Вуличний кобзар
Ім'я цього дивного чоловіка — Остап Кіндрачук. Цього року йому виповниться сімдесят. Вісім років тому на вулицях Львова козака з бандурою побачив поляк, котрий виявився директором міжнародного фестивалю «Bus ker bus» у Вроцлаві, і запросив туди нашого талановитого бандуриста. Цього року він поїде на фестиваль уже восьмий раз.
Львів'яни напам'ять знають репертуар бандуриста, бо саме сюди чоловік приїжджає найчастіше. Хоча грає не лише тут — восени його можна побачити в Одесі, Києві, взимку — в Криму, Кишиневі. У Львові думають, що він львів'янин, в Одесі — що одесит, у Києві — що киянин. А сивий козак тільки усміхається: насамперед він — українець.
— Народився я на Івано-Франківщині, — розповідає чоловік. — А батьки були звичайними селянами-землеробами, мали свій кавалок поля, працювали в поті чола. Пам'ятаю найяскравіший спогад з дитинства: мого батька забрали у Червону Армію, дали в руки автомат. А потім почався повстанський рух: комуняки вивозили людей у Сибір, а повстанці нападали на залізничну станцію й намагалися їх відбити. Інколи вдавалося, інколи — ні. Загін повстанців мій батько переховував у власній стодолі. Пригадую, якось під Різдво, коли я ще був маленьким, батько запросив усіх зі стодоли на Святий вечір. До кімнати зайшло близько десяти повстанців. Вони були з гранатами та кулеметами, а я, малесенький, тими гранатами бавився. Повстанці брали мене на коліна, казали: «От виборемо нашу Україну, збудуємо для тебе, дитино, райську державу». І співали колядки... Та не судилося збудувати їм райську Україну, як мріялося...
А пізніше почали записувати людей в колгоспи. Одного дня всіх селян загнали в сільраду, казали: або записуєтеся до колгоспів, або вагонами їдете в Сибір. Мій батько там три доби мучився: що робити? Коли повернувся, то душили його ридання, що продав свою волю — записався в колгосп, як і більшість людей. А багатших людей, куркулів, у вагонах повезли в Сибір. Вивезли й красуню Мартусю, у яку був закоханий весь наш клас, у тому числі і я. Вона була донькою селян, що своєю працею стали багатими. Її з родиною та іншими куркулями вивезли...
Далі чоловік розповідає, що коли закінчив школу, то почав учитися на тракториста. Із свідоцтвом тракториста його разом з іншими студентами завезли на практику в Казахстан.
— Я з радістю поїхав туди. Думаю, ближче до моєї Мартусі. Та в Казахстані мене вибрали командиром молодіжної громади, дали коня, на якому я від'їздив два роки. Та й забувати потрохи почав, куди збирався, бо життя втягнуло у свій коловорот. Ось так і вийшло, що своє перше кохання я проміняв на коня. Козак… Що тут скажеш? В 1956 році в Казахстані я пошкодив два пальці, й мене відправили в Ялту на лікування. Приїхав туди й подумав: «Боже! Та це ж кусочок раю на землі! Нащо мені той Казахстан?» Та й лишився! «Налікував» я там собі двох синів, доньку, вісім онуків і двох правнуків! Тепер кільканадцять Кіндрачуків в Ялті! — сміється чоловік.
Бандурист згадує, що згодом в Ялту приїхав Олексій Ниркло, ідейний музикант, якого при Сталіні за гру на бандурі та пісні про Мазепу ув'язнили на 25 років як буржуазного націоналіста. Коли ж за Хрущова його випустили, то він узявся за старе, організував в Ялті капелу бандуристів, і в ту капелу й потрапив Остап Кіндрачук. До того він не вмів грати на бандурі, а лише наспівував думи та козацькі пісні.
— Я вже був одружений, маленьку доньку Олесю мав, — згадує козак. — Якось вийшов пива попити, йду містом і раптом чую звуки бандури. В той же момент ожив у моїй пам'яті 1943 рік, Шевченківський вечір у рідному місті, коли мене одягнули в жебрацьке дрантя поводирем і запросили справжнього сліпого кобзаря. Пам'ятаю, немовби зараз: я його вивів на сцену, поставив йому стілець. Коли той сліпий старець почав грати на бандурі, люди то плакали, то сміялися, залежно від пісні. Я дивився на все це широкими очима, відчував і себе причетним до нього. І саме тоді в мою дитячу душу впало це благодатне зерно.
Так ось, — продовжує чоловік, — йду я і чую звуки бандури з вікна в Ялті. Ну, я й пішов на ці звуки, зайшов у клуб, дивлюсь, там чотири дівчини грають на бандурах, а їхній сердитий керівник кричить, що вони погано грають. Тим керівником виявився Олексій Нирко. Тоді він побачив мене й питає: «А тобі чого, лобуряко? Прийшов дівчат відбивати від бандури? Вони й так ліниві!» А я відповідаю: «Та я і сам би не проти навчитися грати на бандурі». А він тоді й каже: «Ах! Ти хочеш навчитися? Сідай! То дуже просто! Береш бандуру, ставиш на коліна, пальці ставиш отак, береш спочатку цю струну акордом, потім ту...» Я зробив все за вказівками Олексія і зі здивуванням почув, що з моїх пальців народжується мелодія!
Нирко дав мені бандуру додому, і я здивував донечку та жінку, по-перше, тим, що прийшов абсолютно тверезий (ішов же на пиво, а всі знали, що пивом не закінчується!), по-друге, тим, що повернувся з бандурою та й заграв їм пісню! Вони тільки таращили на мене очі! Відтоді я більше не вживаю ні пива, ні вина, ні горілки, навіть шампанського на Новий рік не п'ю! І майже усіх своїх знайомих ровесників я вже перехоронив. Вони, на жаль, вчасно не припинили пити пиво, як це свого часу зробив я.
Продовжуємо розмову з бандуристом і дізнаємося, що в його цікавій біографії ще було… море.
— Я закінчив Батумську морехідну школу, штурманське відділення, — розповідає чоловік, — і працював на «Кометі» капітаном. А «Комета» — це таке судно на підводних крилах. Один мій товариш — друг по флоту — недавно каже: «Пам'ятаєш, як ми з тобою колись по морю гуляли?» А я відповідаю: «То був сон, тільки сон, а тепер така ось реальність...»
Море мені тепер хіба тільки сниться. Сняться шторми. І хвилі... Я возив пасажирів від Новоросійська до Одеси. Бандуру теж завжди мав у каюті. А коли траплялася штормова погода, і в море не можна було виходити, то я виносив свою бандуру, сідав на вокзалі й там грав, а козаки кубанські (нащадки справжніх українських козаків) навколо збиралися, підспівували мені. Справжні козаки всі українські пісні знають!
Бандурист замовкає, поглядає на свою козацьку одежу й каже:
— Саме кубанські козаки подарували мені цей костюм. Вони сказали: «Ти — істинний козак, пісні у тебе козацькі, інструмент у тебе козацький, душа у тебе козацька, от тобі ще й костюм козацький!» Дали мені черкеску, а я вже до того сорочку українську і шапку долучив. Коли я одягнув народний одяг, то і зацікавлення публіки, і заробіток збільшились. Слухачів одразу стало більше, бо люди бачать козацьку екзотику, і це притягує їх. У 1990 році, коли почалася перебудова, начальник флоту вигнав нас, і я пішов працювати кочегаром. От сиджу біля кочегарки, граю на бандурі, сам себе розважаю. А тут туристи-німці (осіб шістдесят) випадково у двір забігають, бачать чумачий такий кочегар на екзотичному інструменті грає... Вони накидали мені цілу купу марок, я порахував: «Боже! — думаю. — Та це ж моя зарплата місячна! Були ж славні кобзарі, то чому мені не відновити цю чудову традицію, коли я маю таке велике задоволення від власної гри? І це й іншим цікаво! Та й жити з цього можна. То чому ж не поєднати це все?»
Саме з того дня Остап Кіндрачук кобзарює...
Цікавимося у чоловіка, чи є в Україні такі ж кобзарі, як він? Козак сумно відповідає, що мало — осіб двадцять-тридцять знайдеться. Може... Наприклад, Володимир Горбатюк у Каневі постійно грає на могилі Шевченка, грають кобзарі у Києві, Харкові, Одесі... Існує Спілка кобзарів України, яка налічує двісті вісімдесят членів. Але це переважно ті, хто з консерваторською освітою виступає на сцені. На вулиці їх не побачиш.
Питаємо, у якому місті бандуристові подобається грати найбільше. Не задумуючись, він відповідає:
— У Львові! Не тому, що хочу зробити приємне львів'янам, а тому, що тут знаходиться половина мене: на Янівському кладовищі у Львові похована моя мама. Саме тому Львів для мене рідний. А загалом усюди однаково сприймають, хоч як дивно! У Криму свідомих українців — як кіт наплакав, вони переважно русифіковані, бо душі української в собі не мають. У Харкові те ж саме. А одесити переважно стараються зі мною говорити по-українськи, чого раніше я не помічав, коли моряком припливав в Одесу. Тоді жодного словечка українського не чув, а тепер... Тепер усі говорять між собою по-російськи, але зі мною стараються по-українськи розмовляти. А я собі думаю: «Боже, та ви знаєте українську мову! Просто треба посадити на кожному перехресті по бандуристу, і ви по-українськи говорити станете!»
Цікавимося щодо стану теперішнього козацтва і дізнаємося, що зараз існує дуже багато течій, лише в Одесі є вісім козацьких організацій, але користі від них мало.
— Козацтво — продукт Середньовіччя, який виник у той час, коли Україні загрожувала експансія мусульман та поляків, не було кому відстояти українців. Саме тоді народний геній створює своє ополчення: вільні люди збираються в козацьку спільноту і відстоюють, як можуть, нашу нещасну Україну. Що можна зробити з шаблею в руці в атомний вік? — питає риторично козак. — Лишається хіба представляти козацький фольклор.
Остап Кіндрачук записаний до реєстру «Таврійсько-Запорізького козацтва» в Криму, що намагається позитивно впливати на підростаюче покоління: в школах займається патріотичним вихованням, розказує цікаву козацьку історію, сповнену героїзму...
— Із сучасного козацтва мені найбільше до душі, — каже чоловік, — Кам'янець-Подільський загін Характерного Козацтва. Також патріотичним є українське «Чорноморське козацтво» в Одесі. А решта всі тільки компрометують козацькі традиції.
Нарешті ставимо підступне запитання:
— Скільки за один день заробляє грошей бандурист?
— Дні бувають різні! Та це комерційна таємниця! — сміється старенький. — Звичайно, заробляю вдвічі більше, ніж гармоністи, гітаристи, бо у них немає тієї аури, яка є в бандури. У ній закодована наша історія, козацький дух, і люди це відчувають, а тому більш прихильні до бандуриста. Слава Богу, моя діяльність приносить кошти на прожиття, та ще й свого часу дозволяла фінансово підтримувати дітей у навчанні.
Насамкінець цікавимося у сивого патріота про його плани на майбутнє. Чи буде він отак їздити по світу з бандурою в руках, розказуючи піснями славну історію українську, поки стане сили й здоров'я?
На це Остап Кіндрачук ствердно киває головою з оселедцем:
— Мрію у поході, в мандрах померти. По-козацьки. Мені не страшно, адже я з оселедцем, а ганьбити його не маю права. Навіть сниться, що стріну саме в дорозі свою смерть. Кожен вікінг мріяв померти із мечем у руці, а я -з бандурою.
2