залишились, що легенди, поетично переосмислював. Так сива давнина розкривається перед читачем у вірші “Савур-Могила”. Поет поринає в далеку епоху, щоб прояснити для себе і нащадків назву цього географічного підвищення на краю рідної землі. Тут поет інтерпретує одну з легенд, яка пояснює назву славнозвісної могили:
І умер хан Савур. З ним дванадцять жінок, - Оточили його, Мов червоний вінок. І у землю пішов На коні хан Савур, І піднісся над ним Склепом зведений мур. Мов туман, його пропала сила, Та стоїть, стоїть Савур-Могила! Донеччина у свідомості поета існує як складова частина всієї України. Тема України, її трагічна історія примсутня у багатьох творах поета. М.Чернявський прагнув осмислити причини ганебного становища народу, української мови і культури взагалі. Відповіді на наболілі питання він шукав в історичному минулому народу і вважав, що У нашім минулім - там воля і слава, У нашім минулім - безсмертні діла. Цього не украде в нас зрада лукава. Бо кров”ю Вкраїна все те добула...
5. Тема природи у творчості письменників Донбасу. Приседська В., ІІІ курс ДІСО
Одним із поетів-романтиків XIX ст., творчість якого набрала загальноукраїнського звучання, є Михайло Миколайович Петренко. Він був непересічною особистістю, талановитим митцем, гідним пам'яті прийдешніх поколінь. Творчість чудового поета закономірно випливає з пошуків усієї української літератури початку XIX ст. Тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов'янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви. Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах, як “Слов'янськ,” “Іван Кучерявий,” “Гей, Іване, пора.” Цим твором, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарга на горе, замилування рідним краєм. Цикл віршів “Слов'янськ” поет присвячує рідному місту, де він народився, тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є красою всієї України. Сприймаючи Слов'янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкраває всю красу і багатство рідного краю, культуру украінського народу:
Чи бачив хто слов'янську дівчину? Чи чув коли, як річ вона веде, Жартуючи в веселую годину? Або тоді, як сонечко зайде І темрява почне томити очі, Чи лучилось чувать пісні дівочі І дослухатись як вони, Так дуже, дуже жалібні, Чарують Слов'янськ весь од краю і до краю…
Тому-то й лине поет думкою у рідне місто: Коли ж, коли, великий Боже, Мене пошлеш на рідний край, Де мав я радість, мав я рай.
У вірші “Іван Кучерявий” М. Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили - краю української землі, символу героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який Давно пішов з козаками У степ на татарів; І нема об них вісті, Мов у воду впали.
Ще один образ Донеччини використав поет у вірші - це Святогірський монастир над Дінцем, в який ходили пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну землю. Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші “Гей, Іване, пора…”. Нехитрий сюжет тут розгортається за дією головного героя - козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну за Дівчиною. Як можна зрозуміти зі змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю: Минув Донець, минув Торець І степом скаче по Самарі… У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної окрім самих назв місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, а для лірики М. Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача - донеччанина домальовує образи Дінця з пологими та гірськими берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу - це ж наша земля, наш донецький край. Вершиною творчості поета вважається цикл віршів “Небо”, а перший вірш з нього став народною піснею. Дослідники творчості М.М. Петренка стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архитектури Святогірського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над чарівністю рідного краю і над тяжкою долею людини на фоні цієї країни: Далекоє небо - моя сторона… І на світі гірко; як стане ще гірше, Я очі на небо: мені веселіше! І в думках забуду, що я сирота, І думка далеко, високо літа.
Так сприймав навколишній світ чудовий поет-романтик, щирий патріот рідної землі. Його пісня живе серед нас, бо в ній поет виразив мрії і прагнення кожної людини до вільного, щасливого життя на багатих красивих землях України. Ще один скарб - свою творчість, залишив нам письменник - земляк Микола Федорович Чернявський. Ще до революційних подій 1917р. він виявив себе митцем широких тематичних уподобань. Маючи м'яку вдачу, з нахилом мрійливості, поет звертався до образів і картин рідної Донеччини, історії України, вважав, свою творчість “піснею помсти” за народні кривди. Його твори дихали демократичними настроями. Так, картини рідних степових просторів він відтворив у вірші “Степ”, в якому зізнався у любові до рідної землі: …в степу, - Безмежнім, безверхім склепу. Все - рідне, знайоме, І все те мені Дорожче від раю в чужій стороні.
Та образне мислення поета не залишається на поверхні нехай улюбленого і прекрасного самого по собі донецького степу. Явища дикої природи асоціюються у свідомості митця з громадсько-політичними бурями, які наближаються. Тому в іншому вірші “Степ і степ…” поет створює низку картин символічного звучання: А коли, бува з громами З моря хмари налетять, Степ охрестять блискавками, Над ланами прогримлять, - Він прокинеться, проснеться Груди грому підставля; Заговорить, засміється Враз до неба вся земля. Мертвий степ. Його громами Тільки й можна розбудить… Так нехай же над ланами Грім бажаний загримить!.. Так, поет прагнув радікальних змін у “мертвому степу” - своїй країні і відверто сподівався на грім і блискавку, за якими, без сумніву, криються символічні образи революційних бур. Таким чином, перед нами виявляється глибинна суть художнього мислення поета: його образи уособлюють не лише картини природи, але й суспільно-політичний стан життя. Символічного значення набирає у творах М. Чернявського і ріка Донець. Для поета — це не лише образ, пов'язаний з далеким дитинством, але й незмінна, продовжена у минуле й майбутнє точка відрахунку добра і зла, народної пам'яті, врешті, естетичний критерій прекрасного. Поет сповідається над водами ріки свого дитинства, просить ії: Розбите серце знов украй! Прийми мене, — І чорна смута Моя розвіється нехай !..
Давноминула історія рідного донецького краю проходить через серце поета в образі князя Ігоря в час його втечі з половецького полону. Образ Дінця доповнює картини чудової природи — рукотворної і нерукотворної — на його берегах (“Донець”): “Де шумлять бори, Монастир старинний хмуриться з гори...” Мабуть, важко знайти в нашій літературі знавця Донеччини глибшого, ніж М. Чернявський. У своїх творах він прагнув як найширше охопити і естетично освоїти наш край. Сучасність і сива давнина у всіляких її проявах присутні на сторінках книг поета. Так, сива давнина розкривається перед читачем у вірші “Савур-Могила”. Поет поринає в далеку епоху, щоб вияснити для себе і нащадків назву цього географічного підвищення на краю рідної землі. Тут поет інтерпретує одну з легенд, яка пояснює назву славнозвісної могили: І помер хан Савур. З ним дванадцять жінок, — Оточили його, Мов червоний вінок. І у землю пішов На коні хан Савур, І піднісся над ним Склепом зведений мур.
Мов туман, його пропала сила, Та стоїть, стоїть Савур-Могила!
Письменник вірив, що Україна і її мова не загинуть. Любов до України, до її народу чи не найсильніше почуття, яке декларував у своїх поезіях Микола Чернявський. Та нова влада знищувала демократію, надії письменника на шасливе життя. Та згодом поет пересвідчився, що його застереження щодо кривавого насильства підтвердились. У вірші “Помста сліпців” (1918р.) він констатував: Коли до влади хлоп дорвався. Ні трохи я не дивувався, Що все він нищив і ганьбив, На смерть закон і глузд убив. Тож, мабуть, є закономірним, що революційні події на Україні поет зустрів з важкими передчуттями і сумнівами, які вже давно володіли його думками і які так страхітливо проявились на його очах в часи революції і громадянської війни. У віршах цих роківи постійно відлунює трагізм народу, який шукав виходу із соціального становища кривавим шляхом. Але поет ще сподівався на краще: Здається, що стане і сили і волі Усе перебути, усе пережити... Та дійсність була невблаганною. Демократія, вимріяна кількома поколіннями революціонерів, письменників та інших представників свідомої інтелігенції, нагло знищувалась новою владою. Як приклад такого стану речей поет зображує одну з трагічних сторінок козацтва: Мовчить козацтво, не співа. Ніяк з новим не зладить тоном. Старі співці — поза кордоном... А пісня мусить буть нова. (“Станиця”, 1924)
Нової пісні не зміг заспівати і сам поет. А в одному з віршів (“В забутій пристані”) він печально зізнається: “І тиша встоялась. Мовчить мій корабель. І ніч спокою. Не хоче й звуком зворушить” (1924р.). І все ж М. Чернявський прагнув знайти у жорстокій для нього дійсності можливість творити «по-новому». Він звертається до образів рідного краю, до життя міст і сіл в нових умовах, але крім суму не знаходить там для себе нічого… І здається життя зробило все, щоб слово поета більше не звучало на рідній землі… Та все ж воно повертається в Україну. Письменник-земляк сьогодні знову з нами! 6. Творчість Петра Бондарчука й Івана Білого Горєлова Т., ДIСО III курс ДІСО
Справедливо говорять, що біографія поета - в його віршах. З поезій Івана Білого та Петра Бондарчука справді можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж з підручників, де йдеться про цих талановитих поетів. Бондарчук Петро Федотович - майстер інтимної лірики. Його вірші вражають глибиною і щирістю почуттів. Як ми знаємо народився він у Вінницької області, вчився у Донецькому університеті на філологічному факультеті. Очевидно, чарівна природа нашого краю так вплинула на Петра Федоровича, що надихнула його на написання багатьох віршів провідною темою яких виступає саме природа. Практично жоден вірш поета не обходиться без чарівних життєрадісних чи сумних (в залежності від теми і настрою автора) - образів природи. Про що б не говорив поет: про кохання, про свої роздуми над життям, про дійсність - скрізь присутня природа. Перед нами предстає людина зі складним внутрішнім світом, з цілим океаном думок, переживань, мрій... Тема кохання в усіх народів - від прадавніх часів і до наших днів - постійно актуальна для мистецтва, бо завжди залишалася людська потреба любити. Поезія нашого письменника уся проникнута темою кохання, але кохання він виспівує не в прямому значенні, а через все ж таки природу. Тобто стан закоханості у поета підкреслюється гармонією з природою і цим він дуже нагадує Володимира Сосюру (як на мене). Показним у цьому плані є вірш “Яблуня”: На світі юному роса, Горять - сіяють бірюзою В рожевих краплях небеса. Яка бездонна криниця красивих, щирих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Але вірші можна інтерпретувати з двох сторін. З одного боку, дійсно, ми бачимо яблуню, яка змінює свій настрій в залежності від пори року, а з другого боку між цими рядками ніби малюється, оживлюється образ коханої. Така поезія з її прозорими тонами і барвами сповнює нас радістю життя, відчуттям неповторності часу і його вічності. У цьому розумінні мені більш подобається вірш “Вербові пальчики” він невеличкий, але у ньому нема нічого зайвого і потребуючого. Взагалі, Бондарчук пише якось відкрито, з почуттям, натхненно, романтично: Узяв її вузенькі пальчики І притулив до вуст... Людина прекрасна та щаслива тоді, коли вона сповнена любові і коли її теж люблять, тому у поета багато віршів про кохання. Мов до живої істоти, звертається Петро Федорович до гілочки (“Ще прихились до мене гілочка моя”), але якщо читач придивиться, то й тут побачить як поет ніби малює образ коханої з якою проводить бесіду: Ще прихились до мене, гілочка моя, Покіль не вийшла осінь із-за гаю, Ну хоч листочком ще шепни: кохаю!
Дивлячись на поезію Бондарчука можна сказати, що однією з найбільших цінностей для нього є живий зв'язок людини з природою, гармонія у стосунках з нею. У його поезіях усе живе, усе рухається, радує і клокочеться. І як вміло він висловлює свої думи: “сміялась, плакала любов”, “чуття-коралі”, “гармонія сплетінь”... Крім поезії зв'язаних з темою природи і кохання Петро Федорович пише такі вірші де розкриває найпотаємніші людські почуття і поєднує їх з філософськими роздумами про сенс життя: Мої сонети - то краплини болю, І роздуму, і смутку, і печалі, Куди я йду... яку шукаю долю, Кому несу свої чуття - коралі? Цим віршем він ніби утверджує думку, що сенс життя у вічних загальнолюдських цінностях, які представляє мистецтво. Такою він описує музику - найпрекрасніший вид мистецтва, який зачаровує своїми звуками, котрі потрапляють у вічність: Десь народився звук і з вітром прилетів І впав на скрипку і зойкнула вона... Про поезію Петра Федоровича можна говорити довго, обговорюючи кожен його вірш, кожну строфу, і з впевненістю можна зробити висновок, що всі вони бездоганні, і вражають нас глибиною і щирістю почуттів. Але треба перейти до творчості ще одного нашого поета ім'я якого Іван Омелянович Білий. У своїй поезії наш письменник торкається багатьох тем - це і тема кохання, тема природи, людського буття... Але провідною у його поезії стала тема рідного краю, поет обтяжений до болю спогадами минулого у яких білими барвами малюється рідний дім, і чорними барвами катастрофа, якої ще не знало людство - аварія на Чорнобильській АЕС. Саме вона залишила Івана Білого без малої батьківщини. Багато українських письменників відгукнулися художнім словом, розділили гнів і біль свого народу, що постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС і серед них наш поет. Лягали тіні сонячного саду На скатерть полотняну, на траву… Я вже ніколи більше там не сяду Послухати пісню, трепетну, живу.
Поет піше вірші “Пісня на дідовім подвір'ї у якому розповідає нам про те, як у вихідні у діда збиралась уся рідня, ніхто і не думав про страшну подію, яка все ближче підкрадалась… і ось розкидано рідню по світу, когось вже нема в живих і тільки яблуня залишилась у саду. Чорнобиль оголив багато суспільних і моральних проблем. Цю найчорнішу дату в історії України ніколи не забуде людство. А найстрашніше те, що ніхто не знає, коли ми зможемо подолати наслідки цієї трагедії. Ось як пише Іван Білий у своєму вірші “Грань”: Бо дихнула підступно АЕС На озеро його і на трави… Що ти скоїв, великий Прогрес, І якої зажив тепер слави? Ці рядки мені дуже нагадують Івана Драча, який в своїй поемі “Хрещатицька мадонна” розвінчує безвідповідальних кар'єристів, за непродумані дії яких сплачено таку велику ціну: За мудрість всесвітньо дурних академіків Платимо безсмертям - молодим життям. Ліричний герой (Білий) - духовно багата людина, що вміє бачити і тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим - суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. Кохання - почуття многогранне, і Білий, не повторюючись відображає в своїх віршах якусь одну виразну грань: “Не твоя і не моя!”, “А ми, притихлі та безгрішні”, “У нас життя, як ніч оця”… Якщо брати в цілому вірші Івана Білого, треба сказати, що поетична фраза в нього вищою мірою “елегантна”, пружна й не обтяжна. Вражає постійне переливання настроїв, станів, натхнена гра уяви. Почуття любові до рідного краю виражається у віршах світлими барвами, деталями, порівняннями: “хитнеться місяць, наче зламане весло”, “сива церква”, “море терлось і засипало як дитя”, “присмерки кудлаті” та ін. Звертаючись до творів наших земляків, ми знайомимося з історією рідного краю, відкриваємо його для себе по-новому. Не шукаймо коштовних перлин далеко від дому, часто вони поруч з нами.
7. Шахтарська тематика в творчості Сави Бажана
Кільпа К., І курс ДІСО
Однією з трагічних в українському письменстві є постать нашого земляка Сави Захаровича Божка, справжні факти життя якого тільки недавно стали відомими читачам. Трагізм його долі полягав не лише в тому, що він був репресований тоталітарним режимом сталінської епохи. Відбувши 5 років концтаборів на півночі (1938—1943) і відвоювавши в Радянській Армії на фронтах другої світової війни, С. Божко повернувся у суспільство, де з новою силою і пекельною затятістю розгорталася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». А саме у прихильності до нього й був звинувачений письменник сумнозвісною «трійкою» до війни. Не витримавши глухого муру людської байдужості, він помирає. Блюзнірська реабілітація відбудеться лише в 1960 році. Пам'ять вимагає правдивих свідчень про долю письменника-мученика. роман якого «В степах» зображує історичне минуле нашого краю на грані нинішнього і попереднього століть. Другий роман, назва якого залишається невідомою, про післявоєнні будні донецьких шахтарів припадає пилом десь в архівах колишнього КДБ. С. Божко друкував свої нариси і статті у газетах «Селянська правда», «Студент революції», «Вісті ВУЦВК» та ін. Належав до організації селянських письменників «Плуг» і ВУССП. Брав участь у створенні газети прикордонного округу в Кам'янець-Подільському. Назву цій газеті — «Червоний кордон»— дав С. Божко. Перший номер часопису вийшов у травні 1924 року. Раніше письменник уже опублікував свій перший вірш «Плуг і молот», а з 1922 року прозові твори-оповідання «Козаччина» і «Хмельниччина». Талановитого письменника помітили за кордоном. Так, 1924 року Канадським видавництвом «Пролеткульт» було видано Божкову «Козаччину». У Кам'янець-Подільському в редакції «Червоного кордону» разом з нашим земляком працювали майбутній літературознавець) П. Довгалюк і поет Т. Масенко. Tвір письменника «Українська Шампань» (1930) розкриває історію виноградарства на Півдні України від початку XIX століття до кінця 20-х років XX століття. Божко прагне освоїти жанр роману, який був характерним для прози 20-х років. Поряд з соціально-побутовим (А. Головко «Бур'ян»), історико-революційним (О. Досвітній «Америка») з'являються виробничі романи (О. Кузь-мич «Крило»), проблемно-психологічні (В. Підмогильний «Місто», О. Копиленко «Народжується місто»), науково-фантастичні (В. Винниченко «Сонячна машина»), в 1930 році з'являється історичний твір С. Божка «В степах». Він свого часу був високо оцінений критикою «як найвизначніший твір у цілій українській літературі». 1986 року відбулося повернення до читача саме цього роману. Донецький обласний інститут удосконалення вчителів звернувся з пропозицією до СПУ перевидати твір. І це було позитивно сприйнято. Хоча письменник до деякої міри й захоплювався на сторінках роману питаннями соціології більше, ніж того вимагає художнє освоєння життєвого матеріалу, він, як ніхто з його попередників, широко розкрив картини становлення Донеччини як промислово-вугільного краю України. С. Божко починає писати на шахтарську тематику, розроблювану в українській літературі Б. Грінченком, С. Черкасенком, М. Чернявським та ін. Для Божка є характерним багатоплановий погляд на долю шахтарства в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У романі «В степах» змальовано зародження крупних землевласницьких володінь, розвиток капіталістичних відносин і зародження вугільної промисловості. Багато сторінок твору відводиться показу перетворення невеликого степового містечка значний торгівельний і промисловий центр, своєрідну столицю західного Донбасу. Автор із знанням справи змальовує це місто: «Курів степ копальнями, сходились і з'їздились юрби безробітіньої людності, а пунктом їхнього розподілу була станція Генераш. І коли маси робочої людності розпорошились по копальнях, коли увірвалися в підземні товщі степу, тоді тут і там погнало могили сіро-червоної породи та чорно-синього вугілля. Станція стала місцем розподілу і робочої сили, і вугілля, і хліба. Майдан навколо станції обсіли крамниці й будинки ремісників та містечкового купецтва. Закуріли димарі величезних парових млинів, а забране з околішніх сіл та економій зерно перемелювалось на борошно й шло на копальні та дальше— заводи Донбасу». Цей край був близьким Саві Божку, бо недалеко звідси, в широких степах західного Донбасу, знаходився і його хутір Крутоярівка. А назва цього міста та його опис наштовхують на думку, що перед нами Гришине — теперішній Красноармійськ. У творі ми знайомимось з образами сільських підприємців (граф Шаботинський, Генріх Нейман) і промисловиків-капіталістів різних рангів (Густав Нейман, юрист Шеїн та ін.). Вони зображені в гострій економічній боротьбі за виживання. Одні з них (іноземці) мріють збільшити капітали на донецькій землі, інші — плекають .наміри на загарбання у власні руки багатств іноземців. Так, зокрема, розкривається в романі сюжетна лінія російськоге юриста Шеїна — людини із збіднілого, колись відомого московського боярського роду. Йому на заваді стоять іноземні капіталісти, які спритніше, ніж російські багатії, вміють грабувати українську землю. Чи не бажаними сьогодні для декого з прихильників «єдиної і недєлімої» є такі думки Шейна про українські багатства: «У тій землі, з її надр, руськими руками розкрадаються руські скарби для росту французького, бельгійського та німецького капіталів. Руські люди, руська мова тільки в урядових інституціях та товщах робочого люду. Фінансово-промисловий та землевласницький світ цього багатющого краю жаргонить на всіх мовах. Невже ж задля цього руські царі гнали сюди полки та цілі армії, щоб постачати для Донбасу рабів та погоничів? — думав у такі хвилини Шеїн. Чим дужче зростав в глибині душі повіреного протест, тим жадоба бачити завойовану руськими царями землю, звільнену від чужинців, збільшувалась». Крім багатіїв, у творі зображено колоритні постаті шахтарів Сидорова, Зав'ялова, Квітченка, китайця Го, трудівників панської еканомії. Актуально звучить в романі і тема шахтарських страйків на Донбасі у перші роки ХХ-го століття. Соціальний і психологічний аналіз нашої історії органічо поєднується в романі з описами степової природи, на тлі якої розкриваються людські характери. Ліризм є характерною ознакою стилю письменника. Уже з перших сторінок роману читач поринає у широкий степовий простір, який є часткою душі дійових осіб: «Надходить весна на степи. Ось вона повіває з-за ген того бугра. Через бугор великий чумацький шлях аж до Маріуполя. Це ж оцим шляхом на крилах теплого азовського вітру вона лине — пливе. Легенька, південно-східна сором-Диво ступає випещеними ніжками по снігових наметах: торкнеться льодового сугробу — стрибає через яри та балочки, припадає злегка до узгір'їв, торкнеться пругкими молодими грудьми високого бугра, м'яко цілує його чоло що од поцілунків тих гарячих чорними латками покривається...» Письменник зображує степ в усі пори року: навесні, влітку, восени і взимку. Передає його різноманітну, таку дорогу степовикові красу. Мова героїв твору індивідуалізована, передусім відповідає їхньому соціальному статусу. На сторінках роману автор відтворив і переповів устами героїв звичаї степового краю. Звернувся він, природно, і до шахтарського фольклору, продовживши цим самим традиції попередників, особливо С.Черкасенка. У 1932 році письменник переїздить до Херсона. Чому він покинув столицю, сьогодні зўясувати важко. Вірогідно, що рятувався від репресій, які вже починали розгортатись в Україні: смерть Хвильового та Скрипника, справа з Спілкою Визволення України, явно сфабрикованою спецорганами. Все це, напевне, змусило нашого земляка виїхати до периферійного міста. Там він викладав політекономію в педагогічному інституті та у Всеукраїнському заочному інституті масової партосвіти. В той час письменник виступив на сторінках місцевої газети «Наддніпрянська правда», надрукувавши зокрема в ній кілька розділів роману «До моря». Та творча праця продовжувалась недовго. Кільце репресій навколо нього звужувалось, і ось 14 листопада 1935 року бюро Херсонського міськкому партії розглянуло його справу і виявило, що, працюючи в Харкові, С. Божко «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». Письменника С. Божка було виключено з партії. Можна тільки уявити, яким після цього стало життя письменника. Та все ж він продовжував писати.У 1936 році закінчив роботу згадував літературозна-вець, П. М. Довгалюк, рукопис роману С. Божко представив у Київське видавництво «ЛІМ» («Література і мистецтво»).В обговоренні роману брав участь один з керівників Спілки письменників М. М. Попов, який схвально відгукнувся про твір і рекомендував його до друку. У цьому романі зображувалася історія заселення півдня України після грудневих подій 1825 року у Петербурзі. Сам автор на сторінках «Літературної газети» пояснював:«Свій новий роман «До моря» я писав протягом п'яти років. Доба, яку я в ньому змалював, одна з найчорніших в історії народів колишньої царської Росії, а саме реакція Миколи І. Хронологічно самі події охоплюють лише один рік. Але у розповідях-сповідях героїв роману автор відбиває колонізаторсько-кріпацьку політику російського, польського та українського панства кінця XVIII і початку ХІХ-го сторіччя». Крім того, відзначав письменник, в романі мова йшла про інші малодосліджені сторінки історії півдня України, змальовувались ліквідація бузького козацтва, заведення уланщини в колишній Херсонській губернії і життя військових поселень. Як бачимо, історична тематика широко захопила письменника. Жанр історичного роману став для нього провідним. Та цей твір так і не з'явився друком. Через кілька місяців після схвалення «До моря» було репресовано як ворога народу М. М. Попова. Через деякий час ця ж участь спіткала і Саву Божка: 27 червня 1938 року його арештували. Під час обшуку було забрано з квартири письменника і рукопис роману «До моря». Його не знайдено й у видавництві «ЛІМ», оскільки воно не було евакуйовано в тил, і подальша доля його не відома. У слідчих документах у справі С. Божка зазначалось, що він є одним із активних учасників антирадянського націоналістичного підпілля, за завданням якого веде підривну роботу. Слідство тривало десять місяців. На судовому процесі 29—ЗО травня 1939 року письменник заявив, що попередні свідчення він давав під примусом, тому вони є неправдивими. Та особлива нарада засудила С. 3. Божка до п'яти років ув'язнення у виправно-трудових таборах.. От і опинився письменник в Ухті, працював на шахтах, рубав ліс і прокладав шляхи у вічній мерзлоті. У 1943 році, після закінчення терміну ув'язнення, його беруть на фронт спочатку кореспондентом дивізійної, а пізніше фронтової газети. На подив, живим і неушкодженим повернувся в Україну після закінчення другої світової війни. Таке з репресованими письменниками бувало тоді надзвичайно рідко. А тепер подумки помандруємо в історичний 1945 рік... Солдати-переможці повертаються із Західної Європи додому, серед (них нагороджений бойовими медалями капітан Сава Божко). Та до столиці, куди він відразу поїхав шукати рукопис роману «До моря», його не пустили. Як пояснили йому «компетентні органи», колишнім ворогам народу (а саме таким був вирок суду) заборонено проживати в столицях республік та в обласних центрах... Як же складалася доля письменника. далі? Це можна простежити за обліковою карткою гірника шахти ім. Димитрова м. Димитрового Донецької області: «Основная профессия — писатель-журналист. С 18.02-1946 года работал по найму уборщиком породы. С 3.06.1946 г. — газомерщиком. Расчет по болезни 7.03.1947 г. Судимость 1938—1943 ст. им. Московского особого совещания. п. Николаев А. С. за политику заглазно». Як бачимо, колишньому репресованому не знайшлося місця ніде, крім виснажливої роботи в шахті. Наступні події, власне останні дні життя Сави Захаровича Божка простежуються зі слів його близьких, зокрема померлого не-щодавно Петра Пилиповича Божка, племінника письменника. Зморений тяжкими роками таборів, пекельними роками війни, важкою шахтарською працею, виснажений психічно, вирішив він повернутись у рідне село, мабуть, відчуваючи близьку кончину... Та по дорозі у Крутоярівку, заслабнувши, потрапляє до лікарні села Слов'янка (недалеко від рідного села), де 27 квітня 1947 року помирає. Похований був письменник на краю села. Сьогодні на його могилі стоїть скромний пам'ятник із викарбуваними словами: «Український письменник Сава Божко. 1901—1947». У 1960 році рідні нашого земляка одержали реабілітаційну довідку такого сухого канцелярського змісту:
«Міністерство юстиції Української РСР Херсонський обласний суд .
(Джерело: В.В.Оліфіренко. Уроки правди і добра.—Донецьк, 1995) 8. Василь Стус поет з великої Літери Михайло К., ІІІ курс ДІСО
Василь Стус... Людина-легенда, людина-міф, людина яку пpиpода наділила незpівняним даpом віpшової майстеpності. Ім'я його викликало в одних захоплення, в інших - зневагу і злість. Обеpежні і всім задоволені люди ствеpджують, що Василь Стус міг би збеpегти своє життя, якби був більш дипломатичним, угідливим та мовчазним. Але тоді б Укpаїна не мала Поета... Стус - то була людина незвичайна, вільнолюбна, гоpда та сильна. І непоpушною, мов скеля. Його поезія стала помітним явищем не тільки укpаїнської та світової літеpатуpи, а й усього суспільного життя. В одному з віpшів В.Стус пpоголошував: "І жодній не коpися владі - бодай в затятості своїй". Він і був поза владою, непідвладним, навіть смеpть безсила пеpед ним:
Як добpе те, що смеpті не боюсь я. І не питаю, чи тяжкий мій хpест, Що пеpед вами, судді, не клонюся В пеpедчутті недовідомих веpст...
Він був пpоpоком, хай навіть щодо самого себе. Та власну долю - тpагічну і величну - поет обpав сам. Іншої він не бажав. Його пpавдошукання, людська відвага і самозpечення викликають людське захоплення і шану. Для Василя Стуса служіння Укpаїні - pідному наpодові —ось кpедо поета, який виpішив "боpотися, щоб жити", "помеpти, аби жить". В одному із листів до А.Малишка він писав: "Я визнаю, що заpади щастя pідного наpоду я міг би всім пожеpтвувати, я знаю, що тут я вихований pідним хлібом - "Жагою" Рильського, вашим віpшем "Батьківщино моя..." Безкомпpомісний і запальний, нетеpплячий до будь-якої непpавди, Стус особливо боляче спpиймав спpоби тоталітаpного pежиму витpавити останні pештки духовності нашого наpоду, зpусифікувати Укpаїну, знищити саму укpаїнську мову. Як тільки міг поет відстоював самобутність укpаїнської нації, виступав пpоти закpиття укpаїнських шкіл... виступ в "Укpаїні" на пpезентації фільму "Тіні забутих пpедків" був pоковим. Звідси починається Стусове сходження на Голгофу. Розуміючи, що це і є його доpога, Василь Стус ступає на неї не вагаючись: Благословляю твою сваволю, доpого долі, доpого болю. на всеpозхpесті люті і жаху, на всепpозpінні смеpтного скpику дай, Укpаїно, гоpдого шляху, дай, Укpаїно, гоpдого лику.
Цілісність і свеохопність його патpіотизму - вpажає. За кожним помислом, за кожним обpазом Укpаїна. Коли поета вивозили з Укpаїни, він щемно відчував сумну фатальність цієї події: Колеса б'ють, колеса б'ють, кудись тоpують путь. Уже додому не веpнуть, додому не веpнуть. І кpик зболеної душі поета: Пpощай, Укpаїно, моя Укpаїно, Чужа Укpаїно, навіки пpощай! Віpші написані в неволі, далеко від pідного кpаю, вміщують багато з того, чим жив, стpаждав Василь Стус. Та найбільше сильні, хвилюючі, тpивожні в них синівські патpіотичні почуття: Бо вже не я - лише жива жаpина гоpить в мені. Лиш нею я живу, Та пpопікає душу Укpаїна... У далеких від Укpаїни місцях поет віpив:"І я гукну, і кpай мене почує". Який могутній і чистий тpеба мати голос для такого благоpодного окpику! Адже той голос чути й тепер, він лунає!... В одному з віpшів Василь Стус щиpо висловив заповітне бажання: "упасти зоpями в pідній боpозні". Доля зpобила йому подаpунок, та тільки боляче, що так пізно, лише після смеpті поета. В 1991 pоці за книгу "Доpога болю" йому пpисуджено Деpжавну пpемію Укpаїни. Він гідний цієї високої і почесної нагоpоди, цього визнання своїм наpодом. Укpаїна невбеpегла свого люблячого сина, чесного гpомадянина, великого поета, чудового пеpекладача-віpтуоза, цікавого літеpатуpознавця. Василь Стус хотів "упасти зеpном в pідній стоpоні". Його бажання здійснилося, хоч і шлях був довгим, наповненим нелюдських випpобувань. Його зеpно пpоpосло. Він здійснив pоль, "за життя невиконану". Він злетів над вічністю. Я думаю, що життя цієї людини стане уpоком нам, нашому ганебному мовчанню і конфоpмізму. Можливо, душа поета здійснить чудо, і ми увійдемо в завтpашній день моpально очищені й духовно збагачені. І болем звучатимуть в наших скpонях його слова: Hаpоде мій, до тебе я ще веpну! Я в смеpті обеpнуся до життя, своїм стpажденним і незлим обличчям. Як син тобі доземно уклонюсь, І чесно гляну в чесні твої вічі, І в смеpті з pідним кpаєм поpіднюсь.
9. Шануймо в собі справжню людину Відгук на збірку віршів поета-земляка Володимира Біляїва «Осіння обнова»
Катерина Бондаренко К., IV курс ДНУ
Ну що б, здавалося, слова, Слова - то голос, більш нічого, А серце б'ється - ожива, Як їх почує...
Ці слова великого нашого Кобзаря згадалися мені, коли я відкрила збірку поезій Володимира Біляїва “Осіння обнова”, що вийшла друком 2001 р. накладом доньки автора Алли Роджерс у Донецьку у видавництві “Український культурологічний центр” (автор вступної статті - Абрам Кацнельсон, післямова - Вадима Оліфіренка). Щоб глибше зрозуміти поетику творів митця, зупинимося, бодай стисло, на основних етапах його життя. Народився Володимир Біляїв в селищі Мосьпине (нині входить до адміністративних меж м. Донецька). Доля - примхлива пані. У кожного вона - різна. Чи розумів тоді хлопець, чому сталінські енкаведисти арештують його батька, гірничого інженера (як виявилося потім - ні за що) ? Вже набагато пізніше, зрілим майстром, він напише:
О, батьку, ми тоді те знали, Що полетить все шкереберть, Що внесено тебе в анали Людей, приречених на смерть, Що в тім нещаднім тридцять восьмім Тобі, серед мільйонів жертв, Життя в кривавому покосі Вкоротить Сталін - людожер (“Батьків гай”).
17- річним парубком його вивозять на роботу до Німеччини. Коли закінчилася Друга світова війна, він вирішує не повертатися до Радянського Союзу. Чому? Відповідь на це питання можна знайти в його поемі “Заповіт Шевченка” (заключна в названій збірці):
О Україно! Незліченність жертв Ти заплатила за свою покору - Мільйони душ понищив людожер Кривавий, Сталін - кат голодомору.
За обіцянки раю золоті, За ленінську земну облуду Мільйони у колимській мерзлоті Лежать нетлінно до Страшного суду...
Далі працював цивільним робітником у повітряних силах США в Європі, був позаштатним співробітником газети “Українські вісті”, часописів “Єдність” та “Вільна думка” в Німеччині, Австралії та США. У Сполучених Штатах осідає в п'ятидесятих роках, працює в багатьох історичних виданнях. І нарешті, з кінця 80- х - керівництво українською секцією державної радіостанції “Голос Америки”. А через те - інтерв'ю з найвидатнішими діячами української діаспори, незабутні зустрічі. нещодавно він вийшов на пенсію, але його літературні пошуки продовжуються. У збірці “Осіння обнова” (підзаголовок - Книжка третя) переважна частина поезій друкується вперше. У цьому її незаперечна цінність. Має чотири частини: “Осіння обнова”, “Поліття”, “По той бік щастя”, “Поеми”. Тематика їх неоднорідна: тут і ліричні поезії (“Осіння обнова”, “Дружині”, “Вже світає, а ти ще не спав...”, “Щодня барвистішим стає осінній лист...”), і вірші-посвяти (“П.В.Одарченкові”, “Василю Онуфрієнкові”, “Андрію Леготу”, “Оксані Керч”). Поема “Заповіт Шевченка” (1989-99) здатна надихнути, надати оптимізму і наснаги визвольним змаганням українського народу. Одне з центральних місць у збірці належить автобіографічній тематиці. Із властивою лише справжньому майстрові здатністю до всеосяжності поет виплескує на папір найвеличніші почуття - радість, страждання, біль і любов, - усе, що може вмістити душа: непевність, пошуки - повне людське життя. І раптом згадується - сорок п'ятий: Така ж весна й подібний майже ліс, І на димах пожеж, немов намет нап'ятий, Чужого неба вилинялий скіс...
Близький кінець війни. Юнак безвусий З чужим безлюддям сам на сам. Кого гукну? До кого обізвуся? Кому довірюся? Деревам і стежкам? (“Обсипав клена зеленкавий іній...”)
Але найтепліші слова написані про рідну Донеччину. Це - спогади дитинства і юності, батьків, домівки (“Матері”, “Спогад”, “Батьків гай”, “Щодня барвистішим стає осінній лист...” та ін.). Невимовним болем за рідний край пройнятий вірш “Повернення”: поет, півсторіччя поблукавши світами, приїхав на батьківщину у Мосьпине. І що він тут застав?
... Рідне Мосьпине! Бідне Мосьпине! Знов очам моїм ти відкрилось. Ніби тут не таке було тоді, Де дитинства мого довкілля: Береги Грузької болотяні Облягло бридко-чорне зілля.
Серце кличе поета до рідного дому, але він бачить, що
... Підлою ніщотою Занедбаний мій край.
Проте В.Біляїв вірить, що Україна матиме достойне життя - “Вітчизні вічно жить!” (поезія “Де рідний дім - де слід його?”). Належне місце в його збірці займає інтимна лірика. Він говорить про кохання то як про перше (”Дружині”), іноді - зважено, зріло, але майже завжди - з присмаком смутку:
В твоїх очах докірливе благання. Чи бачиш у моїх спокуту і журбу? В останню мить останнього зітхання Я їх з собою в потойбіччя заберу (”Настроєве”).
Не може залишатися байдужим серце читаючи ці вірші, сповнені, за висловом А.Кацнельсона, “такої густої концентрації думки й почуття, баченого і відчутого, що, очевидно, відомий закон зберігання енергії дійсний і для поезії”. Вірші В.Біляїва, зібрані у цій книжці, просякнуті тугою, але смуток це не безнадійний. Відчувається, що митець прожив складне (але цікаве) життя недарма: в нього було минуле, є теперішнє, буде і майбутнє - тільки з оновленою Україною:
Нова доба гряде І покоління молоде Старому йде на зміну, Щоб оновить Вкраїну (“Шевченків заповіт”).
Якщо говорити про поетичну школу В.Біляїва, то тут він розвиває традиції класичної української літератури. В його віршах - ремінісценції поетики Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Максима Рильського, Леоніда Первомайського, Юрія Клена, Євгенія Маланюка, Євгенія Плужника, Оксани Лятуринської, Олега Ольжича, Тодосія Осьмачки, Олени Теліги, Івана Багряного. Іх, а також український фольклор він вважає своїми натхненниками і учителями. У збірці перед кожною з чотирьох частин книги уміщено відгуки про В.Білява відомих українських критиків (Оксани Керч, Наталії Іщук-Пазуняк, Г.Костюка, Миколи Степаненка). М.Вінграновський свого часу назвав поезію В.Біляїва у кращому розумінні традиційною. Проте поет не копіює, не наслідує, а вчиться. Його творчість - індивідуальна. Справді, якщо говорити з літературознавчого боку, в його віршах наявні ті ж епітети, метафори, персоніфікації, метонімії тощо, але як він майстерно користується всім цим арсеналом, якою свіжістю віє від поетових рядків на читача! Так, у вірші “Мить” відчувається предківське поклоніння природі (В.Біляїв - майстер пейзажної лірики): Прирученого птаха тихий лет, І сонцепад, і дзенькіт листя мирний, - Це все єдиний створює квартет Із миттю та із вічністю співмірний.
З одного боку - стара, як світ, діалектична єдність вічності і миті (В.Біляїв - проникливий філософ), з іншого - неологізм “сонцепад” і метафоричний “дзенькіт листя”! На мою думку, В.Біляїв належить до тих людей, про яких можна сказати, що це - громадянин, поет і Людина з великої літери. У вірші “Слово моє” звучить його творче кредо:
Слово моє, вогнесяйним мечем, Ворогів, молю, спопели! І смертею смерть поправ, Там, де нагробки й хрести, Над прахом того, хто загинув прав, Райдеревом, слово, зрости.
Кожний історичний етап розвитку людства супроводжується появою таких персоналій, які у в своєму творчому спадку концентрують усі суперечності своєї доби. Наважуся сказати, що В.Біляїв - один із тих, хто творить наше національне відродження зараз, незважаючи на те, що його голос лунає з-за океану. Книга такого змісту, як “Осіння обнова”, видана 2001 р. є добрим предзнаменуванням на початку III тисячоліття. Хочеться вірити, що, не дивлячись на економічну і політичну несталість, жахливу переоцінку цінностей в сучасній Україні, ця збірка знайде свого читача не тільки у філологів-викладачів (для використання, наприклад, на уроках літератури рідного краю, у краєзнавчій роботі, що було б чудово), але й в різних колах сучасного українського суспільства. У В.Біляїва у вірші “Вечірня молитва” (частина “Осіння обнова”) є рядки, у яких він ніби дає настанову своїм землякам в Україні:
Щоб не стала душа наче камінь Без іскрини й краплини тепла, Щоб вона над світами й віками У потоках проміння текла!
Будемо ж шанувати в собі справжню людину!
10. СЛОВО ПОЕТА НЕ ЗНАЄ ВІДСТАНЕЙ… (про творчість В.Білява, рец. на зб. “Осіння обнова”) Маничева Н., , Москаленко О., ІІІ курс ДІСО
Синє-синє небо… Чисте й прозоре, мов гірська річка. Й колосся, що тягнеться догори, до неба, до сонця… Безкраї лани, такі ж широкі, як безмежна слов'янська душа. В мене завжди виникають такі асоціації, коли дивлюсь на щось, маюче блакитно-жовтий колір. Прапор, обкладинка української Конституції, “Осіння обнова”… Що за “Осіння обнова”, запитаєте ви, та при чому тут ці кольори? А саме ці барви прикрашують невеличку збірку віршів Володимира Біляєва “Осіння обнова”. Та коли береш її до рук, ще й навіть не розгортаючи, мабуть сонечком зігріваєшся, мабуть ароматом свіжого хліба дихаеш. Та це не просто пафосні красиві слова. Це якийсь порив внутрішній. Не вірите? Тоді давайте удвох перевернемо першу сторінку…
Мамо, мамо, рідна і кохана…
За дорогами, за роками, За сторіками, за стоморями Голосу твого не почути, Образу твого не забути.
Зараз Володимир живе в Америці, але кожен його вірш, це спалах української мови. Це вічна туга за рідною країною, і поперед за все, за матір'ю. Та сама старенька мати, що сидить біля сільської хати, під такою ж старою черешнею та чекає. І здається, що бачиш самє Володину мати, а потім розумієш, що це вічний образ матері, яка любить за будь яких обставин, яка дочекається, буде чекати, доки сама не зів'яне від туги.
Пригадуєш ти, матінко стара, Коли твої сини були ще немовлята, Тоді вже знала ти - прийде оця пора - Ти будеш їх у путь благословляти.
Але за тим смутком від того, що сини йдуть, чутно радість, гордість за своїх колишніх малят, а тепер вже справжніх чоловіків. Гордість за те, що виростила захисників Батьківщини, вчених, поетів. І та сама черешня, мабуть теж, радіє, бо годувала вона Людей з великої літери.
Їх не лякає доля зла й гірка. Та де у cвіті ще така знайдеться сила, Що спинить тих синів, кого твоя рука На змаг священний поблагословила?
І тут починаєш розуміти, що будуються міста не архітекторами, що перемоги здобуваються не полководцями, а саме матерями. Отією сивою матусею, що молиться десь у затишку біленької хатини. Твоїми молитвами, мамо, ще живі ми.
Уламок серця саме на Вкраїні…
Не дні - роки роковані - чи це ви Покута за гріхи звабливих душ? Десь сяєво Дніпра і вітер чебрецевий, Та шлях твій у чужинну древню глуш.
Жити далеко за межами Батьківщини. Я часто намагаюсь уявити: як це? І не можу - страшно. Хтось скаже, що за смішні думки, бо там, за кордоном, набагато краще. Там можна не працювати й жити гарнесенько, а тут тяжко робиш, а живеш, як собака. І нікому ти тут не потрібен. Треба тікати. І чому ж нікому не спадає на думку об'єднатися та змінити життя на краще саме тут, на Вкраїні?
Та тільки врешті що там я На старість здибав? Рай? Ні! Підлою ніщотою Занедбаний мій край Народ мій все ще дихає Та поки що мовчить.
Але ж українська земля одна з найбагатіших у світі. Чому ми забуваємо про це. Країна з найродючишою землею, з найприємнішими людьми, зі славетною історією. Як не любити її, як бажати покинути її? Бо ж країна це її люди, це ми. Так може спочатку придивитися до себе, а потім вже лаяти все навколо?
І так до себе манить предків світ, Що в генах у моїх не дарма. Як ява, а не спогад - і Грузька, і брід, Воли чумацькі й скіфські ярма.
І болить душа у Володимира, і ллється ця біль за рідну країну сумними віршами…
Любов - великий божий дар… Удвох би йти - не одинцем, Рука в руці у ранній присмерк, Із опроміненим лицем І на устах цілунків присмак.
Хтось сказав, що говорити про музику можна лише нотами, так і про кохання можно говорити лише віршами. А доля поета це вічне кохання. Й начастіше нещасне кохання. І тут вже не поетові вибирати, сама доля призначила йому це.
А поки що без тебе отут у полоні короткої, люба, розлуки я вбиратиму барви усі й всі звуки, і від ліні - цієї отрути з отрут - рятуватиме знову любов, що мене не лиша на поталу ніколи… чистий аркуш, перо… Тільки струджене й кволе Серце ніби щось здавлює знов…
Протягом багатьох століть писали поети про любов. Але знов і знов, невідомо звідки, знаходяться все нові слова, щоб описати це почуття. Щоб розказати про плач свого серця. Володимир Біляїв - це ще одна сльоза у бурхливому океані любовного плачу.
І цей плач за коханою, за матір'ю, за Батьківщиною. І комусь може здатися, що поет, це такий собі плакса. Ні! Поет - це лікар душі.
11. Лірика кохання у творчості В.Сосюри
Неділько А., Косушко Д., І курс ДІСО
Міняються часи і влада, міняється життєвий уклад і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Тема кохання в усіх народів, від прадавніх часів і до наших днів, — завжди актуальна для мистецтва, бо корені її глибоко заховані в людському єстві.
Наче сон... Я прийшов із туману
Васильки у полі, васильки у полі,
...на ній твоє личко, далеке, ясне,
Любов поета до свого краю виспівує дзвінкоголоссям природи, пахощами акацій. В. Сосюра дуже хотів побачити весну в коханому краю, де покинув свою душу. Але реальна дійсність контрастує з мріями ліричного героя. У віршах звучить ностальгія за рідним домом, який видається авторові поетичним, чистим, сповненим вселюдського змісту. Рідна земля лише в уяві, у фантазійному малюнку. А поет, який понад усе любив Донбас, на чужій землі радіє хоча б снам про нього: «Переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково-близькі» Отже, у поезіях інтимної лірики 20-30-х років В.Сосюра оспівав казковий край свого дитинства - міста й села Донецького краю. Він приніс із
Звичайно, В. Стус має свої переконання, і вони тверді й безкомпромісні. Та психологічна суть його поезії в схоплюванні почуттів перед тим як вони скристалізувалися - це висока майстерність, що дається не багатьом поетам, - коли його поетичний зір здатний бачити форму ще не оформленого, а його поетичне слово в найкращих поезіях “Палімпсестів” спроможне знайти мову для цієї форми самого формування. Але концентруючись на плинності свого внутрішнього я, поет тим самим досягає спромоги відтворювати світ, що йому протистоїть, в самій істоті цього світу атрибутів і проявів:
Складніші, ірраціональні, містичні, витончені інші рядки ототожнень-розрізнень: поет і дружина, що відокремлені тисячами кілометрів і стосами заборон, заходять одне за одне в снах - сни в житті засланця-в'язня - частина його біографії, а в поезії - брама в іншу реальність, де я - я і не я, ти - ти і не ти:
12.
13.
|